Читать онлайн книгу "Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)"

Лебедина зграя. Зеленi Млини (збiрник)
Василь Сидорович Земляк


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Василь Земляк (1923–1977), украiнський письменник, кiносценарист, прийшов в лiтературу у 1950-х роках разом iз поколiнням письменникiв-фронтовикiв. Його першi повiстi присвяченi темi повоенного села, подiям Вiтчизняноi вiйни i часто базуються на особистому досвiдi.

«Лебедина зграя» i «Зеленi Млини» – найбiльш вiдомi твори Василя Земляка. Вони складають дилогiю i були вiдзначенi 1978 року Державною премiею Украiни iм. Т. Шевченка. Автор зобразив iсторiю украiнського селянського Побужжя, починаючи з пореволюцiйних подiй, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кiнчаючи визволенням краю навеснi 1944-го вiд фашистських окупантiв. Кожен iз героiв роману – i головних, i навiть зовсiм епiзодичних – постае перед зором читача як живий, думае, говорить i дiе по-своему, за велiнням тiльки йому притаманноi «природи». А разом узятi, вони й утворюють ту цiлiснiсть, iм’я якiй – украiнський народ.





Василь Земляк

Лебедина зграя. Зеленi Млини (збiрник)



© О. В. Земляк (правонаступниця), 2013

© О. В. Данiлiна, пiслямова, примiтки, 2013

© С. В. Кривенченко, iлюстрацii, 2013

© А. В. Кiсель, художне оформлення, 2013

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010




Лебедина зграя



Наш старенький, многогрiшний, та в чомусь, проте, i немеркнучий Вавилон, що, окрiм назви, запозиченоi з Дворiччя, не мае нiчого спiльного з Вавилоном месопотамським, стоiть, як i стояв здавен, над рiчкою Чебрецем, маловiдомою притокою Пiвденного Бугу, майже нечутною в повiнь та хлюпотливо-тривожною в сушу. На високiй береговинi все лiто синьо та сумно цвiте чебрець, найменша квiтка з-помiж квiток, вiд чого й названо рiчку. Чебрець вабить до себе гаi – ясеновi, берестовi, черемховi, й сам губиться в них, однак ненадовго – зразу ж за Вавилоном вигулькуе з-пiд старих вiльх i вже вiльно тече собi у не такi вже й незнанi краi – до Журбова, де його перепиняють греблею, а вже звiдтiля полиновим степом до Глинська, де впадае в Пiвденний Буг i де ми з вами побуваемо неодмiнно…

Уздовж того водного шляху, безнадiйно заплутаного в очеретах та камiннi, на кiлькох горбах, що немовби вiчно i ворогують мiж собою, завис Вавилон, старий та пiзнiший, з’еднаний водне досить-таки ветхою греблею, котру щовесни з’iдае повiнь i ii доводиться насипати майже заново. Цiеi весни гребля вистояла чи не вперше, i на неi зiперся чималенький став, на якому щойно вiдсвятковано Івана Купала, а взимку, коли став скують водохреснi морози, тут справляють йордань, перетворюючи се льодове свято на щось веселе та незабутне. Як у Польщi в старовину, тут кожен двiр вважае себе «морською державою», бо ж мае бодай невеличкий вихiд до «моря», цiлком достатнiй, аби поставити кладку для прання бiлизни й понад самою водичкою насiяти конопель. А як тi пiднiмаються, прагнучи будь-що обiгнати сусiдськi, тодi один iз тутешнiх дивакiв цап Фабiян (саме iм’я вже проливае деяке свiтло на його особу) обирае найвищi та найпролазнiшi й влаштовуе там своi лiгва, де не лише ховаеться од палючоi пообiдньоi мушви, а й заодно може подумати на самотинi про цю конопляну державу, iсторiя якоi нiби й не мае вимiру в часi…

Фабiянiв у Вавилонi два – цап i чоловiк, знаменитий тутешнiй трунар та мудрець, послуг якого так чи iнакше декому з вавилонян не уникнути. За метрикою вiн Левко Хоробрий, а походженням нiбито з мудрецiв вавилонських, хоч i не мае на те якихось незаперечних доказiв. Отож, за свiдченням цього ревнивого знавця рiдноi iсторii, колись наш Вавилон був двоярусним городом, оточеним валами, рештки яких збереглися й донинi; мав вiн двi вежi – пiвнiчну та пiвденну, – на яких вдень i вночi чатувала сторожа. А в центрi Вавилона, на самiм принебессi, з якого все постае в дещо iншому свiтлi, нiби стояв колись так званий Сонячний камiнь, як у древнiх iнкiв; по тому каменю вiдлiчували плин часу – мiсяцi та роки, хоч як те робили – втрачено на обох континентах. Переказують безлiч iнших подробиць про минуле цього раннього поселення, начебто заснованого ще напiвмiфiчними таврами, коли тих витiснили чужинцi з теплих берегiв Понтiю й примусили шукати iншого пристановища. Фабiян не йме вiри, щоб цiлий народ мiг щезнути безслiдно, робить припущення, що таври могли обернутися на якийсь iнший народ i ще озовуться колись iз небуття, – нехай, навiщо розраювати чоловiка, у загиблих народiв i без того обмаль прихильникiв.

А тим часом Вавилон розвiяв свою колишню велич, давно не стало в нiм анi веж, анi двоярусного города; на мiсцi Сонячного каменя стоiть вискнiле розп’яття з часiв ордену босих кармелiтiв, якi колись панували тут, аж доки не вигнав iх полковник Богун. Що й казати, похитнувся i збарахлiв Вавилон, запропастилася кудись остання гармата, з якоi ще не так i давно палили на йордань у бiк уявного ворога, хоч той визрiвав усерединi самого Вавилона.

Казано ж древнiми про тлiннiсть свiтотвору: «Час iде, а з ним усе стае зужите й нетривале». Лишень стожильний люд вавилонський, у якому здавен змiшувалася кров далеких i близьких народiв, залишився собою й не остудив душi своеi до рiдного Вавилона, так нiби час не заподiяв йому жодноi шкоди. І якщо на знаменитих глинських ярмарках питали, звiдки такi гарнi конi, чи воли, чи й парубки, то вiдповiдали на те з почуттям власноi переваги: «Ми – вавилонськi», – нiби й справдi добродiй приiхав поярмаркувати хтозна з якоi давнини…

Отакий Вавилон. То спалить себе нi за що, то знову бундючно засяе цинковими дахами зi своiх горбiв уперемiжку з бiдацькими стрiхами; то заведе сiрих волiв iз такими рогами, що нiяк не розминутися на дорозi, то зведе iх дотла i вкинеться в маленьких, тягучких монгольських коненят, на яких прийшли колись завойовники; то нараз забуруе на горi цiлою родиною роботящих вiтрякiв; то, опалений вiтрами таврiйськими, переходить на жорна, бiдуе i навiть старцюе стиха, але й тодi жебракiв своiх тримае в чорному тiлi й не пускае iх по свiту ганьбити великий народ. Котре ж непутяще, було, i визорiе на миру, то мусить мовчати, звiдкiля прибилось, або ж на крайнiй випадок назвати Чупринки, чи Козiв, чи й сам Глинськ… Що не кажiть, а робила свое причетнiсть до Сонячного каменя й до всього iншого, чого не стало давно, але що здатне по край вiку бентежити уяву гордих вавилонян.

Не знаемо достеменно, чого прагли засновники Вавилона[1 - Вавилон по-ассирiйськи означае Ворота бога. (Примiтка автора.)], прибравши для свого поселення таку претензiйну назву. Пройти крiзь самi Ворота бога, пронести крiзь них усе краще, що мали тодi за душею?.. Можливо, й так, можливо, тим невiдомим запраглось пiднятися над довколишнiм свiтом аж так високо. Тепер мимоволi згадуемо про них, коли лебедина зграя, наче самий лише дух непоборний, кигиче над нами з мороку ночi, долаючи кругосвiтню втому, або ж звитяжно кричить, промiрюючи провислими вервечками осiнне небо. І хоч людям прекрасне завше буде здаватися незвичним, та, як твердить тутешнiй фiлософ, у годину випробувань вони й самi чимось схожi на лебедину зграю в дорозi. Чи, бува, не отим своiм пiдсвiдомим прагненням до якогось, справдi незбагненно високого, тим-то й не завше осмисленого до кiнця?.. Про суть того кожному властиво мати своi вимiри, нiхто, однак, не годен претендувати на доконечнiсть чи всетривалiсть. За те ми й цiнуемо одне одного, що про одну i ту ж рiч мислимо неоднаково. На iншого i наш Вавилон може не справити враження з першого погляду, то чи слiд за те вiдразу ж ганити байдужого чи неуважного, тим паче, що сам Вавилон вiд того не померкне нiскiлечки. Не доскочивши анi слави, анi розкошi свого великого попередника, вiн усе ж стоiть, тодi як той iснуе лише в легендах та мiфах, надмiрнiсть яких, гадаемо, очевидна для кожного.

Сонячний камiнь на принебессi мiг би засвiдчити наближення тридцятих рокiв цього неспокiйного вiку. Але почнемо з малого, можливо, тим колись вiдкриемо i велике. Сподiваючись довести сей життепис до наших днiв, все ж не виявлятимемо аж занадто великого поспiху, пам’ятаючи, що дерзновенний труд бувае також i непоспiшливим, хоч кiнця його прагнути будемо всiею душею.




Частина перша





Роздiл перший


Нiбито з деяких пiр тi вавилонськi дiвчата, що безнадiйно засиджувались у дiвках, знаходили собi чоловiкiв на гойдалцi. Цей найпростiший заколисуючий винахiд належить Орфею Кожушному, нинi вже покiйному, а колись незмiнному тутешньому агентовi по розповсюдженню швейних машинок «Зiнгер» однойменноi нiмецькоi фiрми, яка по всiй Європi мала своiх людей, отож для престижу не могла залишити без агента i наш Вавилон, чи не сплутавши його з Вавилоном месопотамським. В одному з листiв якийсь клерк iз фiрми запитував пана Орфея, чи збереглася знаменита Вавилонська вежа. Пан Орфей вiдповiв ствердно, гадаючи, що це щось важливе для його кар’ери. Орфей Кожушний i гасав по свiту, щоб збути тих виробiв якомога бiльше. Кажуть, вiн ходив до Сибiру i далi, кiлька разiв побував у самiй Маньчжурii, та поки звiдтiля дiставався до рiдного Вавилона, де жодного «Зiнгера» так i не спромiгся продати, то заставав тут кожного разу по дiвчинцi, одну з яких було названо Мальвою.

Коли ж Орфей постарiв у своiх гендлярських блуканнях, то фiрма, досягши небувалого розквiту десь у Нiмеччинi, забула про нього. Дiвчата ж попiдростали, всi як перемитi – одна одноi краща, але женихи не вельми кинулись на те добро, бо Кожушний нiчого не мiг дати за ними, окрiм них самих. Тодi й спало на думку хитрому агентовi облаштувати гойдалку на своему подвiр’i, а «покупцiв» уже мали взяти на себе самi дiвчата. Було iх щось п’ять чи й усi шiсть (середульша, кажуть, найвродливiша, потiм зiрвалася з гойдалки разом iз землемiром, який квартирував у них). Обiйшлося без калiцтва. Закiнчивши землеустрiй, вiн одружився на нiй, виiхав з нею i бiльше нiколи не появлявся у Вавилонi. Та чи не найвище лiтали на нiй iз вродливими Зiнгерками (так прозивали iх) будьонiвцi. Одну вони забрали з собою в польський похiд, i там вона стала дружиною якогось великого командира. Нiчие серце не могло залишитися байдужим перед легкою, як крило птаха, кленовою дошкою на чотирьох вервечках.

То вже факт, що з часу Сонячного каменя Вавилон не зробив якогось бiльшого винаходу за цей. Мiсце для гойдалки обрано чудове, над самим урвищем, мiж двома старовинними в’язами, якi панують над Вавилоном вiддавна. Пiзнiше, як не стало Орфея, гойдалка перейшла у вiдання сiльради, й доглядав за нею виконавець Савка Чибiс. Їi знiмали на зиму й чiпляли, ледь застугонить весна. На вiдкриття гойдалки сходились усi, хто прагнув до височини мiжв’язовоi. Тут пилось, дурiлось, лiталось над Вавилоном, а коли хто i вбивався, то смерть на гойдалцi не вважали за смерть у ii звичному розумiннi. На що вже мiсцевий фiлософ Фабiян, i той з усiх можливих смертей хотiв би мати найлегшу – розбитись на гойдалцi. Для його ж цапа вона взагалi була дивом iз див, яке вiн так i не збагне до скону.

Довше за iнших Зiнгерок вигойдувалася над урвищем Мальва – з усiма, хто полюбляв це романтичне мiсце i урвища пiд ним не страхався, аж поки не вигойдала собi мого дядька Андрiяна, високого, чубатого i майже безпорадно доброго. Було плачу та лементу в хатi Валахiв (так прозивали наш рiд), коли вiн назвав свою суджену. Дядько був уже немолодий, мав усi сорок, посивiв у нiмецькому полонi, перебачивши свiту та люду, i на всi отi кусючi теревенi про Мальву вiдповiдав досить категорично: «У Європах на те не зважають».

Йому вiддали хатину[2 - Менша половина хати.], пробили до неi окремi вхiднi дверi з глухого причiлка. Андрiян припасував до них ганок iз червоним дашком, сам вибiлив хату всерединi та знадвору, поставив пiч, вивiв од неi свого лежака, щоб не залежати вiд нас, i привiв Мальву Кожушну на все готове. Жили вони тихо, красиво, дядько не давав волоску впасти з ii голови, хоч у другiй половинi хати iхне подружжя вперто не визнавали. Щонедiлi ходили до тестя, на гойдалку та на пироги з рибою по-сибiрському, звiдтiля Андрiян вiв Мальву пiд ручку (набрався в Європi культури), повертався Зiнгерiв зять настроений войовниче. У стайнi вiдгородив свого коня вiд нашого, не хотiв iз нами спрягатись, погрожував подiлити навпiл подвiр’я, а затим i все iнше, що примикае до хати, i ми всi здогадувалися, що то давалася взнаки робота хитрого й пiдступного агента, в якого були з нашим родом рахунки давнi й незавершенi. Наш дiд Левон перехопив колись в оренду десятину, яку до нього тримали Кожушнi у капiтана Сiрошапки, великого морехода. Той мандрував по свiтах, а землю здавав в оренду мiсцевим селянам, а ще охочiше орендарям iз Глинська, тi справнiше за неi платили, а головне, не мали жодних iлюзiй, що вона iхня, бо ж самi на нiй нiколи не працювали, наймаючи знову ж таки мiсцевих селян. Капiтан Сiрошапка перейшов на бiк революцii разом iз командою фрегата, який був потоплений, а наш завбачливий дiд устиг вчасно померти вiд сипного тифу, причому в один день iз бабою. Землю Сiрошапки усуспiльнили i невдовзi ж надiлили з неi i Валахам, i Кожушним, кiлька рокiв i в них, i в нас вона вакувалася – неорана та несiяна, але селяни – люди злопам’ятливi й вiками проношують стару ворожнечу.

Поступово Андрiян зовсiм перекинувся до Зiнгерiв, зажадав iз дiдовоi спадщини половину садка при хатi та половину левадки, й саме ту, на якiй стояли плодючi грецькi горiхи, бо ж Мальва, бачите, з такого роду, що також полюбляе лущити горiшки взимку. Дядько погрожував, що коли йому добром не вiддадуть бодай трьох горiхiв iз семи, то одноi прекрасноi ночi iх не стане, вiн повалить усi до единого, аби не було тоi розкошi нiкому. А вони ж, анафемськi, тiеi осенi вродили, як нiколи, падали й вилущувались самi, а потiм пахли на горищi зимовою казкою нам на лихо. Зима сталася люта, дерева вимерзли самi i повсихали, але ж хто мiг повiрити, що тут обiйшлося без втручання Орфея та його зятька. Не було й дня, щоб у нашiй половинi не проклинали Кожушного. Рикошетом перепадало й нiмецькiй фiрмi «Зiнгер», що, мовляв, виховала на горе Валахам такого агента.

Час вiд часу, а до смертi ближче, – старого Орфея вдарив кiнь у груди, вiн помучився який тиждень та вже й не пiдвiвся, а запопадливий зятьок, втративши свого совiтника, притих, осмирiв, хоча й ще не раз хапався за вила. Одного разу таки звелися битись iз батьком бiля обмерзлоi криницi. Андрiян саме повернувся з Журбова, з нiчноi змiни, де пiдробляв на цукровому заводi. Напуваючи слiпого Каштана, батько запитав родича: «З ким це твоя вигойдувалася цiеi ночi?» Гойдалку знiмали на зиму, i батько, певна рiч, робив цим прозорi натяки на Мальвину вiйнуватiсть.

Дядько ж носив свою Мальвочку на руках, не давав узятися iй за студену воду, але ж хотiв багатiти й частенько пускався на побiчнi промислування – був майстер на всi руки: чинбарював, столярував, умiв складати лежанки та печi, але всесвiтньоi слави зажив на криницях, яких викопав безлiч у Нiмеччинi, а потiм тут, у самiй Вавилонii та навколишнiх селах. У помiчники брав собi Фабiяна або ще кого iз вольних людей, не прикутих до землi, й добував вiчнi джерела з глибин, iнодi запаморочливих. Кажуть, вiн наперед угадував, де заб’ють ключi, а де iх нiколи не вчути.

Якщо десь не могли дошукатися води, то кликали його. Інодi приiздили по нього iз далеких степових сiл, iз найлютiшого безводдя. Вiн перейняв вiд одного степовика, з яким був у полонi, забутий усiма спосiб, котрим начебто ще користалися скiфи, обживаючи Пiвдень. Воду шукав з допомогою соломи. На мiсце, де хотiлося б мати криницю, на нiч розкладав солому, а ще краще – рогозянi кулi. На свiтанку iх оглядав та нiби бачив по них, що дiялося пiд землею. Щоб не всi кулi однаково проймалися вiльгiстю, то ночi для того обирав безросянi. На заповiтне мiсце вказував найвологiший куль… Те чаклування iнодi доводилося повторювати по кiлька ночей пiдряд, переходити з одного мiсця на iнше. На низинi простiше, там можна побачити все по деревах, по травах, на високому ж суходолi вiдшукати джерело нелегко, а ще важче добутися до нього крiзь руду товщу Пiвдня. Й нiчим так не страшне пiдземелля, як отiею латочкою неба, яка щодень меншае над тобою так, нiби мае зникнути зовсiм. А зате потiм даруеться тобi щаслива мить, коли раптом з вiчноi тишi озветься ключ тривожно, наче саме серце землi, i вмить з’еднае тебе з небом, на якому виколисуеться собi Мальва Кожушна.

Коли ж вiн запропащувався надовго, то Мальва не вельми тужила за ним. Ходила собi на вечiрню гойдалку, пускалась у недавне свое дiвування. Не чужалася й циганськоi вольницi, коли та ставала табором над Чебрецем, – табором веселим, багатим, iз кованими возами, шовковими шатрами та вогненними кiньми – кожне плем’я переживае за свою iсторiю епохи злету й занепаду, а поготiв циганське. Вони тодi вiльно кочували по свiту, прибивалися до Вавилона з Бессарабii та мало не з самоi Сербii, й кожного лiта iншi. Похвалялися, що люди вони чеснi та гордi, а не такi, за яких мае iх Вавилон. Вабили Мальву невiдомi свiти. Та лишалася за нашою стiною Андрiяновi на втiху. Повертаючись зi своiх криниць, любив ii iще бiльше, землi не чув пiд собою, здiймався душею кудись високо. «Божечку, що робить Європа з чоловiком?» – дивувалися в нашiй хатi. Не хотiли признати, що то творить таке Мальва.

З мiсцевих, ще до замiжжя, вiддавала перевагу хiба що Даньковi Соколюку, в якому також знаходила щось циганське чи сербiянське – вибухнуло воно в Соколюковому роду незнано й негадано, i та давня жилка в нiм вабила Мальву. Андрiяна ж нашого, сивочубого, гарного, помiтно онiмеченого в манерах велетня, вона, напевне, нiколи й не любила i видалась за нього лише Валахам наперекiр. Але ж розквiтала за ним, i хоча й була не така вже висока на зрiст, та вмiла пiднiмати себе на каблучках, коли в тому виникала потреба, очi у неi якiсь незвичайнi, синющi й глибокi, мов Андрiяновi криницi, хода наче вимiряна – то вже суто жiноче надбання, оскiльки дiвчат вавилонських нiхто нiколи не навчав красиво ходити, а тее, як говорив Фабiян, для жiнки чи не найпереднiше. Мальва не належала до реготух вавилонських, але вмiла смiятися на гойдалцi так нестримно й заразливо, з такими пустотливими нотками, що незахищенi парубки в’янули вiд самого ii смiху, а чоловiки приносили той смiх у собi додому чи не для своiх-бо дружин. Мабуть, не було чоловiка, щоб не мрiяв полiтати з нею на гойдалцi, незважаючи на всю ii неславоньку. Лише дiти, вiд яких у Вавилонi вмiли оборонитися зiллям скидучим, могли б загодити ii вдачу. Андрiян уже в перший рiк iхнього подружжя власноручно змайстрував високу горiхову колиску з вигадливими бильцями, на манiр тих, якi бачив у Нiмеччинi, стояла вона на осоннi й чекала променя, якому так i не судилося впасти в неi.

У якогось багатинi на хуторi суходольному, яких чимало на Побужжi, вiн копав iз Фабiяном свою чи не найглибшу криницю, добувся в нiй до вiчного холоду, простудився там i невдовзi злiг на скоротечнi сухоти. Лiкар, привезений iз самого Бердичева, якийсь великий генiй по сухотах, обслухавши його, не сказав нiчого втiшного, лише натякнув Мальвi, що вона може вважати себе вдовицею – через шiсть тижнiв, а може, через шiсть мiсяцiв, не бiльше. Генii не вмiють промовчати, навiть коли роблять найжорстокiшi вiдкриття. Те сказано оповеснi, як облiтав яблуневий цвiт.

А вiн жив i кохав ii любов’ю дедалi страшнiшою, ревнивiшою, на яку здатнi лише приреченi. Де й дiлася ота його неподразливiсть, усе частiше чiплявся вiн до Мальви за те, чого й не було, на що не зважав ранiше, вимагав сповiдей, обiцяв помститися за все, як тiльки знову зiпнеться на ноги. Знемiчнiлий бiльше вiд ревнощiв, нiж од сухот, прикутий до лiжка, всiлякими хитрощами дiставав ii до рук i бив люто, до червоних паскiв – нам чути було тее биття, яке вона зносила без жодного зойку. Тодi кричав з розпуки: «Згинь, каро моя вавилонська!» – проганяв ii геть i знову залишався один подовгу, бувало, й по кiлька днiв пiдряд, але ж родичiв також не хотiв признавати: «Радiете?! А як вона повернеться, якоi заспiваете?» Вона й справдi поверталася, та тiльки знову ненадовго. Мене ж Андрiян переконував, що то вiн сам пораяв iй перебратися до Зiнгерiв, аби його сухоти не перекинулися й на неi.

Одного разу Андрiян сам постукав у нашу стiну, пiд якою лежав. Послали мене, я з ним дружив потай од усiх i не подiляв ворожнечi до Мальви, що ii роздмухували в нашiй половинi. Бiля хворого сидiв Фабiян у своiх золотих окулярах i читав для нього вголос якусь книжечку не по-нашому. Потiм я довiдався: читалось «Пана Тадеуша» в оригiналi. Фабiян дуже пишався, що мiг читати не по-нашому. Так я принiс iм свою першу вечерю на двох, третiй, цап, стояв на подвiр’i i розглядав свiжий малюнок на мiсяцi, який щойно завис над вiтряками.

Старшi родичi не вельми вчащали до Андрiяна, чи не побоювалися сухот, а менi вони байдуже, i Фабiян сказав якось мiж читанням «Пана Тадеуша», що з мене вийде колись великий лiкар. А поки що дядько Андрiян користався моiми вiдтак не лiкарськими послугами. Я приносив йому снiданки, обiди й вечерi. Посуд для нього глядiвся окремий, бiльше нiхто не користався ним, окрiм мене i Фабiянового цапа, котрий частенько приходить сюди послухати премудрих речей або ж розважитися «Паном Тадеушем» з уст свого хазяiна. Щоб не носити неспожитi харчi додому, я вiддавав iх цаповi. Той смакував маминими борщами, iнколи iв вареники просто iз макiтерки i нiяк не годен був збагнути, як то на таких харчах можна ще думати про смерть. А втiм, дядько також про неi думав дедалi менше. Вiн лежав на лiжку якийсь урочистий, умиваний, виголений Фабiяном, у бiлiй сорочцi, яка нiколи на ньому не м’ялась, висотаний сухотами i любов’ю. А ще ж не так i давно приносив зi своiх криниць непочату[3 - Перша вода з новоi криницi.] воду для Мальви, вiд тiеi води непочатоi бачила дивнi сни – вона вмiла оповiдати iх з усiма подробицями, i за те ще бiльше любив ii Андрiян.

Я помiтив, що вiн соромився своеi хвороби, вибирався надвiр лише вночi, в бiлому, ставав пiд хатою i довго дивився на Вавилонську гору, де мешкала тепер його Мальва. Потiм чути було, як десь за пiвнiч тупотiв у чоботях до хати, i з його вiкна ще довго, мабуть, до самiсiнького свiтанку, струменiло свiтло, вихоплюючи з шалини лавочку, яку вiн змайстрував невдовзi пiсля одруження. Щоправда, я рiдко бачив його на тiй лавочцi з Мальвою, зате ii саму доводилося бачити там частенько, коли дядько подавався на далекi села й пропадав там який мiсяць-другий. Зараз менi було дуже цiкаво, що дядько робить уночi, не могло бути, щоб вiн спав при свiтлi (тодi гас не марнувалось на будь-що, до кооперацii його завозили рiдко i тратили ощадливо). Якось я вибрався з хати тихцем i пiдгледiв через вiкно: вiн лежав, заклавши руки пiд голову, i дивився кудись поперед себе. Довго стояв пiд вiкном, але вiн навiть не поворухнувся, i в тому була якась велика i давня людська печаль. Вiн, напевне, вiдривався од тих своiх всенощних дум тiльки для того, аби пiдкрутити гнота у гаснику на скринi, бiля читаних i перечитаних Фабiянових книжок, якi той приносив для хворого. Менi великодушно дозволялося розглядати малюнки в тих книжках. Пан Тадеуш був моiм лицарем, але пiсля дядька, з яким нiхто в моiй уявi не мiг зрiвнятись.

Окрiм мене та Фабiяна, iнколи його провiдував ще Клим Синиця, комунар iз Семивод. Вiн приiздив сюди вечорами на однокiнному вiзку i засиджувався в Андрiяна до пiзньоi ночi. Це був також високий на зрiст, худорлявий пiвторарукий чоловiк iз мужнiм смаглявим обличчям i великими добрими очима, в яких промiнилася усмiшка. Носив вiн галiфе та синю вельветову сорочку з пояском. Багато курив, а говорив мало, i то здебiльшого вiдповiдав на запитання Андрiяна. Дядько, мабуть, знав Клима Синицю, коли той був словоохочiший, прощав йому нинiшню мовчкуватiсть i дуже пишався тими його вечоровими вiзитами. Кожного разу комунар привозив хворому або полив’яну банку меду iз щойно викачаного в комунi, або фунт масла у виглядi пирiжечка, по-селянському загорнутого у вологу бiлу шматинку, або ж червону головку сиру, який варили в комунiвськiй сироварнi.

– Вважай, хлопче, що тепер я вже вичухаюсь, – похвалявся дядько, коли я приносив йому снiданок другого дня пiсля вiдвiдин Клима Синицi. – Знову Клим пiдкинув менi лiкiв. Хочеш свiжого меду?

Вiн наточував менi в чистий полумисок i казав:

– Занеси Валахам, хай не думають, що я вже зовсiм пропав би без них. Цiла комуна за мене взялася. От який, хлопче, чоловiк оцей Клим… Іншому б яке дiло до мене?..

Зiйшлися вони в Журбовi на цукроварнi Терещенка перед самою вiйною, щосезону ходили туди на пiдробiтки. Клим стояв на рiзцi, а наш Андрiян – за кочегара у паровичнi. Вавилонський пан збирався придбати паровика, то дiд Левон, прочувши про це, заслав сина у заводську паровичню, щоб той навчився дiла й перехопив вигiдне мiсце. Журбiв недалеко, за десять верстов од нас, то кожнi свята хлопцi приходили погостювати в дiда. Окрiм сина, дiд ще мав трiйко дiвчат на виданнi. Але жодна з них не збентежила серця молодого сезонника, i дiд нiскiлечки не побивався з того, вiн не вельми подiляв бунтарськi настроi синового товариша. А ще коли довiдався, що батько Клима – бiдак iз Козова, який возить по свiту червону та бiлу глину, то й зовсiм охолов до парубка. Дiд сам борсався, як кiт на глинi.

Тiльки той недаремно вчащав до Вавилона, тут знайшов вiн обраницю серця, одиначку Рузю, далеку родичку Валахiв. Була то меланхолiйна мовчазна красуня, едина в батькiв. Вона закохалася в Клима безрозсудно й вiдважно, i коли той довго не появлявся у Вавилонi, то сама крадькома ходила до нього в Журбiв на завод. Але Рузинi батьки не схотiли iхнього шлюбу i спiшно, супроти ii волi, знайшли для Рузi iншого приймака, якогось Петра Джуру iз Пихова. Джура був старший за неi рокiв на десять, коли не на бiльше, вона називае його на «ви» й досi, вiн зайняв мiсце на панському паровику, якого саме виписали з Одеси, а дiд з Андрiяном залишились у дурнях, бо з’ясувалося, що Андрiян не мав до машин жодного хисту, не пiдступав до них ближче, як на вiдстань кочегарськоi лопати, не терпiв запаху машин i навiть боявся паровика, коли той починав свою навiжену роботу. Невдовзi паровика було спалено разом з економiею Тисевича, проте Рузин приймак виявився чоловiком дiяльним та вiдчайдушним. Вiн дуже вправно покiнчив iз Рузиними батьками – iх обох було поховано в один день (потiм ходили здогадки, що Джура потруiв iх), спустив на грошi iхне майно – волiв, овець, ясеновий лiсок на левадi – й невдовзi по тому виписав собi трактора з самоi Америки. На превелике диво вавилонян, виорав ним власне поле, а далi спрiгся з хазяiном молотарки iз Козова, i кожнi жнива вони металися по навколишнiх селах, обмолочували хлiб машиною – один заробляв на молотарку, а другий на трактора, щоб у наступнi жнива роздiлитися.

Рузя ж, полишена на себе з усiма печалями, дедалi бiльше вiдчужувалась од нелюба, почала й на день завiшувати вiкна ряднами, перестала появлятися на людях, з усiх родичiв провiдував ii лише Андрiян, доки був здоровий. Рузин дiм, досить просторий, iз високими вiкнами, стояв недалеко вiд нас, через греблю, на вогкому пониззi; й не вiрилося, що десь у пiтьмi того дому, поки Джура метався по свiту в пошуках роботи для свого «фордзона», живе Рузя, недавня вавилонська красуня i перша любов Клима Синицi. Дивувало, що той нiколи тепер не згадував про Рузю, як i дядько Андрiян про свою Мальву, та коли комунар проiздить повз ii дiм, то серце, напевне, калатае в нього, як у птаха, – вiн i досi був неодружений, а вигаслий Рузин дiм стояв, як докiр людям.

Цього разу Клим Синиця приiхав до друга майже опiвночi – в комунi жнива йдуть нерiвно, то вiн не мiг вибратись за дня. Не привiз йому нiчого iз своiх лiкiв, а тiльки в’язочку перепелиць, котрих заполював на пшеницях, що iх докошували сьогоднi. На крилах перепелиць виднiлися зашерхлi краплини кровi. Андрiян передав менi в’язочку, попрохав приготувати для нього печеню на снiданок. Вигляд вiн мав цiеi ночi зовсiм кепський, важко дихав, саме лютувала задуха, а подаватися до Сибiру вже пiзно, Фабiян каже, що сухоти не люблять Сибiру i зникають там за одну зиму. Клим посмiхнувся з такого запiзнiлого вiдкриття.

У нашiй половинi вже поснули, коли я повертався вiд дядька з трофеями, i тут привидiлось менi якесь чорне манячiння, схоже на жiнку. Я зовсiм забув про Рузю i подумав – то смерть прийшла по дядька. Лячно зафоркав у вiзку кiнь Клима Синицi, манячiння зникло, побiгло ялиновою дорiжкою вниз, до греблi; на мое щастя, дверi в сiнях були вiдчиненi, як завжди, i я стрiмголов метнувся в сонну хату, в якiй порозкидалося на сiнi чималеньке сiмейство та ще батьковi родичi, що нагодилися в гостi зовсiм не в пору з далекого i ще на той час i маловiдомого менi «царства», котре було за тридцять i п’ять кiлометрiв од Вавилона.

Клим Синиця ще побув часинку, а далi я чув, як його вiзок заторохтiв до греблi, потiм перебрався на Вавилонську гору, там вiн мав би повернути додому, на Семиводи, як завше, та цього разу вiзок затих ранiше звичайного, затих бiля гойдалки, чи не на подвiр’i Зiнгерiв. Саме так… Потiм вiзок той знову вибрався на свою звичну дорогу.

Вранцi, коли я принiс перепелину печеню для дядька, то застав коло лiжка Мальву. Вона стояла, як стоять над померлими, втирала кiнчиком хустинки сльози, i я подумав, що «скiфський цар», як називала його колись Мальва бозна за вiщо, перестав любити ii лише цiеi ночi. Поставивши на столi гарячу печеню, я вибiг з хати, щоб сказати нашим про смерть Андрiяна, та побачив Рузю в чорному. Вона пiднiмалася по ялиновiй дорiжцi розгублена, нiби причинна. Важко сказати, звiдки причиннi довiдуються про смерть своiх близьких. Рузя йшла до людини, що колись привела до Вавилона Клима Синицю, а потiм одна з небагатьох не забувала приходити й вiдчиняти вiкно до ii потемок. Постоявши на ганку, Рузя боязко вступила до хати, хоч знала напевне, що зараз там не може бути Клима Синицi, зустрiчi з яким боялася над усе, бо то була б зустрiч з любов’ю, на яку вона вже негодна.

Уранцi вдарив заупокiйний дзвiн у старенькiй церковцi, до якоi вряди-годи наiжджав батюшка з Глинська (свiй отець Сошка помер у пiст). Фабiян звичним жестом змiв iз верстака стружку, заклав складаного метра за халяву й, сяк-так причинивши оселю, котроi нiколи не замикав, вирушив у супроводi свого вiрного товариша горiшнiми вуличками у найвiрогiднiшому напрямку. Вiн нiколи не знiмав зi своiх клiентiв мiрки заздалегiдь, чим грiшив до нього старий Панкрат, i все ж нiчия смерть не заставала його зненацька, бо розглядалася ним як доконаний факт, проти якого гарячковiсть уже нiчого не варта.

Ранiше про смерть оповiщував сам Сошка, який не хотiв тримати в приходi зайвого чоловiка й принагiдно сполучав високий сан з обов’язками дзвонаря. Нинi ж те перебрав на себе Савка Чибiс, сiльрадiвський виконавець, на тiй единiй пiдставi, що сiльрада мае такий самий стосунок до смертi вавилонян, як i до iх народження. Інколи Савка випереджав подii, здебiльшого щодо заможних вавилонян, i тим ставив фiлософа-трунаря в досить смiшне становище. А може, й цього разу божевiльний Савка усе переплутав. Адже пiдмiчено, що i найветхiшi з вавилонян рiдко помирають у жнива. За роботою iм просто нiколи зважитися на таке. Вiд того оселя Фабiянiв залишалася такою порожньою о цiй порi, а безробiття таким тривалим, що Вавилон нiтрохи не здивувався б, якби одного пречудового дня заупокiйний дзвiн озвався по одному з них… Нi, цього разу сумнiву не могло бути. Фабiяна пойняв туск по друговi, але обов’язок кликав його на Чаплiчеву гору, де здавна селилися Валахи.

У вуличцi неподалiк вiд дворища Валахiв угледiли Рузю. Вбрана в чорне, збентежена, боязка, вона простувала туди ж, куди й вони. Несла жоржини для Андрiяна, густо-червонi, аж темнi, iще в крапельках смутку. Сказала: «Тепер я, Левку, зовсiм посиротiла».



До жiночоi половини Вавилона, як i скрiзь, дуже впливовоi, обидва Фабiяни ставились iз певним упередженням. Одному минулися роки, коли вiн мiг вiльно обрати собi будь-яку з прекрасних вавилонянок за дружину, тодi як другий цю самотнiсть фiлософа, певне, витлумачив по-своему й затаiв проти них почуття, близьке до зневаги.

Жiнки платили цаповi такою самою неприязню, декотрi вiдверто глумилися з нього, тому мусив остерiгатися iх, надто затяжiлих жiнок, якi при зустрiчi з ним на вулицi, в сiльрадi чи деiнде хрестились i пiдводили очi до неба.

З усiх жiнок лише Мальва Кожушна, здаеться, ставилась до цапа прихильно i навiть вiталася з ним, як нiби з самим фiлософом, щоразу запитуючи при зустрiчi: «Як живеш, Фабiяне?»

Андрiян непорушно лежав на лiжку горiлиць, суворий, мовчазний, у бiлiй сорочцi, й довгий – вiд бильця до бильця.

Ховали Андрiяна спокiйно, тихо, як ховають великих людей, за якими не прийнято вголос упадати. Домовину несли на руках, а за нею два хлопчаки вели коня з чорною стрiчкою у гривi. З деяких пiр коня доглядав мiй батько, i той на чужих руках помiтно змарнiв, але ще й зараз здавався достоту незалежним, як при хазяiнi, i ступав грацiозно, не знав той коник, що вiднинi вiн переходить на жiночi руки.

Рузя в чорному всмiхалася всю дорогу, а коли Клим Синиця, що йшов з непокритою головою, привiтався з нею, вона вiдсахнулась i зникла в юрбi. Мальва заплакала лише на кладовищi, коли Фабiян забив першого гвiздка в домовину товариша. На вiцi не було змальованоi Мальви, на яку стiльки хисту вiн витратив. «Скiфський цар» забажав було мати ii зображення на вiцi, але потiм вiдмовився. Клим Синиця не залишився на вечерю, подався на своему вiзку в комуну. Коли захмелiли, то Рузя спiвала на поминках забутоi всiма пiснi «Ой зацвiли фiялочки».

Лише кiнь плакав у стайнi, не брав поминального сiна, яке поклали йому за драбину. Та я не мiг примиритися з думкою, що бiльше не доведеться ходити на Андрiянову половину, в якiй, попри хворобу, творилося щось незбагненно чудове для мене, особливо ж коли збиралося все оте вечiрне товариство.

Наступного дня спалювали все Андрiянове: постiль, бiлизну та його бiлi сорочки, яких вiн не доношував до ганчiр’я, бо не терпiв латок на одежi. Спалювали посеред двору, на споришi, де мали б бiгати колись Андрiяновi дiти. Окрiм Мальви, яка це затiяла, на спаленнi був Фабiян, помiтно розгублений та опечалений тим, що Мальва не здогадуеться запропонувати йому ще добрi Андрiяновi сорочки, в яких можна пофрантувати, а тi, ветхiшi, нехай би просто лишалися собi як згадка про друга. Валахи також не дали б нiчому пропасти. Ну, а цап дивився на все iще практичнiше, серед речей небiжчика вiн не знайшов для себе нiчого пiдходящого. Фабiян прийшов рятувати книжки, якi приносив хворому. Інквiзиторка хотiла i iх спалити – боялася, щоб вони не рознесли по Вавилону сухот. І коли Фабiян, обтяжений книжками, на сторiнках яких ще не вистигли слiди пальцiв ii чоловiка (дядько слинив пальцi перед кожною новою сторiнкою, дарма що мав европейське виховання), досить делiкатно запитав ii, як вона тепер житиме одна, то Мальва мимохiть зиркнула на вишиваний Андрiянiв комiрець, що догоряв на вогнищi: «Хтось отак спалить i мене, якщо помру вiд сухот…» Найдовше тлiла брезентова роба, в якiй вiн копав своi криницi. Я потайки радiв, що iх Мальва не зможе спалити, криницi згоряють останнiми…

Людський Вавилон часто здаеться Фабiяновi лебединою зграею, коли з ватагом, а коли й без ватага, тодi як там взагалi нема iснування без ключового, без ведучоi пари. Один смiливець завше мае визначитись з-помiж звичайних рядових iстот, iнколи це робиться лише на той випадок, щоб застерегти зграю вiд смертi, не дати загинути iй у непролазному туманi, не дати розбитись об скелi або ж довчасу забратися занадто далеко на пiвнiч, куди вiчно пориваються первольотки в безумствi своiм. У критичну хвилину щось подiбне вiдбуваеться i тут, у Вавилонi, кожна доба висувае свого смiливця, свою ключову пару. Але щось i рiзнить Вавилон од лебединоi зграi, щось дуже iстотне, чи не те, що зароiлося в головi фiлософа сьогоднi, на спаленнi його товариша.

Там непорушна, майже фатальна моногамiя, приреченiсть особи як такоi: коли в парi гине одне, то за ним мае загинути i друге; у Вавилонi ж особа звiльнена вiд цього, коли гине в парi одне, то друге не конче мусить кидатися грудкою на грiшну землю, а лишень мае надiю обрати собi нового товариша, вигойдати собi на вавилонськiй гойдалцi нову любов, може, й бiльшу за попередню, а коли ж цього не вдаеться зробити i якась пара щезне зовсiм, то ii мiсце заступае iнша. Лише Мальвi не скоро дiждатися пари, бо хто захоче бути спаленим, як Андрiян?..

Тут наш фiлософ мимоволi посмiхнувся зi своiх почуттiв, якi охопили його, коли творив Мальву у повний зрiст на берестовiй дошцi для вiка. Творив навмання, однак було щось вчаровуюче в ii постатi, викроенiй iз самого повiтря за найкращими фламандськими зразками, в ii непокiрних вигинах талii, де рiзьбяр перебрав норми, i в ii обличчi, де вiн досяг чистоти та смирення всупереч правдi. Андрiян вiдмовився од неi в останню хвилину, i тепер те творiння стоiть у Фабiяновiй хатi, зiперте на стiну… Лебiдки гинуть разом iз чоловiками, а вавилонськi вдови залишаються для iнших. Мальва розмрiялась, розпашiла бiля багаття, пiдгортала його рогачиками, щоб воно швидше творило свою роботу, нiби звiльняючи ii вiд останнiх обов’язкiв дружини…

Фабiян повертався додому з чималенькою в’язочкою книжок, у яких не було мудростi на даний випадок, у супроводi цапа, але спалений i самотнiй, як нiколи. Туск його обiйняв великий, коли вiн вибрався на самий челепочок Вавилона i зупинився перепочити бiля розп’яття, звiдкiля цiлий свiт нiби опиняеться пiд ногами.

Вавилон жив унизу своiм звичайним життям, деренчали порожнi гарби, квапились за снопами, а з поля скрипiли повнi, врубльованi, кректали, як бiлi дiди, вибираючись на гору; в кiлькох стодолах гупали цiпи навперейми, наче норовили тi звитяжцi замолотити один одного на смерть; десь чистив кабанцiв-переспiлкiв Панько Кочубей, чи не у Матвiя Гусака, i тi вищали до хрипоти, наче те могло iм зарадити; ледь вився прощавальний димок на Андрiяновiм згарищi й тягся сюди, до розп’яття, нiби рештки душi до старого товариша; поникло стояв пiд розп’яттям опечалений цап; а на порозi сiльради сидiв Савка Чибiс i смiявся нi з чого… «Мало iм Рузi, то вони зробили божевiльним ще й Савку, а далi, либонь, i моя черга», – подумав Фабiян. Запитав його через вигiн:

– З чого смiешся, Савко?

Той зиркнув на двох дивакiв пiд розп’яттям, одного з яких уже давно вважав макоцвiтним:

– А вам що до моiх смiхiв? Може, я з Вавилона смiюся. Ви ж бо не сiльрада, що все маете знати… – І далi смiеться собi…

Забившись у дровiтню, я плакав, коли Мальва залишала наше подвiр’я. Плакав не вiд того, що вже нiколи не буде в нашiм роду такоi вродливоi жiнки, а, певно, вiд того, що Валахи вже нiколи не матимуть другого дядька Андрiяна, який мiг би знову вiдвоювати ii вiд похiтливого Вавилона, i вона прикрасить собою чийсь iнший рiд, чиесь iнше обiйстя. Легше менi було б, якби i вона померла вiд сухот разом з дядьком i ми поховали iх в один день. Вавилонськi бабусi стоять на тому, що однаково ii пiсня недовга, бо чий чоловiк помирае вiд сухот, то невдовзi вiд того ж помирае й дружина. По iнквiзицii вона ще винесла на горище подушки в самих напiрниках, аби там вивiтрювались, тодi зiбрала до вузлика своi справунки (найцiннiше вже загодя перенесла до матерi), замкнула хату й, перехрестившись на дверi, за якими не зазнала великого щастя, пiшла до стайнi забирати коня. Кiнь з деяких пiр цiлком перейшов на нашi руки, а на тiй пiдставi його вважали як нiби й нашим. Тепер Валахи поприлипали своiми кирпатими носами до шибок, ще сподiвалися на те, що вона не посмiе забрати коня, а може, й мали надiю, що кiнь той сам не дасться себе забрати. Та вiн покiрно вийшов зi стайнi й побрiв за нею на поводi, так нiби вiв його сам Андрiян. Наш слiпий Каштан, втрачаючи не лише помiчника, набагато молодшого за себе, а й поводиря в дорозi, заiржав у стiйлi й потiм сумував за ним iще довго. То було, безперечно, найбiльше пограбування Валахiв, навiть бiльше за смерть Андрiяна, наше поле тепер буде стояти неоране, тодi як Мальвi той кiнь нi для чого. Яких тiльки прокльонiв не вигадано у Вавилонi на один лише цей випадок, зв’язаний iз кiньми! «А щоб вiн тебе поносив по бiлому свiтi сторч головою! А лiпше б ти опинилась пiд його вухналями!» (Хоч коня й разу не пiдковували.) Звiдкiля тiльки все те береться? Лише батько не проронив i слова, а дiстав з криницi вiдерце води й залив зачахле багаття, аби вночi, як дмухне вiтерець од вiтрякiв, не виникло з того пожежi. У тому, як вiн те робив, я вiдчув великого хазяiна, що не дасть загинути нам, пограбованим. А коли зiбралися присмученi Валахи до вечерi, якою цього разу знову був кулiш, затертий конопляним сiм’ям, то батько згадав про кларнет (едина коштовна рiч, з якою вiн пристав у прийми, скiнчивши службу в чонiвцях) i заграв для Валахiв щось вельми мажорне. Можна було б i порадiти з того, що бiльше нема за перестiнком Мальви Кожушноi. Але радостi не було. Запрацьованi Валахи все ж не могли не вiдчути, що позбулися якоiсь незвичноi для них душi, ледь доторкнувшись до неi цiлим своiм життям… Надалi тiльки випалений спориш у подвiр’i, що нiяк не заживав, повсякчас нагадував про неi, та ще хiба вiконце в хатинi, що безборонно оздоблювалося павутинням.




Роздiл другий


Народився Клим Синиця в мiсцях недалеких, якi в погожi днi, надто осiннi, коли повiтря бувае прозоре i нерухоме, можна легко побачити з Вавилонськоi гори; колись то був город Козiв, не так великий, як багатолюдний, з бiлими дзвiницями, з руiнами староi фортецi, ярмарками своiми доскочив, було, европейськоi слави. Згодом од них збереглася лише приказка: «Довгий, як козiвський ярмарок». Синицi торгували на тих ярмарках червоною глиною, невичерпнi запаси якоi залягали там же таки, пiд iхньою хатою, котру щовесни фарбували в оранжевий колiр для реклами свого товару. Коли Клим пiдрiс, батько i його залучив до того нелегкого промислу. Вони виробляли глину вручну, як виробляють хлiб, тодi просушували ii в холодку, щоб не трiскалась, мандрували з нею по навколишнiх селах i мiняли на хлiб, бо ж свого поля Синицi зроду-вiку не мали. Може, й розбагатiли б на тому промислi, якби в далеких селах, де Синицi збували свiй товар, не поширилися чутки про двох бунтарiв iз Козова – батька та сина, – котрi, мовляв, неспроста фарбують села та навiть цiлi мiста у макiв цвiт. Тi небораки були викликанi до урядника, i гадки не маючи, якоi слави вони зажили на глинi. Їм пригрозили реквiзувати глинище на користь казни, а iх самих справити до ведмедiв, коли вони не припинять червоноi агiтацii. Довелося Синицям шукати iншого хлiба. Та коли згодом ними зацiкавився перший ревком, то вони не вiдхрещувались од своiх заслуг, за якi батька було призначено головою комнезаму в самому Козовi, а сина взято до Першоi Кiнноi, коли та iшла на Варшаву. Самi ноги у Клима Синицi були налаштованi до коня, – довжелезнi й могутнi, вони затужавiли вiд глини, яку виносив на собi. В ескадронi смiялися, що у Клима такi ноги, як у самого Будьонного, якого i досi Синиця вважае найкращим кiннотником свiту пiсля наполеонiвського маршала Мюрата. Клим далеко мiг би зайти з тими командирськими ногами, якби якийсь полячок пiд Бродами не вiдтяв йому шмат лiвоi руки по самий лiкоть. Зопалу вiн ще помстився бiлополяковi, наздогнав i знiс його з бiлого коня, але руки, на якiй був Рузин перстенець, не знайшов на полi бою. Тепер носив напiвпорожнiй рукав у кишенi галiфе, й комунiвськi дотепники вiдразу ж охрестили його Пiвтораруким.

До нього комуною правив Соснiн Інокентiй Мстиславович, людина iнтелiгентна й високоосвiчена, листувався з великими людьми з центру, одного з яких вважав своiм близьким другом i навiть позаочi називав не iнакше, як Карлом Карловичем. Коли ж Карла Карловича зняли з високих постiв, то це чомусь торкнулося i Соснiна, вiн залишив комуну на роздорiжжi й вiдбув до Москви виручати товариша. Не знаемо, чим та вiдданiсть скiнчилася для нього, але вiн бiльше не повернувся в комуну, а його кiмната в колишньому палацi Родзiнських ще довгенько стояла незаймана, комунари сподiвалися, що Соснiн повернеться. І коли Клим Синиця вiдiмкнув ii, заступивши мiсце Соснiна, то знайшов там рушницю, не почищену пiсля останнього полювання, та невеличку бiблiотеку, яку Соснiн привiз iз собою в Семиводи, коли засновував комуну, а дечим поповнив уже тут, iз решток бiблiотеки Родзiнських. Новий господар виявив там чимало польських видань, якi залишаться без ужитку, бо ж польськоi Клим Синиця не знав i ставився до неi навiть дещо вороже через свое калiцтво.

То була iнкрустована кiмната на другому поверсi, з венецiанським вiкном у сад, на паркове озеро, та з балконом у двiр, з якого видно на горi село, де ще й досi декотрi хатинки нагадують Климу Синицi про його «революцiйну дiяльнiсть», бо й сюди свого часу заникували Синицi зi своiм товаром. Стiни в кiмнатi були залiпленi афоризмами, котрi новий мешканець знайшов пiдходящими i для себе. Соснiн писав iх навмання, без жодноi системи та послiдовностi, й розклеював на видних мiсцях, щоб завше бути з ними в контактi. Над балконом, на всю ширину скляних дверей, висiли слова: «Якщо у вас помешкання в мiстi та в селi й ви хочете залишитись у селi, то поспiшiть продати свое мiське помешкання, iнакше все скiнчиться навпаки». Та найбiльше Климу Синицi припали до душi ось цi слова: «Земля мае бути слабкiшою вiд хлiбороба, якщо в цiй боротьбi вона бодай один раз дiстане перевагу, хлiбороб загине»[4 - Афоризми належать карфагенському фiлософовi Магону, чиiми книжками про землю захоплювалися в давнину.].

Серед безлiчi тих афоризмiв Клим Синиця не знайшов жодного, яким мiг би скористатися для блага комуни. Вiн кинувся було шукати рецептiв у книжках свого великосвiтського попередника, але читання тих великих дивакiв-утопiстiв мало зараджувало всiм злигодням комуни, яка вже не раз, ще за Соснiна, опинялася на гранi банкрутства i зараз також була недалека вiд цього. Чимало випадкового люду, не заживши тут нi набутку, нi слави, вийшло з неi й кинулося багатiти самотужки, на власному полi, яким надiляли всiх, хто бажав його мати, мало клопочучись, у що це обернеться для загального блага. А тут хлiб стояв немолочений, мишi трубили його у скиртах. Непрорванi буряки стiкались, i пiдрятувати iх не було жодноi змоги, а на велетенську овечу ферму, яку завiв ще Соснiн, упала пошесть. Звiдси пошесть перекинулася на приватнi отари й викошувала iх до ноги, побiльшуючи й без того велике число недругiв комуни. Ще Соснiн жартував, що колись в Англii вiвцi поiли людей, а тут загрожують комунi. Климу ж було не до жартiв, вiн швиденько перерiзав овець, тих, що вцiлiли до його приходу, натопив кiлька бодень лою, а м’ясо пустив на комунiвську кухню. Шукав порад у самого Фур’е на цей випадок, та, не знайшовши, картав Соснiна за невиправдану пристрасть до овець, з допомогою яких той збирався уславити комуну.

Ось саме в такий неблагодатний для комуни час нагодилася сюди Мальва Кожушна. Вечiрньоi пори коня з подушечкою, що правила iй за сiдло, прив’язала бiля парадного ганку, а сюди пiднялася з хворостинкою, в червоних чобiтках, якi справив Андрiян за одну з останнiх своiх криниць; була в чорнiй газовiй шалi, пiд якою сама чистота, обвiтрена вiд iзди, черiдка вчепилася до ii зеленоi сукнi, що облягала отi iдеальнi лiнii, якi дощенту були завоювали фiлософа, коли той вiдтворював iх на берестовому вiцi для свого друга Андрiяна.

Клим Синиця саме кiнчав Фур’е, то був собi по-домашньому, в спiднiй сорочцi, запранiй у комунiвськiй пральнi, сторопiв i, замiсть того щоб зрадiти пiзнiй гостi та посадовити ii у глибоке шкiряне крiсло, в якому любив попивати чайок Соснiн, сам у цiлковитому розпачi впав у те крiсло. Кажуть, Соснiн запрошував на чай комунарок, що приходили в комуну на один сезон, а вiн – боронь боже, жодна жiнка, окрiм староi Сiповички, яка прибирала тут раз на тиждень, не переступала аскетичний порiг цiеi кiмнати з тих пiр, як у нiй оселився Клим Синиця. З його самiтництва пересмiхувалися дiвчата, злословили жiнки, але вiн сам не мислив комунiвського ватажка iншим, гордився своiм однолюбством до вiдлюднiлоi Рузi, ще сподiвався нишком, що до неi повернеться колись здоровий глузд, тодi кине вона свого осоружного Петра Джуру i прийде сюди, в комуну. І раптом Мальва з чiпкою черiдкою на сукнi i з червоною хворостинкою, якою поганяла коня. Їхня розмова, якби ii записати дослiвно, виглядала б чи не отак:

«Чого так прийшла? Всi поряднi люди вже сплять о такiй порi, а ти тиняешся по свiту, як неприкаяна. Шукаеш собi нову пригодоньку? Тодi це не тут…»

«Я не прийшла, а приiхала сюди на конику… Колись, ще дiвчиною, пасла батьковi конi разом iз хлопцями, гасала на них, як чорт, а цей Андрiянiв такий покiрний, як Андрiян. Не вiрите? То передалося йому вiд хазяiна. Це нiчого, що я прив’язала його бiля парадного ганку? Чого доброго, ще наслiдить там, i тодi дiстанеться вам вiд комуни не так за мене, як за мого коня… Ха-ха-ха!..»

«Тут довкола люди, натрудженi, спочивають, не смiйся так голосно. В цiй газовiй шалi тобi чудово, в нiй ти сама чистота, але ж я-то знаю, що ти за птаха, i завтра вся комуна знатиме, що ти побувала тут, у Клима Синицi, найстiйкiшого з комунарiв. Кажи, чого тобi вiд мене треба, сiдай на свого коника i лети собi геть. І не зиркай по стiнах, однаково ти з усього того нiчого не втямиш, крiм хiба що отого афоризму про землю й хлiбороба…»

«Колись тут жив справжнiй мужчина, менi подобаються його заклики, мiй Андрiян вимагав лише клятв, не залишив по собi нiяких нi написiв, нi листiв, але тодi – вночi, коли я прийшла до нього, то вiн ще жив i сказав менi, що я можу бути щаслива лише з одною людиною, з його товаришем, який залишився йому вiрним до гроба. От я й прийшла, певнiше, приiхала до вас на його конику, сама iхала. А ви ж знаете, що в ровi повно вбитих денiкiнцiв поховано й один генерал серед них…»

«Он як! Соснiн, напевне, зламав би перед тобою своi стрiлочки на штанях, якi сам прасував через день, коли вiрити комунарам. І я не картаю його за це. Але ж я з iншого тiста, мене замiшано на червонiй глинi, про яку i досi ходять легенди. Тому йди собi. Я вiдсилаю тебе заради комуни, заради Фур’е i Сен-Сiмона, дай довоюватися менi до високих iстин у любовi та революцii. А на те, що твiй Андрiян щось бовкнув про мене в агонii, не зважай, вiн i досi стоiть перед моiми очима, самотнiй та чистий, як його криницi».

«Їхала сюди, то вчувалася менi музика в залах цього палацу, ввижалися запаленi свiчки в канделябрах, жiнки в шовках, аж тут життя безрадiсне й таке, як скрiзь…»

«Горить хлiб у скиртах, гинуть вiвцi, вкинули куркулi якусь пошесть…»

«А ви в такiй запранiй сорочцi, що хочеться зняти ii й пiти з нею до рiчки, на кладку… Коли я вас вперше побачила тiеi ночi, як ви зайшли з батiжком, то видалось менi, що ви прийшли мене вiдшмагати. Я так багато наслухалась про вас вiд Андрiяна, що вважала вас ген яким лицарем, ще дiвчинкою чула вiд старших про вашу любов до Рузi, аж ви просто собi запраний, заклопотаний, буденний, такий собi дивак, вилiплений iз червоноi глини. Ха-ха-ха!» – смiялась у душi Мальва, вiльна, хтива, поятрена iздою на конику, вижатим степом та римською величчю цього палацу, де сподiвалася застати iнше життя…

«Нас не люблять, поширюють про нас рiзнi плiтки, що ми нiби у ворожiй облозi. Живемо скромно та тихо, оркестру мiдного не тримаемо, банкетiв не влаштовуемо, пiдлоги не натираемо воском – i навiть ворота комунiвськi вiдчиняемо не для всiх. З Денiкiнського рову вже двiчi стрiляли по менi, коли я вночi повертався з Глинська. Але ми колись вирвемось iз цiеi облоги й заживемо тодi iншим життям. Ми вже зараз маемо бiльше добра, нiж було в маетку Родзiнських. Паровик англiйський, молотарка бельгiйська, корiвок виписали з самоi Голландii, маемо свою сироварню, свого поета, i навiть бiлi лебедi прилетiли до нас цiеi весни, хоч не було iх кiлька рокiв, i вже ходили плiтки, що тi птахи зцуралися комуни».

Пiдвiв ii до вiкна, показав на паркове озеро – ледь-ледь маячiли там у бiлому снi…

«А що то вiд вас тхне нiби лоем овечим?»

«Бiлував овець усi цi днi, топив лiй, рук робочих у комунi бракуе… Тому й доводиться не зважати на свое вожацтво, а робити рiзну роботу нарiвнi з усiма. Молочу, скиртую, ходжу за плугом, от тiльки не взяв собi норми бурякiв, бо там п’яти пальцiв замало, потрiбно хоча б сiм».

«Усе життя мрiяла жити в цьому палацi, такий вiн менi гарний та загадковий iще з дитячих лiт. То чи не вступити менi в комуну? Андрiян жалкував, що не вступив сюди…»

«Я знаю, вiн говорив. Але пiзно… Нам потрiбнi, Мальво, люди хоробрi, самовiдданi та безкорисливi. Се асоцiацiя добровiльна, як Запорозька Сiч. Самiтних жiнок ми неохоче приймаемо, а паче таких-от. Забагато честi для вавилонськоi вiтрогонки. Нi, живи собi у своiм Вавилонi, тобi спокiйнiше буде без нас, а нам без тебе».

«Даруйте, що так пiзно завiтала до вас. Щоб менше бачили – ось чому. Може б, ви провели мене? Боюсь денiкiнцiв. Я iду, а вони так i встають з рову один за одним… У вас, певно, коник е, та й сiдельце знайдеться?..»

Жнивовi пахощi, поснулi будяки на денiкiнцях, конi стрижуть вухами, знайомляться, чорна шаль розвiваеться на вiтрi – хтозна, чим се може скiнчитися?

На мансардi жив комунiвський поет, совiсть i слава комуни, то Клим Синиця взяв рибальське весло, що одиноко стояло в кутку, вийшов на середину кiмнати й постукався ним у стелю.

Вдень Володя Яворський варить сир, а вночi пише вiршi. Соснiн був од них у захопленнi, новому ж ватажковi комуни бог не дав хисту розумiтися на тому, але не уявляе собi комуни не так без поета, як без сировара, гадаючи, що той не так прославляе комуну своiми вiршами, якi зрiдка друкуе мiсцева газета, як червоними головками сиру, що ними комуна торгуе одна на цiле Побужжя. По якiйсь хвилi, коли весло знову опинилось у кутку, почулися кроки на схiдцях, достоту тривожнi, й у дверях появився Володя Яворський. З вигляду це був зовсiм юнак, у кумачевiй сорочцi навипуск, у казенних штанях з ушитих галiфе, так що виходили штани щось на зразок гусарських i щiльно облягали ноги поета, а взутий був у червонi черевички, переобладнанi на чоловiчий лад. Для того Володя зрiзав пiдбори (з високих зробив низькi) i вкоротив халявки, що, проте, не могло приховати iх колишньоi приналежностi. В тих черевичках вiн скидався на iспанського гранда середнiх вiкiв, а до того ще мав високого, непокiрного чуба, в очах читалася суворiсть та незалежнiсть духу, а нiс також був настроений войовниче, колись його помiтно викривлено в боях за свободу, але так, що вiн не псував портрета, а лиш гармонiйно вписувався в нього i свiдчив про те, що майбутне для цього комунарика буде нелегке, хоч у поставi його ще вiдчувалася хлопчача цнота, а чи то була сором’язливiсть перед жiнкою. Та коли Мальва приснула в жменю, вперше побачивши живого поета, то вiн прибрав занадмiру гордоi пози й незалежно кинув ватажковi комуни:

– Якщо я вам потрiбен, то ви могли б пiднятися до мене. Товариш Соснiн це робив частенько, Климе Івановичу…

Клим Синиця вибачився перед ним, бо й справдi не хотiв його нiскiльки применшити, а далi сказав:

– Пам’ятаеш, я колись говорив тобi про мого товариша, того, що копав криницi? А се його вдова, Мальва Кожушна. Приiхала з Вавилона проти ночi. Менi вранцi до Глинська, то, може б, ти осiдлав коня й провiв цю жiнку до вiтрякiв, а то й у сам Вавилон?

– Я боюсь денiкiнцiв, – щиросердо призналася Мальва.

– Яких денiкiнцiв? – перепитав поет, чекаючи за одним приниженням iншого.

– Мертвих, – посмiхнувся на Мальву Клим Синиця. – В нашому ровi.

Володя пошкодував у душi, що тi денiкiнцi мертвi, а не живi, iнакше б вiн показав цiй гарнiй жiнцi, що таке поет у бою. Соснiн, залишаючи комуну, вiддав йому на сховок свою шаблю в пiхвах, яку вiн нарештi зможе застосувати.

Повернувшись на мансарду, вiн вчепив шаблю до пояса, надiв стареньку будьонiвку, хоч нiч видалася напрочуд теплою, зодяг шкiрянку до колiн, що також дiсталася йому вiд Соснiна, й пiшов до стайнi сiдлати коня. Ратна нiч уже вчувалася йому, наранжованому до двобою, в якому вiн i разу не випробував себе як солдат. Але заки розбудив сторожа у стайнi та вивiв коня, якого тримали в окремiй клiтi, та заки перевiв стремена для себе, бо у Клима Синицi командармськi ноги, то дещо спало з нього того ратного духу.

Загарцював Соснiнiв кiнь пiд балконом (Соснiн купив його за великi грошi) з вершником, екiпiрованим для шабельного бою, i кинув той боець занадто голосно:

– Гей, де ви там запропастилися? Виходьте!

Клим Синиця вийшов на балкон, побачив вершника бiля ганку. Кiнь пiд ним прокинувся, грав нетерпляче, Клим подумав про те, чи не повернути хлопця й провести Мальву самому…

Мальва виходить, пiднiмае з землi подушечку, яку скинув Андрiянiв кiнь, припасовуе ii, нiби сiдло. Вже на конi похоплюеться: забула свою хворостинку. Пiдiймае голову до балкона: «Там десь моя хворостинка». Але Клим не став ii шукати.

Тii iхали ступою, спершу знайомилися iхнi конi, звикали одне до одного, форкали, стригли вухами, остерiгаючись ночi, а далi заговорили i вони, вершники, яких ще нiщо не об’еднувало, окрiм хiба що пiтьми та пахощiв стерновиськ.

Вона зворушена тим, що вiн, Володя, великий поет (так сказав про нього Клим Синиця), не вiдмовився проiхатись iз нею. Їi кiнь так близько ступав бiля поетового, що тому довелось огризнутися й дещо пригасити оту атмосферу, яка почала встановлюватись мiж вершниками.

За комунiвськими полями починався Денiкiнський рiв, який колись правив за шанцi, конi йшли сторожкiше, лячно позирали на кожне шарудiння у заростях, але поет даремно покладав руку на ефес, даремно вглядався в пiтьму – жодного, бодай паршивенького денiкiнця не появилось, але вiдчуття остраху, проте, не залишало iх обох, в одному мiсцi навiть конi сахнулись од рову i далi самi помчали вершникiв риссю. Минули Абiссiнськi горби, на яких народжуються та чубляться чорнi вихори, поминули Бубелiв хутiр, бiля вiтрякiв зупинилися. Мальва взяла супутника за руку з вуздечкою, сказала, що нiколи не забуде його лицарства, а як навiдаеться ще в комуну, то завiтае до нього в гостi. Дуже цiкаво iй побачити його житло, вона нiколи не пiднiмалася вище другого поверху, i то в iхньому панському домi. Володя сказав, що покаже iй самий шпиль того дому, лiтню вежу, з якоi вдень видно пiвсвiту. Вона пошкодувала, що не зможе приiхати вдень, боiться поговору, але вночi на тiй вежi, напевне, ще цiкавiше. Поет нiчого не мiг сказати, вночi вiн там не бував, з нього досить мансарди…

Повертався Володя трухцем, начебто боявся розвiяти, розтрусити те дивне почуття, яке залишилося од прощання з цiею чудною жiнкою. Хотiлося смiятись, що воно появилось так раптово, i сумно було вiд того, що воно таке нетривке, летюче, як насiння кульбаби, – досить найменшого вiтру, як те насiння гайне у безвiсть. Йому ж хотiлося, щоб воно бодай трiшки врослося, вкоренилося в ньому, хотiлося принести на свою мансарду i там побути з ним. Але знову рiв, i знову жодного денiкiнця, i жодноi живоi душi для поединку, тодi як те почуття вимагало хоча б маленького подвигу. Та ось зупинився його кiнь, уперся переднiми ногами в дорогу, застриг вухами, а вершник мимоволi вихопив iз пiхов шаблю, далека зiрка спалахнула в нiй.

– Хто тут? – кинув у чорнi заростi, з високо занесеною шаблею.

Йому вiдповiли крiзь смiшок:

– Денiкiнцi. – Для такого серйозного випадку прийом майже недозволений.

– Якi денiкiнцi? Таких зараз нема. За кого ви?

– За царя й отечество… А ти?

– Ану ж покажiться! Вийдiть сюди!

– Як же ми можемо показатися, коли ми самий дух. А ти хто? Теж дух чи комунар?

І коли один iз духiв виглянув iз рову, щоб подивитися, з ким вони мають справу, то кiнь став дибки, а вершник мало не гепнувся на дорогу – вiн уперше повiрив в iснування духiв, проти яких шабля – нiщо, й дременув iз поля бою на такому алюрi, що промчав комунiвськi ворота i зупинився аж у ставу, в заiздi, де дядьки замочують пересохлi колеса возiв, i комунiвська череда заходить на водопiй, коли повертаеться з пашi. Набрав повнiсiнькi черевички води, лише тодi збагнув, що шабля тут нi до чого, i ледве вклав ii до пiхов. Кiнь теж охолов, угамувався, i герой тихенько посвистав йому, як насвистують коням, заохочуючи iх до пиття.

Почуття до вавилонськоi вдови облетiло, як кульбаба, залишився тiльки якийсь штурпачок у душi – не знана досi пiдозра, яку та вдова вселила в нього i якiй вiн щойно сам знайшов пiдтвердження, що злi духи справдi оживають у ровi i iх можна навiть побачити. Чи сказати про це Климу Синицi, а чи промовчати, цей не вiрить в iснування духiв, тодi як Соснiн говорив, що всi великi поети вiрили в iснування духiв i написали про них своi найгенiальнiшi твори. Он бiлi лебедi шугають по озеру, теж, як духи, чистi й величнi, може, ради них Володя Яворський тримаеться мансарди та задушливоi сироварнi, бо нiхто не знае, що вiн пише вiршi на iхнiх крилах, що тi птахи зробили його поетом.

Клим Синиця вже бив у рейку, будив комуну до працi. Либонь, злегковажив, що послав з Мальвою сировара. Згадав, що кiнчаеться червоний лак для глянцювання сиру. Вийняв книжечку, записав: «Звернутись до голландських комунiстiв, аби вислали червоного лаку». Аж тут сам сировар спiшився, веде коня за повiд, чавкае своiми «мокасинами», волочачи по землi довжелезну шаблю. Посмiхнувся Клим Синиця: «Де так довго барився, хлопче?» А той йому на повному серйозi: «Тихо, не кричiть… Провiв оце вашу женщину до вiтрякiв. Їду собi один понад ровом, тримаю руку на ефесi, аж тут денiкiнцi. Звичайно, якi в бiса денiкiнцi, якась сучасна контра зробила засiдку, хотiла мене взяти живцем, але я не дався…» Далi з величезним блиском було описано сiчу, в якiй сировар рубався, наче Олеко Дундич, але ж забув, з ким мае справу, зайшов занадто далеко у тих своiх вимислах. Клим Синиця наказав йому вийняти шаблю з пiхов, спродовга дмухнув на неi й сказав: «Ця шабля ще нiколи не побувала в бою, i я раджу тобi здати ii до нашого музею». А що музею ще не було, вiн тiльки збирався заснувати його, то повернув шаблю сироваровi, той вклав ii до пiхов i похнюплено повiв коня до стайнi. Облiтали з нього останнi билинки тих дивних почуттiв, якi так праглося мати вiд цiеi ночi.

Подвiр’я наповнилося ревищем корiв, вiд яких вiдлучали телят на весь день, до повернення з пасовиська; iржанням коней, що вигуляли на вiвсах i затiвали бiйки бiля водопою, та ще галасом людським, бо кожного ранку складалося враження, що комуна ось-ось розвалиться, нiзащо не почне свого нового дня, хоч звечора все здавалося налагодженим для подальшого ii iснування якнайкраще. Поет уже знав тi галасливi комунiвськi свiтанки i пройшов у свою сироварню без найменшого сум’яття, а гордо i красиво, як нiколи, нiби свiдомий своеi високоi довершеностi. Сьогоднi вiн зварить нечуваний сир, а завтра повезе до Глинська визрiлi ранiше головки, з раннiх весняних партiй.

Десь опiвднi, коли нова партiя сиру вже була зварена, вироблена i розкладена на полицях у пiдвалi сироварнi, а бригада Володi Яворського вибралась iз задухи та смороду на морiжок, щоб перепочити у затiнку, до сироварнi завiтав Клим Синиця. Йому подобався запах сироварнi, щоправда, не дуже приемний, але тут вiн дотримувався принципу одного римського iмператора, що грошi не мають запаху. Сироварня, заснована Соснiним для внутрiкомунiвських потреб, поволi стала чи не найбiльшим джерелом прибуткiв, окрiм голландського сиру, виробляла ще й овечу бринзу (до пошестi на овець). Щоб пiдправити фiнансовi справи комуни, вироби сироварнi вивозили до Глинська. Там червонi головки сиру видавалися справжнiм дивом, вони прославляли комуну стократ бiльше, анiж вiршi юного сировара, що вряди-годи появлялись у мiсцевих газетах. Що бiльше глинськi непмани прагнули вiдкрити для себе таемницю сироварнi, то стараннiше комуна оберiгала ii, аби не втратити свого монопольного становища в цьому рiдкiсному промислi. Стороннiм заходити до сироварнi категорично заборонялося, вiльний доступ мав сюди лише ватажок комуни, та й то в присутностi сировара. Соснiн любив бувати тут на самому процесi варiння, пiд час священнодiйства, тодi як Клима Синицю бiльше цiкавила готова продукцiя, коли вистиглий сир пускав першу сльозу. Ось i зараз комунар порахував червонi головки, що виспiли на полицях, пiдписав сироваровi акта на продаж сиру, а далi сам скуштував шматок з надрiзаноi дегустацiйноi головки. Соснiн за кiлька проб ухитрявся з’iдати ii всю, цей обмежувався лише невеличким шматочком, щоразу вихваляючи сировара. Лише зараз вiн не сказав жодного доброго слова, хоч сир просто танув у ротi, його зварено з першого весняного молока. Коли виходив, то наче ненароком згадав про Мальву:

– Що то в неi за манера в’язати коня до парадного? Мало того, що кiнь усю нiч стоiть голодний i гризе ганок, а ще й, чого доброго, комунари подумають, що вона приiздить до мене. Було б сказати iй, нехай забуде сюди дорогу…

І з тим поiхав до молотарки, на найдальше урочище. Там паровик навiжено кричав до пiзньоi ночi, прохав снопiв, а поетовi все здавалося, що то Клим Синиця нагадуе про себе.

Того вечора якийсь дивний смуток, досi незнайомий поетовi, охопив його, на озерi допiзна не могли вгамуватись бiлi птахи, шугали, як духи, вiн i ранiше помiчав, що тi вразливi iстоти немовби здатнi перейматися його настроем. Жалкував, що вчора провiв Мальву не до самого дому, як зробив би те путящий парубок, а лише до вiтрякiв, i якби зараз йому заманулося податись до неi, то розшукати ii у Вавилонi, напевне, не так уже й просто. Довiдався, окрiм того, що Синиця наказав сторожам не давати сироваровi верхового коня, бо той, мовляв, може занапастити i коня, i себе. Така завбачливiсть Синицi видалася сироваровi просто разючою, юнак, напевне, досi вже був би там, якби йому коня…

Ще й першi вiршi не написано про неi, як вона знову примчала на своему буланому конику. Прив’язала його бiля ганку й, помiтивши, що в кiмнатi вожака комуни темно, з якимсь легким почуттям пiднялась по схiдцях до мансарди. Щоправда, бiля дверей Синицi мимоволi зупинилася, перевела дух i далi ступала зовсiм тихо – боялась розбудити вожака, якщо той спить. Але то були даремнi перестороги. Довiдалась же, що вiн бiля молотарки, i барабанщик у комунi один, то вiн пiдмiнюе барабанщика й навряд чи скоро повернеться. Почувала себе на мансардi вiльно, розкуто, дзвiнко смiялася, коли поет заходився переповiдати iй про свiй поединок з «денiкiнцями» минулоi ночi.

«Витiвки вавилонських парубкiв, та й тiльки», – подумала про себе Мальва. Здогадувалась, що то могли бути брати Соколюки. Вони тримають поле на Абiссiнських горбах, де, мiж iншим, i ii десятина, iнколи заночовують на жнивi, могли помiтити Мальву, коли iхала сюди, от i влаштували цю засiдку, щоб вiднадити Мальву вiд комуни, а чи й просто заради жарту. Але ж рубатися за неi на шаблях – то вже занадто, хоч Мальвi i лестило, що такий великий поет бився за неi з «духами». Сказала нiби жартома, що один дух мав бути чорний i з бородою, а другий бiлий i в окулярах. Але поет в запалi бою iх прикмет якраз i не завважив, адже вони, духи, безликi…

Сторож проявив твердiсть, таки не дав коня, i Мальвi довелось повертатися додому однiй. Цього разу «духи» нагадали про себе на Абiссiнських горбах, повз якi проiздила. «Гей, Мальво, стiй!» Але вона, припавши до гриви, погнала буланого чимдуж. Данько своiх коней замикав на нiч в залiзне путо (пересторога великих конокрадiв!), то тепер йому не залишилось нiчого iншого, як розсмiятися на косогорi. Але ж був той смiх не з добрих. Ще не так давно Мальва нiзащо не обминула б Абiссiнii. Тепер внадилась до бiлого палацу, що його вдень звiдси видно добре, а вночi вiн ледь-ледь снить. І ось на Абiссiнських горбах прохопилося зло до комуни, якого тут не було ранiше, прохопилося у Даньковiй душi, а то гей як небезпечно для бiлого палацу…




Роздiл третiй


…Останне спалення Вавилона вiдбулося двадцять рокiв тому, саме в жнива, коли у цi загалом благодатнi краi iн’якого лiта проникае з пiвдня таврiйська суша. Од неi болить голова, зупиняються вiтряки на горбах, а на курних дорогах встають маревнi замки, в яких мешкають хiба що вищезлi таври – засновники Вавилона. У тому нiби й непорушному склепiннi з дива дивного чубляться височеннi чорнi смерчi й, одриваючись од землi, плиском падають за фiолетовi обрii. Вавилон спалахнув саме такоi днини, опiвднi, коли женцi в степу ладналися вiдполуднувати невеселi зажинки на панському полi.

Пожежа скинулася з хати Соколюкiв, миттю переметнулася на сусiдiв, а далi пiшла жерти солом’янi материки бiдакiв, не щадячи по дорозi й залiзнi дахи, згортаючи iх у бiлi сувоi, легкi, мов пiр’iнки, та палячи ними в небо. Женцi бiгли на пожежу з косами та серпами, нiби лихо те мiг заподiяти турок чи татарин, котрi в давнину не раз розорювали Вавилон. Проте iнколи ми буваемо несправедливi до наших старих ворогiв. Палiiв схопили у глинищi, мiсцi для такого випадку безпечному й навiть по-своему затишному, пов’язали iх належним чином та спровадили у Глинськ до пристава заодно з батечком iхнiм Миколаем Соколюком.

Одному палiевi, Даньковi, було тодi десять рокiв, другому ж, Лук’яновi, щось близько цього (рiзниця була в кiлькох днях та десяти мiсяцях). З допомогою рiзок на допитi легко з’ясувалося, як спалено Вавилон. Виявилося, що справжнiм винуватцем трагедii був сусiдський кiт, котрий унадився в Соколюковi бур’яни i все боже лiтечко спивав там курячi яйця, аж доки цi два шибеники не здогадалися вчепити йому гнота, облитого гасом. Пiдпалений кiт обрав найближче горище для цiеi нечуваноi помсти.

Палiям тепер по тридцять рокiв з тiею ж рiзницею в десять мiсяцiв та кiлька днiв, але вдруге палити Вавилон вони не наважуються, хоч iнколи i виникае таке бажання, надто в Данька.

Нинi знову жнива, та ось уже котрий день обидва не можуть вибратись на свое поле, розкидане, як i в iхнього сусiди Явтуха, в кiлькох мiсцях свiту. Один шмат пiд Чупринками, другий – пiд Козовом, а третiй, найбiльший, але чортi-що, на самiй Абiссiнii – так звуться рудi горби, якi до землеустрою належали хiба що господу богу. За тi горби мати прокляла з кiсточками землемiра Кенду – нiмця паршивого, рiдних своiх волоскомiвцiв, але завдяки старшому синовi Даньку Абiссiнськi горби повертали насiння з лишком. Тепер на них осипався ячмiнь з пониклими вусами, мов у Явтуха, саме враз косити його, але ж мати могла померти з хвилi на хвилю, тож менший, Лук’ян, боявся залишатись удома сам, без Данька. До того ж мати звелiла, аби вони конче були на ii смертi обидва, сини й самi передчували, що мати щось приберiгае для них, але не могли того вiдняти од неi довчасу. Їi затятiсть дратувала обох, та бiльше Данька, котрий не мiг бути при матерi невiдступно i в душi побоювався, що ii одкровення може дiстатися меншому братовi.

Аби не марнувати часу та бути напохватi, Данько молотить на точку жито, привезене вночi з-пiд Чупринок. Його цiп стугонливий на свiтанку всiх будить, а надвечiр приколихуе. Не вмовкае навiть у полудень, коли все живе ховаеться вiд задухи, хiба що цап Фабiян в потi лиця чимчикуе на обiд до Явтуха Голого. Час вiд часу молотник скроплюе точок, аби не пилив, зволожуе капицi i знову б’е безугавно зав’яленим цiпом, всерединi якого неначе стогне якась змучена, запрацьована жива iстота. «Зовсiм очманiв наш Данько», – каже про нього мати, якiй зараз над усе хотiлося б тишi.

Менший мовчить, вiн, прецiнь, знае, звiдки в Даньковi таке завзяття. На одного працюють бджоли, на iншого мiхи ковальськi, третьому бог дитину колише – вiтер оберта вiтряки, а в цiм подвiр’i щось бiльше за цiпа вигадати не можуть. Лук’ян вкинувся було в голуби, та скоро збагнув: то майже те саме, що розводити горобцiв, – сьогоднi вони нiби й твоi, а назавтра знялися на крила i вже обрали собi iншого хазяiна. Недарма Фабiян жартуе з цього приводу, напевне, маючи на увазi свого цапа: все, що здатне лiтати, не може належати комусь одному. А проте Лук’ян не зводить голубiв, мае iх безлiч та кiлька рiдкiсних пар викохуе для душi. На ньому лежать усi iншi турботи по господарству: корiвка, котру вiн сам доiть; кури, що все норовлять нестись у Явтухових бур’янах; качки-цесарки, яких щовечора не може докликатись iз ставу; замочування й тiпання конопель; виплекування турецьких тютюнiв для Данька; баштан, який був справжнiм нещастям для Явтухових дiтисьок; уся городина вiд розсади до шаткування капусти на зиму – то все також його клопiт вiдтодi, як занедужала мати.

Поле ж тримаеться на Даньковi, вiн пропадае там вiд снiгу до снiгу, певен, що воно саме здатне поставити iх мiцнiше на ноги. Поле виснажуе, особливо в осiнню него-ду, тому на меншого брата падае ще один обов’язок: приносити для Данька гарячi обiди. Той робить це з великим занепокоенням, аби тi обiди не схолонули в дорозi. Данько завше дивуеться, як це Лук’яновi вдаеться, i пiсля кожного такого обiду шануе брата ще бiльше. А все дiло в рушничках: ними Лук’яньо кутае горнята, коли несе iх за тридев’ять земель, пiд голоднi Чупринки, в яких споконвiку плодилося жебрацтво. «Звiдки ви, дiду?» – «З Чупринок». Вавилонський жебрак лiпше дасть собi вирвати язика, анiж признаеться, звiдки вiн.

Зараз Лук’яньо не вiдходить од матерi, сидить на ослiнчику й вишивае червоним хрестиком для себе сорочку, скроену напередоднi у глинського кравця, що в нього обшиваються всi бiльш-менш заможнi вавилоняни й тi, котрi тягнуться до них з останнiх жил, бо найбiльша ганьба для вавилонянина – вийти на люди в нiкудишнiй сорочцi. Те зовсiм не означае, що штани тут малось нi за що, та сорочка була своерiдною вiзиткою для тутешнього шляхетства, вже й так залишиться, напевне, довiку: в якiй ти сорочцi?

Лук’ян мае великий хист до того, пiв-Вавилона в його вишиванках, i навiть iхнiй сусiд Явтух, якому вiн з великим натхненням оздобив сорочку ще до чвар. Тодi Прiся iще не починала сипати хлопчикiв для Явтушка, то вiн хизуеться сорочкою й досi. На котромусь фатальному хрестику Лук’ян, а з ним i Данько мають посиротiти…

Червоний клубочок на долiвцi перекидався дедалi нервовiше, непомiтно меншав, а коли Лук’ян знiмав окуляри, щоб протерти iх, то клубочок перепочивав, нiби щось живе. Лук’ян завiв окуляри знедавна, рятуеться ними вiд короткозоростi, на те напоумив його Фабiян, довiвши особистим прикладом великi переваги цього, як вiн гадав, найгуманнiшого людського винаходу. Мати ж нiяк не може до того звикнути.

– І звiдки воно до тебе вчепилося?

– Що, мамо? – пiдводить Лук’ян своi окуляри до неi.

– Оте калiцтво твое. Слiпота…

– А менi байдуже. Я звик.

– То чи не вiд того, що тобi пупа втиналось до книжки? Хтось пiдсунув повитусi молитовничка. А букви маленькi-маленькi…

– Це того, якого Данько скурив?

– Спалив, негiдник, таку пам’ятку…

Даньковi ж – про це Лук’ян щойно довiдався – втиналось пупа до ложки, вiд того невситимiсть до iжi, а отже, й до роботи. Хiба знаеш, якого тебе загадують, коли з’являешся на свiт.

– А звiдки ж у Данька конокрадство? – поцiкавився Лук’ян.

– Соколюки тут нi при чiм. То я винна. В моему роду була колись ця хвороба. Дiда мого чумаки вбили. Волiв крав на чумацькiй дорозi…

– Волiв? – здивувався Лук’ян, радий за брата, що вiднинi той не такий уже самотнiй, як уявлялося досi.

– Дiд полював за диманами[5 - Воли темно-коричневоi мастi.]. На мастi тронувся. А Данько ж на чому?..

– Йому масть нiчого не важить. Йому iнше.

– А що ж iнше? Грошi?.. Де ж вони?..

– Пригода, мамо… Хiба ви не помiтили, який Данько, коли крадений кiнь iрже у стайнi?.. Хоч до рани клади…

Дивна рiч, вавилонськi конi могли жити собi спокiйно, за якимись неписаними конокрадськими законами вони не будили в Даньковi жодних поганих пристрастей. Жертву ж обиралось у далеких селах. Зараз марив баским коником, якого випильнував на останньому глинському ярмарку. Вже мав про нього всi конокрадськi притики, що з них починае жеврiти в грудях нова пригода: коник той з Овечого, невеличкого, але заможного сiльця, хазяiна звати Ларiоном Батюгом, на хатi дерев’яний пiвник стоiть…

– Клич того навiженого, – без зла в голосi попрохала мати, а про себе подумала: «На котромусь кiнському ярмарку зашмагають його дядьки батогами, й тобi, Лук’яньо, доведеться забрати його прах додому… Яке ганьбисько!»

Клубочок занишк пiд лавою, там за ним недремно пильнував кiт, чекаючи, поки той угамуеться зовсiм, аби перебрати вишивання в своi лапи. Лук’ян метнувся на ганок.

– Що там, братику? – запитав чорнобородий Данько з бiлих снопiв, якими обставив точка так густо, що жодна зернина не могла б випасти у спориш…

– Мерщiй, Даньку!

– Гадаеш, так легко померти, як тобi здаеться? Зараз доб’ю снопа i прийду.

– Недарма тобi пупа пiдтято до ложки! – вихопився Лук’ян на братiв непоспiх.

– До чого-до чого?!

– До тiеi щербатоi ложки, з якоi ти й нинi iси.

– А тобi ж до чого? – поцiкавився Данько.

– Менi? Коли хочеш знати, до молитовника!

– Я ж то думаю, чому ти в нас така бозя! – розсмiявся Данько. Вибравшись зi снопiв, вiн затримав Лук’яна на ганку.

– Це й усе, що вони збиралися нам сказати перед смертю?

– А що, хiба тобi не цiкаво, чому ти такий живеш на свiтi?

– Який? Ну ж бо, ну, я хочу почути…

І дав «бозi» гарного запотиличника. На ганку виник шпаркий бiй, що скiнчився миром, як завше. Але ж смерть не могла чекати, i коли обидва зайшли до хати в синiвськiй покорi та печалi, то в них уже не було матерi, лише кiт грався долi червоним клубочком, котив його лапами, наче жаринку, вибрав собi час для забавки.

Матерi не люблять, щоб дiти бачили, як вони вмирають. Тiльки совiсно стало обом за свою бiйку на ганку. Хлопцi й ранiше полюбляли почубитися нi за що, але материн макогiн мирив iх в одну хвилю, тепер вiн висiтиме на шворцi бiля мисника, навiть якщо вони й убиватимуть один одного на смерть. Уже заради того одного iй належало б жити. В кожнiй хатi мае бути свiй миротворець.

Тiльки запалили свiчку пiд образами, як прилетiв батько на ii смерть i накрив iй бiлим рушником очi, бо ж самi вони не здогадалися б те зробити. Батька задушено в глиняниках за панський скарб, який дiстався йому, коли розбирали пана. Задушено посторонком. Однi твердять, що скарб вiн вiддав своiм убивцям, iх навiть називали поiменно, нiбито вони вiдразу пiсля того забагатiли, iншi ж i досi шукають той скарб у глиняниках у нiч на Івана Купала. «Най шукають», – говорила на те стара Соколючка синам. Батька ховали без них, вони тодi обидва були в солдатах на австрiйському фронтi, то тепер i батьковi поставили свiчку перед його богом Миколаем-чудотворцем. Запаливши ii, Данько стояв перед нею як укопаний.

– Даремно вбили Миколая Соколюка. Не було нiякого скарбу…

– Нi, Даньку, не даремно… Скарб був. Але його заклято. Заклято, щоб не дiстався нiкому. Ще тодi, як убили батька.

– Лук’яню, братику, чого ж ти мовчиш? – кинувся до нього Данько.

– Я поклявся не чiпати… iм поклявся, – показав на небiжчицю.

– Що??? – схопив його за груди Данько.

Лук’яновi потерпло в ступнях, наче вiн стояв на мурашнику.

– Вiдчепись!.. Уже бачу в твоiх очах убивцю…

– А що я останнi жили висотую з себе – цього ти не бачиш?..

Щось гупнуло в коминi. То мiг нагадати про себе домовик. Узимку вiн грiеться там на перекладинi, звiсивши босi замохнатiлi ноги. Неодмiнно босi, аби мiг нечутно ступати по своiх володiннях. Тепер таких сiнешнiх коминiв не ставлять, будують комини з лежаками, i домовики, цi добрi духи, оселяються там неохоче. Тому щастя в нових оселях ще менше, нiж у старих. Данько вiдпустив брата, перейшов на сумирний лад.

– Я знав, матiнка щось приберiгають для нас… Але ж лютi якi, хай бог простить на словi. Стiльки рокiв мовчати! Ура!!! – потряс вiн кулаками в повiтрi, зовсiм збожеволiвши.

– Золото мстиве, а тим паче у нашому злиденному Вавилонi. Клянися отут, перед матiр’ю, що ти голови не втратиш, коли тебе вразить золото в очi.

– Клянусь хрестом, що буду шовковий i признаю тебе над собою вiднинi й назавше, бо ти вже маеш те, чого я ще не маю.

– Авжеж, Даньку, тепер я один маю ту тайну в собi. Нi, брешу. Ще Фабiян слухав у сiнях. Причаiвся, гад, i слухав.

– Чоловiк? – вжахнувся Данько.

– Нi, цап. Я напудив його вiничком геть.

– То погано, що вже знае третiй…

– Але ж то цап, Даньку!

– Е, всяке бувае на свiтi. Ану ж воно не цап, а сам Фабiян перекинувся в цапа? Що тодi?..

– Цур тобi! Що ти мелеш, Даньку! Останнiй характерник скiнчився на великому Мамаевi.

– Не вiр жодному чорту рогатому… А де, Лук’яню?

– Пiд грушею-спасiвчанкою…

Тiльки вийшли з хати, як одразу прикрiсть.

На заповiтному мiсцi, пiд грушею-спасiвчанкою, котру видно з самого Глинська, коли вона заквiтае бiло i який тиждень чи й два стоiть в ореолi, лежав цап i жував жуйку, як роблять це по обiдi всi парнокопитнi. Обидва зупинилися перед ним як укопанi. Це вже було занадто навiть для Фабiяна. Так i кортiло його запитати: «Це не ви, Фабiяне?» Та хiба ж вiн признаеться.

У цапових очах не свiтилося нi крихти розуму, вiн, напевне, щойно пообiдав у Явтуха, той подався в поле, забрав Прiсю, навiть дiток зайняв на колоски, а цей причвалав сюди, захотiлося йому полежати в холодочку саме пiд цiею грушею, хоч у Явтуховiм подвiр’i така ж спасiвчанка. Чому не залишитися там, а конче лiзти сюди i прикидатись отаким дурником на золотi? Реакцiя була негайна, якоi i належало чекати за такого збiгу обставин: Данько пiшов по цiп. Негiдник пiд грушею не мав жодного уявлення, як розгорталися б подii далi, якби не нагодився сам його хазяiн зi складаним метром за халявою. Фабiяна нiколи не кличуть, вiн сам здогадуеться, коли надiйти. Мiж iншим, цап також.

– Померли?

– Померли, – зашерх на точку Данько з цiпом.

– Малi дiти не дають спати, а великi дiти не дають жити, – натякнув вiн на Данькове конокрадство. – Як так мучитися, то краще до праотцiв…

І пiшов до хати, а до того, що спочивав на золотi, прилетiла бабка, вмостилась на кiнчику рога i застригла крильцями вiд задухи. Такоi золотоi лiтунки обидва зроду не бачили. Нишком переглянулися, збагнувши цю прикмету…

За Фабiяном миттю нагодилися усi отi санiтари смертi, яких нiхто нiколи не призначае, а вони самi водяться у Вавилонi з правiку, як i тi, що приймають новонароджених. Однi вiдповiдають за початок життя, iншi за його кiнець, i нiхто не смiе виступати у цих двох ролях вiд одноi особи. Напiвмiстичнi вавилонськi бабусi знали свое дiло, спорядили не одну смерть, долiвку скидали орiховим листям супроти мухи, запалили свiчки для всiх великомучениць, починаючи з Варвари, заспiвали пiсень над Соколючкою, а в перепочинках мiж тим шепотiлися про щось дуже для них iстотне. Вмовкали, коли котрийсь iз синiв навiдувався до хати, щоб постояти бiля матерi, поспiхом шукали новоi пiснi й iнколи замiсть тужноi починали веселу, щоправда, тоном журливим, сини ж вiдносили те до витонченостi ритуалу й самi вiдчували певне полегшення в своiй синiвськiй печалi.

Тим часом хлiб осипався, нiчия смерть не могла б одiрвати вiд жнив такого заповзятця, як iхнiй сусiд Явтух, то вiн прийшов до небiжчицi вночi, привiв Прiсю, стояли вони в парi, стояли мовчки, невигойна ненависть палахкотiла до Соколюкiв у волохатих грудях Явтуха, запало йому в голову, що мали вони поперемiнно обидва великий iнтерес до Прiсi, а Прiся до них, також поперемiнно, се мiг бути останнiй випадок для замирення, i Явтушок скористався з нього, прийшов. Собою вiн був невеличкий, волохатий, як пирiй на його полi пiд Чупринками, бiловусий, а ще нагадаемо – червонорукий та червононогий, як пiдварений рачок, – то все вiд злоби на Соколюкiв, яку вiн тамував у собi цiлi роки. Проте жеврiло у ньому щось приемне, принаймнi для цапа, як було з’ясовано ще ранiше. Прiся стояла при ньому гарна, пругка, журна, пахло вiд неi жнивом. Прiся плакала тихо, аби не зачув Явтушок, бо знову подумае бозна-що. Коли виходили, запитав Лук’яна:

– Мати нiчого не заповiдала вам?

– А що?

– Мала б заповiдати дещо… – Вiн хихикнув лукаво в жменю i виштовхав Прiсю з хати.

Данько бiлував бичка у клунi при лiхтарi, який висiв на бантинi, на запах кровi чи на свiтло до клунi злiталися кажани, такi бентежнi, що Явтуховi здалося, нiби вони вилiтали з його волохатих грудей. Коли прийшли додому, вiн заходився бити Прiсю ще в сiнях, нi за що нi про що, як боже бачиш, вiн мав велику душевну необхiднiсть бити ii просто так, на майбутне. Досипав нiч на новому возi, пiд грушею, цим единим деревом у його подвiр’i, цього лiта не вродило на нiй жодноi грушки, i це лише пiдсилювало ненависть до Соколюкiв. Кажани злiталися зi своiх ловiв i тихо гнiздилися йому в грудях, складаючи там своi натомленi перетинчастi крила.

Одне око раз по раз розвиднювалося на возi, але нiчого iстотного не уздрiло в подвiр’i Соколюкiв до кiнця ночi, а звiдтiля до самiсiнького свiтанку за возом пильнувало недремне вiконце в чотири шибки. Десь за досвiта з хати вийшов Данько з круглою рогозянкою в руцi, пiдiйшов до грушi, постояв на заповiтному мiсцi в якомусь солодкому роздумi, а далi поставив плетенку i подався на грушу неквапом, наче ягуар. Задумав струсити всi спiлi грушки, щоб люд, який збереться на похорон, не мав сюди жодних понадок. Гупання струшуваних груш розбудило на возi й друге око. Явтушок злiз, розiм’яв тiло i навiщось також подерся на свою заяловiлу грушу, теж спасiвчанку, й заходився трусити ii спересердя. Не впало жодноi грушi. Данько засмiявся з того у своiм гiллi. Явтушковi соромно було злазити, та, власне, й нi до чого, i вiн просидiв там ще довгенько, аж поки його не покликала Прiся до снiдання. iжачком скинувся на землю, пiшов до хати.

На похоронi, попереду збираноi дружини музик, iшов мiй батько з кларнетом – найбiльший музикант у Вавилонi, й грав для Соколючки щось на диво веселе. Вона доводилась йому свахою, так то могло бути останне соло для свахи. Лише на цвинтарi вiн зiграв для неi реквiем чи щось подiбне. Всi iншi музики мовчали, своiм неоковирним залiзяччям, достоту розладнаним на весняних весiллях, не могли дiстати до вершин кларнета. Лише бубон в кiлькох мiсцях дозволив собi нагадати про себе як найдавнiший людський iнструмент. Його було змайстровано зi шкiри старого цапа, який орудував у Вавилонi задовго до появи Фабiяна, десь на самiм кордонi двох столiть. Чи, бува, не тому цап Фабiян з особливим iнтересом дослухався до бубна, щоразу сягаючи думками у те невтiшне майбутне, коли у Вавилонi появиться iще один бубон i цап Фабiян, як i його попередник, залишиться лише в мажорних згуках, та ще, може, з його рогiв напиляють гребiнчикiв для вавилонянок. Цап ловив себе на тому, що завше думав на цвинтарi про свiй безславний кiнець. У такi хвилини вiн тихо оплакував самого себе, а вавилонянам здавалося, що вiн оплакуе iх. Людська наiвнiсть…

Пробурмотiвши подячне слово до народу, який облишив жнива i прийшов на похорон iхньоi матiнки, Данько подумав про те, що варто було б провiдати могилу батечка на старих поховиськах i воздати належне його пам’ятi. Але тривога за скарб гнала iх у тришия з цього непривiтного поселення душ, де Миколай Соколюк цiеi ж ночi довiдаеться вiд дружини, що вiн наклав головою не задарма, що його скарб дiстанеться синам. І хоч як Данько квапився з кладовища, ведучи попiд ручки меншого братця й пам’ятаючи, що з похорону належить повертатися гречно й журливо, а хитрi та ще живкi вавилонськi бабусi випередили його, а може, й не ходили на цвинтар, i знайшли за краще влаштувати вечерю не в хатi, де ще витав дух небiжчицi, а в подвiр’i, пiд грушею-спасiвчанкою, власне, як Данько i побоювався. Явтушок iз Прiсею також були вже тут. Прiся в бiлому фартушку порядкувала на вечерi, а вiчно скривджений Явтушок всiвся саме на тому мiсцi, де був скарб, i червонi ноги його немовби запашiли вiд золотого сяйва, яке струменiло з-пiд землi. Можете уявити собi душевний стан Данька за таких обставин, причому не було жодного способу прибрати Явтушка з означеного мiсця, а туди посадовити надiйнiшого чоловiка або ж сiсти самому. Явтушок одразу кинувся б докопуватися причини такого перемiщення, i дiло могло б обернутися ще на гiрше. Тому Данько всiвся проти нього i намагався не помiчати його нiг, якi просто купалися в золотi, аж поки це оприкрiло Явтушковi, вiн хвацько, майже по-татарськи, пiдiбгав пiд себе своi осоружнi ноги, добре вiдомi Вавилоновi з ранньоi весни до пiзнiх заморозкiв. Даньковi коштувало великих зусиль залишитися зовнi байдужим до цих невеличких змiн у возсiданнi Явтушка на золотi.

Народу стеклося проханого i непроханого, вавилоняни – великi мастаки поiсти та випити на дурничку, столiв на таку ораву забракло б, тому розмiстилися на травi, розгорнувши у двi дорiжки цiлий сувiй невибiленого полотна, за яким i всiвся опечалений Вавилон. У всiх були пiдстави сподiватися саме такоi вечерi, хоча й небiжчиця належала до людей не вельми маетних. Їi спадщина була у всiх на очах, не знали тiльки про неоплачений контракт за плуга-семерика та ще про дещо (тут бабусi перешiптувалися найтаемничiше про загадкову мальовану скриню з нечуваними скарбами пана Родзiнського, за якi наклав головою Микола Соколюк). На цiй вечерi з’явилися першi ознаки того, що «бородатi сирiтки» вже пiдняли вiко над скринею, бо заставили пiдгрушшя печеним i вареним, i прiснi бабусi просто губилися, за що iм хапатися ранiше: за голуб’ятину, за бичка, стушкованого велетенськими шматками з молодою картоплею, чи за полив’янi карафки з горiлкою, якi дуже швидко перетворили поминальну вечерю на дещо веселе й безжурне.

Перший упився Явтушок, то Соколюки з великою охотою схопили його за ноги та руки й хотiли було перекинути через плiт, у високi бур’яни, якi вiн зростив у своему подвiр’i, але Прiся вблагала iх не робити цього, до того ж сам Явтушок обм’як, подобрiв, не пручався, його занесли i поклали на возi, од якого ще пахло стельмашнею. Там вiн заснув, задудiв носом, як одуд, аж поки не схаменувся, згадавши про Прiсю. Пiдвiвся на возi й, погукавши ii роз’ярiло (либонь, рештки свiдомостi його все ще трималися на злобi до Соколюкiв), упав знову i бiльше не заважав Прiсi господинювати на вечерi.

Далi Фабiян втратив вiдчуття сторiн свiту, i тут негайно ж нагадав про себе вiдданий йому в таких випадках товариш, який повiв фiлософа додому, на Татарськi вали, де вони знову, принаймнi до якоiсь наступноi оказii, житимуть легко й безклопiтно, без нiякоi журби про завтрашнiй день як одного, так i другого. Цього разу цап повiв фiлософа не дуже певно, бо i його пiдпоiли старi бешкетницi, намiшавши йому горiлки в колотуху – тi полюбляють поглузувати з цапа, гадаючи, що вiн е уособленням самого вавилонського диявола, вiн-бо ж iстота покiрна i водночас безмежно горда, коли йдеться про честь обох Фабiянiв.

Потiм подерлися вавилонськi бабусi на Белебень, колись вони були чарами та окрасою Вавилона, за них билися парубки на ярмарках, а нинi декотрi вже не могли втрапити до своiх домiвок, проклинаючи небiжчицю та вавилонськi горби заодно. Останнiми розбрелися так званi гарбузовi родичi, якi вважають, що й похорони влаштовуються для того, аби на них побачитись i не зачужiти зовсiм. Був серед них i Панько Кочубей, дядечко в третiх Соколюкам. Прiся ще з кiлькома жiнками в бiлих робкоопiвських хустинках прибрала все, скатала полотно, перемила посуд i пiшла до Явтушка, який затих на возi.

– Ну й публiка… – роздумливо сказав Лук’ян, коли брати залишилися пiд хатою самi. – Бабусi чого вартi! А то ж iз них пiшов нинiшнiй Вавилон, ге, Даньку?

– А ти видiв, де Явтушок умостився? Я мало не ослiп, коли його ноги опливли золотим маревом. Варто йому було простягти руку, як вiн уже там. Я мiркую, що саме враз дiставати сьогоднi, поки Явтушок конае на возi. Як ти гадаеш, Лук’янцю?

Той висловив побоювання, що Явтушок мiг лише прикинутися п’яним, бо ж пив на вечерi не бiльше за iнших. «А скiльки тому велетню треба?» – посмiхнувся Данько. Вiн вважав, що кращого вечора скоро не буде. Очi в нього горiли, а в голосi було стiльки трепету, наче вiн розмовляв iз краденим конем. Лук’ян погодився…

Скарби добувають у цiлковитiй тишi, може, не менш скорбнiй, нiж та, за якоi iх ховали вiд людства. Вщух у головi веселий лемент поминальноi вечерi; ущерблений мiсяць вихопив з далечi чорнi вiтряки, що вiчно поривалися кудись, але так i залишились прикутими до своiх горбiв. Сироти сидiли пiд хатою, на призьбi, й чекали перегуку вавилонських пiвнiв. За народним повiр’ям, скарби належить добувати опiвночi, найкраще це священнодiйство вдаеться в нiч на Івана Купала, в тi хвилини, коли зажеврiе папороть. Ту нiч вони змарнували на гойдалцi, потiм, як за часiв Перуна, стрибали через вогнище. Лук’ян спалив тiеi ночi своi штани, i взагалi тодi ще i гадки не малося про скарб. Тож сидiли пiд хатою, бентежнi, урочистi, сповненi суму й надiй. Перший озвався Явтухiв пiвень, далi засвiдчили пiвнiч вавилонськi дiдугани десь на горi, а тодi вже прокинувся iхнiй (либонь, далося взнаки те, що напередоднi Данько приголомшив його цiпом). Брати знялися i пiшли до грушi, що стiльки рокiв була улюбленим мiсцем усiляких родинних та парубоцьких учт i збiговиськ.

Що глибше вкопувалися, то менше вiри лишалось у кожного, а тут ще траплялися раз по раз струхлявiлi цурпалки – то було корiння, порубане до них. Данько хапав його, розглядав, чи воно, бува, не свiже, навiть нюхав навiщось i примовляв: «Злегковажив наш батечко, злегковажив, трясця його матерi. Все пропало, Лук’яню, тут уже побували до нас з тобою…» – «То Явтух, то Явтух, – трагiчно шепотiв Лук’яньо. – Ти ж бачиш, що в нього все як з води». – «А поготiв хлопчики», – зажартував Данько, натякаючи на свою причетнiсть до Явтухових синiв. Щоправда, Явтуху тим не лише не заподiяно жодноi шкоди, бiльше того, на хлопчикiв йому перепало пiд час землеустрою кiлька десятин зайвоi землi. При бажаннi Соколюки могли б зробити з Явтуха великого землевласника, чого насправдi iм не хотiлося аж нiяк. І коли вже говорити правду, то, окрiм дiтей, не такi вже великi Явтуховi статки. Проте скарб мiг дiстатися йому, бо копати ставало дедалi легше, а це могло свiдчити, що тут побували до них, але ж по корiнню видно, що сталося це не тепер, а десь невдовзi по тому, як скарб опинився тут. Данько упрiв, як миша (вiд безнадii), а Лук’яньо (так його називав брат у хвилини великоi розпуки) загубив окуляри в ямi й без них ослiп. За iхнiм глибоким переконанням, Явтух, у чиiх руках уже давно мiг опинитися скарб, спокiйнiсiнько мав спати на возi з вибраним дишлом (у такий спосiб вiн чатував воза).

– Що там? – стрепенувся Данько, зачувши скрегiт заступа об залiзо. Сам вiн орудував сокирою, пiдсiкав корiння.

Лук’яньо прошепотiв напiвпобожно:

– Іржа. Але то ще не благородний метал.

Далi були такi делiкатнi, чемнi, обережнi, наче те, чого вони ще не мали, було живе, з ногами, руками, очима, поки що заплющеними, i з грудьми, якi вже дихали пiд землею.

– Обережно, Лук’яню, не колупни до живого…

Ще нiколи не любив вiн свого братика так нiжно, як у цi хвилини. Данько засiк сокиру в корiнь i взявся розгрiбати землю руками.

Та коли вони обидва вже стояли на скринi з кованим вiком, коли те досi привидне щастя вже не могло зникнути, Данько посiяв ще один сумнiв ось такими словами: «А тепер уяви, Лук’яню, що ця скриня порожня, що ii випатрували до нас…»

Лук’ян ранiше нiколи не думав, що передчуття багатства може бути таким страхiтливо тривожним. Вiн ладен був побити Данька за його маловiр’я. У ямi млосно пахло свiжою землею, золотом i цвiллю зотлiлого корiння, напевне, порубаного ще батьком, як тепер могли здогадуватися сини. Зминали такi щасливi хвилини, що не було нiякого бажання зупиняти iх i виймати скарб нагору.

– Спершу поглянь, що там нагорi, – сказав Данько, а сам усiвся навпочiпки й закурив у ямi. Ледь чутно шелестiла над ними стара груша, символ давнього й колись великого роду, який мiг трагiчно скiнчитися цiеi ночi, але й мiг вибухнути з новою силою.

– Ну, що там у Вавилонi? – запитав Данько з ями.

І Лук’ян вiдповiв йому одним словом:

– Тьма…

Десь далеко збиралося на грозу, мiсяць затонув у чорних сувоях, щезли в сум’яттi ночi вiтряки, на горбах нi шпариночки – спить осоружне людство, а цим також поспiшати нiкуди. Людям у iхньому становищi належить гарненько подумати про свое майбутне, яке видалось обом тепер хисткiшим, нiж будь-коли, адже не вiдали, ким стануть вони через кiлька хвилин. Ще дiтьми наслухалися страшних iсторiй про скарби. Вавилон притих, зачаiвся, нiби чекае, що з ними скоiться, коли вони пiднiмуть вiко.

Лук’ян заглянув до ями, Данько все палить, обдумуе щось пiдступне, страшне. Лук’яновi стало моторошно, вiн ладен вiддати все, аби завтра мати можливiсть стояти в подвiр’i з решетом, як досi, й скликати голубiв на землю, вiн сипле iм лише жменьку зерна, щоб тi не одвикали вiд нього, розумiли свого володаря.

– Про що ти там думаеш, Даньку? Нiчого не загадуй наперед…

– Як ти гадаеш, Лук’яню, коли я стану багатим, чи зможу кинути конокрадство? Чи аж тодi кину, як уб’ють мене, зашмагають батогами, коли пiймають? Який напуст… – Данько мало не плакав у ямi.

– І справдi, де воно в тобi взялося? В нашому роду волiв крали, голубiв крали, а коней нiхто не крав. Ти, бува, не циган? Кажуть, колись вавилонянки грiшили з циганами.

– Не чую в собi циганськоi кровi. І цигани менi байдужi, коли приiздять сюди. От тiльки не збагнути тобi якоiсь дикоi сили в людинi. За ту одну нiч, коли полюеш на гарного коня, так настраждаешся, намучишся, що потiм стаеш смиренним i тихим на цiле лiто. Коли виплеснеш ту болiсть iз себе, то така полегкiсть, наче народився вдруге. Коли б я вчився далi, то, напевне, став би великим чоловiком. А так усе окошилося на конях. Ти ж знаеш, що я не маю на цьому анi фантинки. Лише Мальвi дотiкалося дещо, один-другий гостинець. Але яке то диво, коли чужого коня переховуеш у стайнi. Його десь там шукають по ярмарках, а ти його пестиш, напуваеш, говориш iз ним, вiн звикае до тебе, як людина, а потiм розстаешся з ним уночi, певен, що колись знову побачиш його на кiнському ярмарку. Е, ти нiчого в цьому не тямиш, Лук’яню. Не можна жити на свiтi отакою собi бозею, як ти, людина мусить мати хворобу до чогось. Хочеш, я коли-небудь вiзьму тебе з собою? Це така зараза, що як спробуеш один раз, то на все життя.

– Нi, Даньку. Я весь тремчу, коли крадений кiнь iрже у хлiвi. Дивно, що Явтух тебе не злапав досi.

– А для мене те iржання – як пiсня, тривожна i дика. Тодi i Явтух менi пусте, i навiть Мальва стае непотрiбною. Хочеться тiльки тишi й гойдалки. Що не кiнь – то скарб. Лiзь сюди, я один не впораюсь, менi чутно, як воно дихае…

– Боюсь тебе, Даньку.

– Невже ти мiг щось подумати?

– Можливо, то ненароком, але викинь сокиру, тодi полiзу.

Данько встав, подав Лук’яновi сокиру, той пожбурив ii до дровiтнi, на якiй вони вже багато рокiв рубають дрова, потiм пiдняли скарб нагору, очистили вiд землi й ще живий, теплий понесли до клунi. Данько причинив дверi, засвiтив лiхтаря. На бантинi сушилася шкура з бичка, якого зарiзано для поминальноi вечерi, вавилонськi давно не куштували такоi смачноi телятини, а голубiв скiльки понищено для печенi, але то був лише вступ до сорока днiв, якi влаштують вони для цiлого Вавилона. Данько знайшов ломика, зiрвав iз петель замка, старовинного, мiдного i, перш нiж пiдняти вiко, сказав:

– Будемо благати бога, щоб вiн оборонив нас од усякоi напастi та вiд поганого ока. Щоб золото не заслiпило нас обох, прошу всевишнього за тебе й за себе, а не далi недiлi поставимо йому свiчки в обох глинських церквах – на вознесеннi i на спаса. Не забудемо i нашу вапницю…

Явтух у самiй спiднiй бiлизнi вже стояв пiд клунею, ще на вечерi вiн перший помiтив золоте сяйво на своiх ногах, збагнув, що то скарб, прикинувся п’яним i, як тiльки вечеря скiнчилася, мiсця собi не мiг знайти, пильнував недремно за кожним рухом своiх сусiдiв. Тепер знайшов собi пiдглядник (iз пересохлоi дошки колись випав сучок, i цю сучину Явтух виявив зразу, ледь у клунi засвiтло).

Даньковi хотiлося кричати, рвати на собi чуба вiд радостi, качатися на околотах, проте вiн знайшов у собi сили прибрати урочистостi, а Лук’ян перестав дихати на цiй ритуальнiй митi, пiсля якоi чхати iм на всiх вавилонських добродiiв. Вавилон вiднинi й надовго буде стояти пiд ними, якщо вони доживуть цю нiч до кiнця, якщо доля не кине iх у страшну безодню, наближення якоi Лук’ян майже передчувае…

– Ну, слава Миколаю Соколюку, родителю нашому!..

Данько пiдняв вiко й отетерiв, а вражений Лук’ян розсмiявся безжурно, як хлопчисько.

У скринi була зброя, дбайливо змащена i складена не гарячково. Зброя рiзних вiкiв i поколiнь. Фамiльна колекцiя панiв Родзiнських. Мечi у срiбних пiхвах, турецькi кривi шаблi, козацькi мушкети, мiдний бунчук iз рештками чорного хвоста, гетьманська булава, срiбне стремено i сталева сiтчата кольчуга з якогось довговидого князя. А пiд тим середньовiчним мотлохом – зброя новiших епох: «смiт», два тульськi пiстолi, дробовик i мiдна мисливська труба, якою егерi скликали зграi гончих… Трубу в кiлькох мiсцях побила синя iржа.

Усе те було викладено на солому, i кожен мiг вибрати собi зброю, яка йому найбiльше до вподоби. Лук’ян узяв собi дробовика i егерську трубу, а Данько – дамаського меча, острогу, яку хвацько припасував до чобота, i тульського пiстоля. Гетьманська булава, оздоблена камiнням, все ще лежала на соломi, як щось непотрiбне, хоч саме вона викликала найбiльше захоплення у Явтуха, котрий розумiвся на коштовностях не бiльше за цих новоспечених лицарiв. А втiм, вони також звернули на неi увагу, коли взялися складати все до скринi. На держаку було вигравiювано латинню: «Koniecpolski».

Данько засунув булаву за пояс, де носив ii колись гетьман Конецпольський, зачинив вiко, а далi обидва лицарi всiлися на околотах помiркувати про своi справи, що видалися iм набагато гiршими, анiж були до цiеi ночi. Миколая Соколюка обiзвано чи не останнiм дурнем, який наклав головою, можна сказати, майже нi за що, в м’яких тонах перепало i матiнцi. Поминальну вечерю для неi могли вiдбути скромнiше й дешевше, якби не надii на скарб, який обернувся для них справжнiм лихом. Адже не знали, як з ним бути, куди подiти увесь той мотлох, що, може, й мав якусь цiннiсть у палацi Родзiнських, але в цiй клунi пiсля першоi митi захоплення не вартий був i мiдного шеляга.

Та зовсiм не так думалося про те людинi пiд клунею. Явтушка вразило своiм осiянням не лише камiння на булавi, вiд якого посвiтлiшало в клунi, а й дещо важливiше, його життя стало б неможливим iз такими озброеними сусiдами, яких вiн зараз спостерiгав на околотах не так з ненавистю, як iз заздрiстю. Вiн уявив собi Прiсю бiля пiдглядинка: один лицар був величнiший за другого. Але тут сталося зовсiм не передбачене для нього. Роса свiжа, то босий Явтушок прохолонув на нiй i закашляв пiд клунею на свою погибель.

Соколюкам видалось, нiби хтось душився чи когось душили. Сумнiву не могло бути: Явтух! Задмухали свiтло i якусь мить стояли нерухомо в пiтьмi. Лук’яновi уявився батько, задушений у глиняниках посторонками. Вони як-найтихiше вибралися з клунi, обiйшли ii довкола, та Явтушок у бiлому вже встиг переметнути в свое подвiр’я. Тi два лицарi також поспiшали туди, однак не з кращими намiрами. Явтушок ще мiг би гайнути до Прiсi, але ж тим виказав би себе – й залишився там, де був покладений звечора.

Вiз, як завше, стояв посеред двору з вибраним дишлом, i коли брати пiдкралися до нього, то побачили на возi Явтуха в бiлому. Вiн спав горiлиць, розкидавши бiлi вуса, посвистуючи носом, небесний вiз тихо котився над ним. Тим скiнчилися всi сум’яття, i пришельцям стало якось нiяково за свiй прихiд. Та коли б вони самi не блукали зараз по iнших свiтах та були уважнiшi, то побачили б, що ступнi Явтушка (вони стримiли пальцями догори, як у мерцiв або ж у великих акторiв) були мокрi, щойно вмитi росою. Явтух iз жахом подумав про це й чув потребу сховати кудись своi мокрi ноги, тому перекинувся на бiк, обличчям до напасникiв, а ноги забгав у сiно. Замiсть посвисту почулося спершу тоненьке, а далi те осоружне харчання, наче йому перерiзано горло дамаським мечем. Лук’ян перший не витримав i пiшов геть вiд воза, а за ним стиха почвалав i Данько, гадаючи, що i бiлий привид не був Явтухом, а був то сам диявол – вiчний переслiдувач тих, хто добувае скарби. Решту ночi Данько бився з турками на старих вавилонських валах, бiля неiснуючоi тепер пiвденноi вежi, Лук’яньо ж спав без жодних сновидiнь.



Розбiйникiв було схоплено в клунi, на околотах. Вони спали при всiх лицарських обладунках, хтозна-якi лиха заподiявши людству цiеi ночi. Лук’ян здався вiдразу (вiн служив на вiйнi в хiмiчнiй командi), а Данько ще намагався чинити опiр, схопившись за булаву Конецпольського. Та коли два карабiни вперлися йому в груди, вiн розсмiявся i пiдняв руки. Їх роззброiли, вчинили трус i тепер нiяк не могли вмiстити всю зброю до скринi, не то скриня поменшала, не то зброi побiльшало.

Явтухiв вiз стояв там, де завше, а бiля воза хрумкотiв зелену мiшанку змилений кiнь, на якому Явтух верхи доскочив до Глинська i повернувся з нарядом мiлiцii. Операцiею керував сам начальник мiлiцii Пилип Македонський, який уперто називав себе Фiлiпом, гадаючи, що це щось може додати до його i без того високоi особи.

У пойнятi для протоколу було взято Даринку, пастушку, що саме нагодилася забирати до череди корiвку Соколюкiв. Корiвка була недоена, то Лук’яньо видоiв, аби не горiло молоко. Македонський занiс прiзвище пастушки до акта, а далi сказав iй, що до конфiскацii iх майна вона, досi бездомне дiвчисько, стае единою господинею в цьому маетку. Данько передав iй в’язку ключiв од усього, що замикалося, а Лук’яньо прохав ii за баштан та за голубiв, якi без нього можуть здичавiти: «Не забувай сипати iм щоранку по жменьцi зерна, а дiтисьок Явтухових гони з баштана, бо не дадуть доспiти жодному кавунцевi, а то все гарнi сорти, i я не хотiв би зводити насiння…» Далi iм було наказано запрягти коня у воза, згромадити туди скарб, а самим сiсти на скриню, аби Вавилон мiг бачити, що iх забиралося не даремно.

Коли арештованих виводили з дому, Явтух стояв бiля ворiт iз розбитою до кровi сiдницею, посмiхався лукаво, але незлобиво: його Прiся, як вiн гадав, вiднинi народжуватиме дiток лише вiд нього, бо бiльше не бiгатиме до Соколюкiв як не по сiль, то по сiрники, тiльки-но Явтух одвинеться з дому. Досить того, що трое чи й усi четверо з восьми скидаються як не на Данька, то на Лук’яна. Зараз Прiся вибiгла з хати й остовпiла, побачивши обох Соколюкiв на скринi, пiд конвоем мiлiцii.

– Ой, батечку, за вiщо це iх?

Явтух не став пояснювати, лишень посмiхався зухвало в бiлi ячмiннi вуса, що звисали не так похнюплено, як ранiше.

Соколюки сподiвалися, що iх довезуть до сiльради, а там iхнiй дядечко в третiх Панько Кочубей вирятуе iх iз цiеi халепи. Але, як на те, дядечка не виявилося на службi. Бонiфацiя також не було, той ще здосвiта в полi, якого вхитрився мати аж двi десятини. Сiльрадiвський виконавець Савка Чибiс, який мав звичку смiятися з усього i без пуття, признався Македонському, де слiд шукати iхнього дядечка о цiй порi: чистять кабанцiв або ж тут, у Вавилонi, або ж на сусiдньому селi, куди голова мають честь заникувати, бо нiхто не може зрiвнятися з ним у тих тонкощах.

Обурений Македонський знову забрався на бричку й подався до котрогось iз маетних вавилонян переснiдати. Найiмовiрнiше, що тим хлiбосолом був Матвiй Гусак, власник вiтряка та чималенькоi пасiки. Вiн полюбляв похвалятися, нiби на нього працюють вiтер i бджоли, наiвно гадаючи, що обидвi цi сили не мають нiякого стосунку до радянськоi влади.

Снiданок явно затягся, тому арештованим було дозволено злiзти зi скринi й пiти до вiтру (в таких ситуацiях у тому е велика потреба), а що поводилися вони досить пристойно i не виказали жодноi спроби до втечi, було iм дозволено полежати пiд старою шовковицею й поласувати ii плодами, що аж нiяк не могло бути ознакою пом’якшення iх вини. Тим благом користувалися i досi до них усi арештованi, доки iх подальша доля вирiшувалась у сiльрадi, тобто доки на них писав Бонiфацiй перепровадження до Глинська.

Затривожилась мурашня, що полюбляе жити пiд солодкою шовковицею, i зараз нагадала Лук’яновi бентежне людство, хоч Фабiян вважав мурашок пришельцями з якоiсь iншоi планети, зважаючи на iх високу органiзацiю. «Цiкаво, – подумав Лук’ян, – чи е у них в’язницi, а коли е, то це вони принесли з собою чи перейняли вiд людей уже тут, на Землi?» Вiн щось угледiв у «пришельцiв» i всмiхнувся. То два вартовi, на диво жвавi i пильнi, перепроваджували третю особу, яка з усiх сил цупила на собi щось бiле, набагато бiльше за себе, схоже на мiнiатюрний дирижабль. То була звичайна собi лялечка, з якоi, напевне, мае вилупитися цар, iнакше б навiщо отим двом воякам так доглядати за нею. Лук’ян помiтив, що декотрi дирижаблики переправлялись у пiдземелля без жодноi охорони. Ще й не вродилось, а вже починаеться нерiвнiсть…

Повернувся Македонський не такий суворий та непiдкупний, як досi, маузер телiпався при самiй землi – саме враз вiдпустити iх з миром, але ж iхнiй дядечко в третiх (яка шкода, що не в других) так i не появився, лише десь далеко вищали кабанцi, котрих вiн позбавляв чоловiчоi статi. Коли ж арештованi знову опинилися на скринi, то Савка Чибiс засмiявся, мовляв, який гарний рiд iде прахом, поки Панько Кочубей облагороджуе кабанцiв для знаменитого вавилонського сала. Сей талант вiн чудово сполучав зi службою в сiльрадi, якою, коли голова був вiдсутнiй, правив Бонiфацiй. За звичку смiятись у найтрагiчнiшi хвилини прозвано виконавця божевiльним Савкою, бо в кожному Вавилонi мае бути свiй божевiльний для повноти картини – конче хтось мае бути ним, якщо навiть такого i нема насправдi.

За вiтряками Пилип Македонський поклав на колiна маузер – мало що тi два розбiйники можуть намислити в полi. Вони ж сидiли собi сумирно на панськiй скринi, де найбiльшим злом проти них, як натякнув один iз конвоiрiв, е булава Конецпольського, бо ж одразу робить iх полiтичними. Не бралося до уваги, що то був гетьман польський, який не мае нiякого стосунку до Вавилона. Конвоiр сказав, що iноземець лише ускладнюе справу, бо з усiма своiми гетьманами вже давно покiнчено.

Спека починалася злобива, як i тодi, двадцять рокiв тому, коли iх везли до пристава за спалення Вавилона. Запопадлива мурашка ще там, пiд шовковицею, забралася Даньковi пiд сорочку i тепер жалила його що е моцi, не маючи жодного бажання подорожувати з ними до глинськоi тюрми. Данько ж не мiг уполювати ii, бо ще хтозна, як зреагував би на той жест власник маузера. Десь далеко, на розораних комунарських полях, здiйнявся чорний смерч i побiг iм навперейми. Якби ж то вiн скинув Пилипа з брички! Але смерч той комунiвський видихався, навзнак упав посеред поля, не дiставши брички, й погас, як порхавка. Натомiсть iз його решток стали появлятися на дорозi мiражнi замки, мiнливi та непостiйнi, в яких однинi iм доведеться жити й страждати за всi отi звойованi й неприборканi поколiння, що чорними смерчами вставали однi проти одних цiеi ночi, а тим часом Соколюкам на погибель.

Коли проiздили повз рiднi Абiссiнськi горби, Лук’яньо заплакав стиха, а Данько замугикав пiсеньку, щоб меншого брата не могли почути конвоi. Бо саме зi слiз i починаються всi нещастя для полiтичних. Можливо, то була мить, коли Данько уявив би себе майже революцiонером, а Лук’яновi малося б знати, що тi не плачуть, йдуть на смерть вiдважно та гордо. Недарма парубки прозивають Лук’яна Бозею. Циган штурхнув Бозю пiд бiк, аби той узяв себе в руки. Нiби схаменувшись, Лук’яньо став дослухатися мелодii, та скоро збагнув, що то була пiсня без слiв, була то туга по Абiссiнських горбах…

Прощайте, Абiссiнськi горби! Без нього ви знову станете опаленим та рудим пристановиськом вихорiв. Бiльше не чути вам запашного смiху Мальви Кожушноi, котра мала спадок сюди, доки ii Андрiян копав криницi на дальнiх степових селах. А як захворiв сухотами, то його десятина на самiм челепочку зовсiм перейшла на Даньковi руки. Тепер Мальвi нi для кого смiятись, нi до кого викрадатись iз бiлих бузинових ночей…

На косогорi в будяках, що саме прокидалися малиново вiд ночi, плигав спутаний Андрiянiв коник, шукаючи пашi, а на самiм челепочку Мальва жала плохеньке перестояне жито. Загледiвши Соколюкiв на скринi та в супроводi конвою, вона першу мить розсмiялася – з чого б то така напасть! – а вiдтак нiби скам’янiла вся, бо ж не далi як учора, на похоронi, обiцяв iй Данько звалити те жито на валки з першою ж росою. Вона приiхала, як домовилися, досвiтня й поятрена iздою на конику, та, не дiждавшись косаря, сама стала з серпом до жита. Десятина на самiй горi давала не стiльки того хлiба, як свободи для Мальви. «Куди, Мальво?» – «На свою десятину…» Чей не одну нiчку гордий Андрiянiв коник бився тут iз виробленими Даньковими простолюдами, яких триножилось на нiч, аби менше дивилися на небо, а паслись на нiчийному косогорi. Впiзнавши iх, тепер вiн пiдняв голову, заiржав прощально, мабуть, не мав до них нiякого зла. Тiльки Мальва так i залишилася стояти, мов не своя, не подала нiякого знаку Соколюкам. Ану ж цiеi ночi вони вбили когось iз вавилонських багатинь заради тiеi скринi, на якiй сидять? Безлiч припущень разом скинувсь у Мальвинiй головi. Знала про Данькову пристрасть до чужих коней, а в кому сидить одна болячка, то поруч може бути й друга, iще страшнiша. Мала ж досить своеi неслави, аби встрявати ще в iхню. Удала, нiби не знаеться з Соколюками, та й заходилась далi жито жати, не так високо, як досi, а при самiй землi.

Лук’яньо зиркнув на Данька, той раптом примовк на скринi й весь кипiв десь звiдтiля, зсередини. То ж не так i давно лежали обое на возi, конi гризлися в будяках, а Чумацький Шлях, усе ще нiби усiяний сiллю, кликав потомлених у нездiйсненнi мандрiвки… Тим часом Андрiянiв коник плигав-плигав крiзь будяки, аж поки не забрався в Данькiв овес, на волоть. Данько нiби озвiрiв, зiп’явся на ноги:

– Забери коня, в три душу мать!..

То кричало в нiм iнше…

Не сiв, доки Мальва не пiшла завертати коня зi шкоди. Взяла його за повiд i повела межею на свою десятину. Аж як сiв, то сказав через ледь стримуване ридання:

– Хрест на нiй ставлю однинi й до скону…

– Не той пес, що одмовить суцi, – посмiхнувся Лук’ян.

– Ось! – І Данько поклав хрест на розбурханi груди.

А коник посумував на десятинi та й знову задрiботiв на волоть.

Не плигав, аби не побачили його з дороги.

Данько ж не став бiльше займати жницю, однаково не почула б його так здалека, i коник, аж доки було видно його, привiльно жирував собi у вiвсi. Не так шкода того, що з’iсть, як того, що столочить, змарнуе без пуття. На тому нiби й замкнулася iхня дорога: все припадала до землi Мальва, та на бiлих вiвсах знову навiщось заплигав коник…

– Тепер уся надiя на Фабiяна… – тихо, для брата, сказав Лук’ян.

– На цапа? – думав про свое Данько.

– Чому ж? На самого Левка Хороброго…

Данько розсмiявся, чим насторожив Македонського. Адже тi, що норовлять утекти, завше видають себе за легковажних. Інакше-бо чого смiятися.



Проте нема свiту по наш Вавилон! Де iще ви побачите такого бравого фiлософа, якого сам цап грацiозно веде звивистими вуличками на снiданок до Соколюкiв? Обидва Фабiяни ще нiчого не вiдають, що стряслося цiеi ночi з хлiбосолами, й розраховують усього лише на рештки поминальноi вечерi, що нею Соколюки заткнули за пояс багатьох вавилонських багатинь. Такого райського пiдгрушшя, либонь, ще не було нi в кого. Грушки самi падали в колотуху, iх виймали звiдтiля за корiнчики й кидали цаповi, який поiдав iх iз великим задоволенням. Та й карафок недопитих чималенько залишилося на рушниках. А кому б iще спало на думку нагодувати майже королiвською голуб’ятиною цiлий Вавилон! У самому поступi на такий снiданок уже вiдчуваеш насолоду…

А Явтух стоiть на воринах (сьогоднi саме недiля, його день), легко вловлюе хiд думок тих двох гультяiв, одного з яких так гаряче прагнув мати, й хитро посмiхаеться у своi запiдлiлi вуса, що звисають, як два немiчнi колоски з одноi соломини.

– Прочунялись? – привiтав iх, натякаючи на вчорашне.

– А вас також було винесено в непристойному виглядi, – вiддячив фiлософ.

– Хе-хе, де вже тим бусурманам тягатися з Явтухом! – І вiдразу до дiла, нiби не буде для того якогось благопристойнiшого випадку. – Слухайте, перепишiть на мене цю вашу скотинку. Їй-богу, вона вам нi до чого. Просто глум якийсь – такий великий фiлософ i з цапом! Вам-бо з неi яка вигода? Пройдисвiт. Обiдае в мене, а вечеряе в Раденьких. Ганьбить вас та й тiльки… Я б ще вам за нього карбованця втяв. Карбованець нинi, хо-хо, гарантуеться золотом… Два забагато, а одного б карбованця дав. Ось! – i витягнув його з-за ворин, у штанях тримав напоготовi.

– Не можу продати товариша.

– А як вiн здохне сам по собi? Скотинний вiк – вiк недовгий! Якась мить, господи прости. Та й прожив уже чималенько. Ген, скiльки кiлець на паничах…

– Нi, Явтуше, я вашого брата бiдака знаю й не хочу, аби цап кiнчав життя в кабалi. Не для того я викупив його з одного рабства, аби продати до iншого. Буть йому при менi…

Той, про кого йшлося, удостоiв увагою лише верхню Явтухову половину й легко доуявив собi, що дiеться нижче, де штани. Там таке хитросплетiння латок, розiбратись у якому годна лише Прiся. «То чи не краще, – подумав цап, – купити собi за того карбованця новi штани?» Й повiв фiлософа далi, сподiваючись застати райське пiдгрушшя неприбраним вiд учора. Явтушок, передчуваючи, якого облизня вони схоплять у спорожнiлiм подвiр’i Соколюкiв, ядушливо засмiявся iм услiд. Фiлософ у свою чергу подумав, що вже краще бути собi просто цапом, анiж середняком. І щиро застерiг товариша: «Облиш ходити до цього перевертня, бо пропадеш нi за цапову душу. А те, що я з ним розвiтуюсь, – то пусте. Що бiльше я когось ненавиджу, то меншим ворогом вважаю його для себе».

Рештки поминальноi вечерi в Соколюкiв виявилися такими невичерпними, що снiданок, уже без господарiв, iз невеличким перепочинком на обiд, тривав до вечора, а ввечерi обидва вирушили в комуну виручати братiв. Пiсля довгих обмiрковувань фiлософ зупинився на тому, що найкраще, якби за Соколюкiв заступився сам ватажок комуни. Отож цап i вiв туди свого товариша, чудово орiентуючись на сторонах свiту.

Фабiяни не скаржились на здоров’я, але обидва хворiли однiею й тiею самою хворобою – невiдчуттям сторiн свiту. На цапа ця хвороба напосiдала у днi жорстоких голодувань, переважно взимку та ранньоi весни, коли всi ласощi цього прекрасного свiту замикали (вiд нього!) в льохах та стодолах. Що порожнiший був цапiв шлунок, то важче переносив вiн цю безумну хворобу i завше кидався в протилежний бiк од рiдноi домiвки, вiчно порожньоi. Скажiмо, додому повертати на пiвнiч, до вiтрякiв, а вiн чеберяе на пiвдень, хоч добре знае, що бреде не в ту сторону свiту. До Фабiяна-чоловiка ця хвороба чiплялася в двох випадках: коли потрапляв до великого мiста, то сторони свiту для нього змiщувалися найдивовижнiше по вiдношенню до рiдного Вавилона; другий випадок уже на той час був досить поширений, i на ньому не варто зупинятись. Дякувати долi, хвороба навiдувалася до них не одночасно, й кожного разу здоровий мiг пiдсобити хворому, що, певна рiч, аж нiяк не зараджувало хронiчному перебiгу хвороби, а лише сприяло ii загостренню.

До речi, чи не настав уже час розповiсти про обох Фабiянiв, а надто про Фабiяна-фiлософа, докладнiше, адже нам не раз ще доведеться зустрiчатися з ними? Певно, що пора. Додамо лише, що комуну вже здолав сон, доки тi два заступцi за Соколюкiв дiсталися на ii подвiр’я. Свiтилося лише вiкно Клима Синицi. Фiлософ порадiв iз того. А цаповi довелося поспати бiля парадного ганку, вiн не вмiв ходити по крутих схiдцях, де кiлькiсть сходинок перевищуе звичнi вавилонськi норми…

Та ось Мальва знову завадила доброму випадку вiддати нарештi належне фiлософу й бодай стисло розповiсти про його життя. Дожавши свою нивку й нажирувавши коня на Даньковому вiвсi, Мальва повернулась додому, викупалась у Чебрецi, прибралася в зелену сукню та в чобiтки й примчала в комуну пiзнiше звичайного. Неабияк здивувалась, заставши бiля ганку Фабiянового цапа. Значить, i господар тут. Не стала будити цапа, та i якомога тихше пiднялася по схiдцях до поета. Але мансарда була порожня, то Мальва не стала затримуватись там, спустилася вниз i пройшла через двiр до сироварнi. Залiзне колiща так i лежало неприбране посеред подвiр’я, Мальва зачепилась за нього в потемках i ледве не впала. Коли прочинила дверi, поет скорiше розгубився, анiж здивувався з ii появи. Запах цвiлого сиру видався Мальвi нестерпним, може, вiд незвички. Сировар працював у чепчику, в бiлому халатi та в калошах, явно завеликих, тому ступав обережно, щоб не визутися з них. Його ж знаменитi взуванцi стояли бiля порiжка, виваливши червонi язики, а одежа була складена на ослiнчику. Йому допомагала наводити глянець на головках зовсiм юна комунарка, напевне, з сезонних, якi приходили в комуну на одне лiто.

Тут готувались до ярмарку. А бiля ганку тим часом цап, прокинувшись, упiзнав вавилонського коника, доволi сумного, й нiяк бiдолаха не мiг второпати, чому той тут. Адже добре пам’ятав, що хазяiн iшов сюди разом з ним пiшки. Власне, цап майже нiс його на собi й натрудився як нiколи. Загледiвши вишивану подушечку на коневi, цап iще раз спробував збагнути усi хитросплетiння цього життя i на зворотнiй дорозi раднiше хотiв би бачити свого хазяiна на тiй подушечцi, анiж знову вести його до Вавилона пiшки. А мiж тим е ще люди, якi заздрять на цапове життя…



Удосвiта поет вирушив до Глинська зi своiм неоцiненним товаром. Червонi головки були спакованi в кошики i прикритi брезентом. Мальва чекала на поета, як i умовились, бiля Денiкiнського рову, легка i чиста, як серпанковий свiтанок. Очi в неi усмiхались од щастя, вона зовсiм по-дiвчачому вибралася на воза, ледь той зупинився. Була в червоних чобiтках, у сукнi та плахтi, пiд якою, вже на вiзку, вiльно могла ховати своi колiна. Пахло вiд неi не то чебрецем, не то якимось iншим зiллям. Обом нi про що не хотiлося говорити, бо ж було те мовчання вище та зрозумiлiше для них за найпалкiшi слова.

Перед самим Глинськом Володя похизувався шаблею, яку досi тримав пiд соломою. Мало що може скоiтись у дорозi, коли продасть сир i доведеться сидiти на мiшечку комунiвських грошей. Вжахнувшись думки, що вiн може опинитись у тюрмi за свою шаблю, вона похапцем притрусила ii соломою i чомусь знiтилась, умовкла. Ще Володя помiтив ii збентеження, коли проiздили повз глинську тюрму, але вiн не завважив, що в одному з вiконець божеволiе Данько Соколюк, страшний, хоч поки що безпорадний суперник. «Що за оден?» – запитав брата Лук’яна. Мальва Кожушна лише зиркнула туди й опустила очi, побоялася зустрiтися поглядом з Даньком, котрий появився у загратованому вiконцi, як докiр iз неволi.

Їхнiй вiз протиснувся крiзь ярмаркову штовханину до рундукiв, здебiльшого порожнiх, зупинився бiля одного з них, з червоним дашком. Мальва допомогла сироваровi звантажити кошики, потiм на полицi було викладено червонi головки, одна впала, викотилась через порiжок на майдан, похилий до Пiвденного Бугу, то Мальва ледь наздогнала ii пiд смiх публiки, обдмухала й поклала на найвищу поличку. Може, саме через оту головку вiдразу ж потягся до рундучка люд ярмарковий. Сировар запнувся у бiлий фартух i заходився виважувати на терезах кому цiлу головку, а кому лише шматочок, для проби, грошi вiд покупцiв приймала його помiчниця.

Ось пiдiйшов до рундучка сам товариш Тесля, секретар райпарткому, з якоюсь високою панею, чи не з Варею Шатровою, про яку гомонiли навiть у тюрмi, вибрав найкращу головку, попрохав зважити. Перш нiж покласти ii до кошика, Тесля довго тримав ту головку на руках, розглядав ii проти сонця, наче диво якесь, тодi розплатився за неi й повiв свою господиню до пташиних рядiв iз примовклим пов’язаним птаством. Люду стовпилося бiля комунiвського рундучка, як нiде. Мальва ледь встигала лiчити грошi, червоних головок на полицях ставало дедалi менше та менше. Данько за гратами картав продавцiв сиру, що тi дешево спускають свiй товар. «Я за вас, тату, стiльки заправлю, що вас i сам чорт не купить», – вiдповiв на те Лук’ян, i собi доп’явшись до вiконця, що виявилося для нього зависоке.

Коли все було переважено i продано, кмiтливi господарi рундучка склали своi терези, поскидали лозовi кошики один в один, вiд чого iх стало на возi наполовину менше, нiж було досi, вимостили соломою передка та й поiхали собi з ярмарку, тiльки не додому, не повз в’язницю, як чекав Данько, а повернули до старого млина, в котрому з деяких пiр було засновано так звану пролетарську корчму. Облишимо iх там i розповiмо про фiлософа з вiчного Вавилона, бо ж який Вавилон може обiйтись без свого фiлософа, i те сказати, доконче з цапом, як воно склалося у життi.




Роздiл четвертий


Цап вважався власнiстю фiлософа, хоча й траплялися моменти, коли фiлософ був недалекий вiд того, щоб себе вважати власнiстю цапа. Вперше сей парадокс виник ще тодi, як вели того красеня до нашого Вавилона на звичайному прядив’яному мотузку. Схоже було на те, що цап вiв чоловiка, хоч мало було б бути все навпаки. Допитливi вавилоняни не так були зворушенi цим змiщенням ролей, i навiть не самою появою цапа, як його iм’ям, дуже близьким до людського. Що й казати, таким iм’ям цапа годилося б назвати посмертно коли вже не дещо iстотне на землi, де, на жаль, усе вже названо, то бодай один iз районiв на невидимому боцi Мiсяця, з яким цап пiдтримував постiйний душевний контакт через свою слабкiсть до небесних тiл взагалi, а до цiеi вiчно мiнливоi кульки особливо. Адже та не раз освiтлювала йому дорогу додому, коли повертався з нiчних походеньок, не раз допомагала йому, коли закрадався в чужi городи пiд прикриттям ночi. Незважаючи на чудове iм’я, яке могло дiстатися цаповi зовсiм випадково, все ж не почувалося в ньому жодноi претензiйностi, властивоi цим самовпевненим iстотам, схильним перебiльшувати своi заслуги перед людством. У Вавилонi не чинилося нiяких утискiв крилатому цапиному племенi з боку властей, зважаючи на своерiдний рельеф мiсцевостi. Кози здавна мали репутацiю верхолазiв. Звернiть увагу: на пасовиськах нiщо не спинаеться вище за них – вони як птахи.

Напочатку Фабiян не мав жодних iлюзiй щодо свого становища в цьому нетлiнному товариствi. Щоб подобатись своiм вавилонським фурiям, масть мiняв залежно вiд пори року, вiддаючи перевагу свiтлим тонам. Улiтку буланкувато-сiрий, iз чорною мiткою на лiвiй лопатцi (ця деталь була вiчною загадкою для нього самого, не кажучи вже про його обраниць), з розумними малиново-вишневими очима, якi, щоправда, iнколи прибирали невловимого кольору й могли дивитися на вас без жодноi мислi; цей мiнливий гандж очей скрадався борiдкою, яка то рiдшала й вицвiтала зовсiм, нагадуючи бороду обношеного чоловiка, то знову кучерявилась, вiдроджувалась, ставала димчато-синьою, з благородними прожилками, i тодi нiхто не мiг одмовити тiй бородi в природженiй мудростi, що не на жарт водилась за Фабiяном-цапом.

Що ж до Фабiяна-чоловiка, то сей став Фабiяном не зразу, як уже сказано, у посвiдцi про народження його записано Левком Хоробрим. То був чоловiк дивний, вiчно бiдний i тому такого ж фiлософiчного складу, як i цап, куплений ним у Глинську буквально за копiйки. Нiяких писаних праць як фiлософ вiн не мав, але ж великий Сократ також за цiле життя не написав нi рядка, що, однак, не дае пiдстав не вважати Сократа фiлософом. Через вiдсутнiсть писаних праць тим бiльшоi ваги вiн надавав своiм усним висловам i користався ними з великою обережнiстю. Жив на самiй околицi Вавилона (колись ми побуваемо в його нехитрiй оселi), по сусiдству з вiтряками, по яких легко визначав напрямок вiтрiв, але нiколи не користався ними як помолець, бо нiякого збiжжя не тримав у коморi, й хлiба власного вже давненько не випiкалося в його оселi, ще як за матерi. В революцiю, що вiдбулася тут не так безкровно, як подекуди, Левко Хоробрий одразу ж опинився на ii боцi, причому без жодних вагань, але якихось особливих заслуг не зажив перед нею, адже його фiлософський талант розкрився дещо пiзнiше, в розпалi останнього землеустрою, коли фiлософам довелось вiдступити перед аграрiями.

Цей дивак привселюдно зрiкся вiд свого надiлу на користь громади й спонукав iнших зробити те саме, через що вiдразу втратив репутацiю нормального вавилонянина, хоч певнi вiдхилення спостерiгалися за ним i ранiше. Скажiмо, перед цим вiн продав свого единого коня, славного тим, що той i разу не дав себе запрягти в жодну кiнську збрую, i викупив собi (за цiлого коня!) золотi окуляри, що було сприйнято Вавилоном як чистiсiнький глум над здоровим глуздом. Коли ж помер старий вавилонський трунар Панкрат, то Левко Хоробрий зайшов далi дозволеного у своi не так уже й пiзнi роки й не зоглядiвся, як заступив це похмуре мiсце. Але нiчого дивного, кожен фiлософ iде до вершин вiчноi мислi своiми незвiданими шляхами.

Вiльного часу на цьому новому посту виявилося бiльше нiж досить, то вiн укинувся в читання святих писань, залишених Панкратом у верстаку, а далi й свiтських фiлософських трактатiв, маючи до них неабиякий хист i терпiння. Книжки цього гатунку дiставав здебiльшого на батькiвщинi цапа, у Глинську, i дiйшов iз тим читанням до повного зубожiння, спершу матерiального, а згодом i духовного, про що нiбито велемовно мала свiдчити купiвля цапа, котру Вавилон розглядав не iнакше, як «вершину» його фiлософськоi мислi. Нiхто не хотiв розумiти, що до того чудернацького кроку могла спричинитися не вбогiсть думки, а безпросвiтна нужденнiсть фiлософа й палке бажання вибратись iз неi будь-якою цiною.

Доведений до вiдчаю мiзерними заробiтками на трунарствi, вiн уже давненько обмiрковував одне хитромудре дiло, на якому збирався розбагатiти, тим паче, що воно нi до чого не спонукало його самого як трунаря й фiлософа, тобто нiчого не змiнювало в його дотодiшньому легкоплинному життi, яке вiн визнавав едино можливим для такоi необлаштованоi особи, якою вважав Левка Хороброго, цебто себе. Озброений окулярами, вiн не мiг не помiтити, що в нашому преславному Вавилонi тримали безлiч кiз, але нiхто не подбав про цапа, i тих непокiрних доводилося водити до самого Глинська, мiстечка на той час уже досить цивiлiзованого, i там майже нi за що залишати грошики, якi легко могли б опинитись у необжитiй кишенi фiлософа, коли б мав вiн пiд руками хоч якого-небудь паршивенького цапа. Побоюючись, що цю його генiальну iдею може перехопити хтось iнший, вiн нишком склав невеличкий капiтал на трунарствi (того лiта трапилось одразу кiлька заможних клiентiв) i першого ж осiннього ярмарку подався до Глинська, щоб здiйснити там свiй пiдступний намiр, позбавивши Глинськ подальших пiдробiткiв, а свiй Вавилон поставивши перед фактом нечуваноi здогадливостi, а може, й мудростi фiлософа, в залежностi вiд того, як розвиватимуться подii далi. На щастя, цап йому трапився в розквiтi, про те свiдчили хоч би його роги-паничi, по кiльцях на них фiлософ легко встановив вiк свого нового товариша, вiд якого попереднiй хазяiн хотiв просто спекатись на зиму i заправив за нього таку мiзерну цiну, що у фiлософа вiд подиву голова пiшла обертом.

Зараз уже важко сказати, хто кого вiв на мотузочку до заповiтного Вавилона, де вiднинi мало зробитися одним бедаком менше або ж одним багатiем бiльше, однак добре вiдомо, як винагороджують себе православнi фiлософи за вдалий ярмарок. Наш герой не мiг натiшитися, що майже задарма придбав такого красеня, розгулявся на радощах у шинку, а цап, у свою чергу, проклинаючи в душi свого старого визискувача, передчував, що потрапив до рук добрих та чулих i нарештi матиме свободу, до котроi прагнув вiд самого народження. Одне слово, вже в дорозi вони дiйшли того вищого душевного порозумiння, яке свiдчило, що недарма придбали один одного.

Оскiльки ж цапа кликали Фабiяном, то це рiдкiсне iм’я, не без допомоги вавилонських дотепникiв, дуже швидко вчепилось i до самого фiлософа. Через деякий час Левко Хоробрий залишився лише в пам’ятi вавилонян та в шнурових книгах сiльради. Інший повстав би проти цього свавiлля вавилонян i неодмiнно вдався б до захисту сiльради, тодi як наш фiлософ знайшов свое нове iм’я мало сказати доречним, а навiть доконче необхiдним, адже був певен iз самого початку, що кожен справжнiй фiлософ мусить мати передусiм якесь незвичайне iм’я, що вже само по собi вирiзняло б його з юрби та спонукало б до роздумiв. Платон, Сократ, Сенека, Спiноза, Сковорода. І по великiй перервi – Фабiян. Хiба ви не чуете, як дiе на вас саме звучання цих чудових iмен, наче то були якiсь велетенськi храми мислi. Таким чином, купiвля цапа цiлком виправдала себе з цього боку, що ж до мiражних капiталiв, на якi сподiвався фiлософ, коли засновував свое пiдприемство, то тут вiн зазнав цiлковитоi поразки, бо ж не мав од цапа анi монетки, кожного разу дiзнавався про цапове грiховодство постфактум; найобурливiше, що потiм деякi господарi не могли надякуватись за цапа, але ж фiлософ не мiг пред’явити iм жодних претензiй навiть за римським правом, до якого звернувся було, бачачи, як гине його пiдприемство, хоча цап i далi залишався по всiх сiльрадiвських описах як власнiсть, доброi пам’ятi, Левка Хороброго.

Там було зафiксовано масть цапа (у найтривкiшому варiантi), вартiсть за твердими цiнами, вагу, визначену на око, та маловiрогiдний рiчний прибуток од цапа для стягнення податку. Секретар сiльради Бонiфацiй полюбляв подробицi в документах. У цьому вiн був фанатик, не зважив навiть на те, що доводився далеким родичем Фабiяновi, коли той благав його у графi прибуткiв утриматись од перебiльшень. Бонiфацiй був позбавлений почуття гумору, а можливо, й навпаки, прибуток од цапа визначив навмання, i бiдний фiлософ ще мусив доплачувати сiльрадi за цю справдi некорисну скотину. Та чи вперше фiлософи стають жертвами своiх генiальних iдей? Зате тепер Фабiян мав двi речi, про якi нiхто iнший у Вавилонi не мiг навiть мрiяти: окуляри в золотiй оправi (проба 96 вибита на лiвому завушшi, й кожен мiг у цьому пересвiдчитися наочно, фiлософ охоче знiмав окуляри для такого випадку) i цапа, який не лише принiс майже безiменному фiлософовi iм’я, а й примусив Вавилон подивитись iншими очима на самого фiлософа, не такого вже й безмаетного, як досi, бо, правду кажучи, в цьому свiтi чоловiк чогось вартий, коли, окрiм слави, вiн мае ще дещо охватне, ну, хоч би живого цапа, котрого на крайнiй випадок можна продати з молотка й сплатити невеличкi, але вiчнi борги, що в них перебувають усi без винятку фiлософи, не визнанi до кiнця своiми невдячними народами. Інколи для такого визнання бракуе звичайного цапа, який вiдразу пiднiмае фiлософа в очах сучасникiв, роблячи його не таким уже самотнiм на полi бою.

Але ще до портрета Фабiяна-цапа. Якщо борода надавала цаповi певного елементу мудростi, то роги-паничi були ознакою його незмiряноi сили й хоробростi. Роговиця на них прозора, перламутрова, на вiчно молодих кiнчиках просвiчувалася наскрiзь, мов зелена слива. Не дивно, що нiхто не смiв займати його, коли вiн шпацирував обiдньоi пори до ставу, на водопiй, або ж у надвечiр’я виходив до вiтрякiв зустрiчати вавилонську череду, яку очолював i грацiозно вiв до преславного Вавилона…

Вiн майже нiколи не пропускав цього урочистого моменту, бо, на вiдмiну вiд свого хазяiна, який тримався в затiнку через свою природжену скромнiсть та далекогляднiсть, цап вважав осоружним життя без подвигу, умiв виходити на авансцену у вiдповiдальнi хвилини i тодi перероджувався просто на очах. Вiн любив дивитися з вiтрякового узвишшя, як долом пливе череда, романтична курява здiймалася над нею в сушу, це, напевне, нагадувало йому потомлене вiйсько, що поверталося додому пiсля битв за нiчний Вавилон. Коли череда запiзнювалася, Фабiян iз великодушшя дозволяв собi зачекати на неi, потiм займав мiсце в головi череди i вiв ii у Вавилон, наче ассирiйський вiзир, сповнений гiдностi й провидiння. Далi вiн бачив, як шанобливо розчиняли ворота (це вiн любив надзвичайно, знав, що робилося те не для нього), але в заслiпленнi своiм не помiчав iншого – як череда поступово танула за ним, бiдолаха ж не любив озиратися. Вiн гордо крокував горiшнiми вуличками далi, певен, що все ще когось веде, насправдi ж iшов один, без вiйська. В такi хвилини вiн здавався трагiчно смiшним, як людина, що звершила подвиг в iм’я нiчого.

Вiн зупинявся, глибокодумно зiтхав, заплющуючи очi, й думав собi: яку зрадливу юрбу щойно вiв за собою, а тепер мусить один повертати на круги своя. І топотiв усе тими ж вуличками, на яких ще пахло пилюкою та випарами оброненого молока, знову почуваючи себе звичайнiсiньким цапом, бо ж мусив дбати тепер не про якiсь там високi iстини, а про елементарну вечерю в одному з вавилонських дворикiв, котрi замикали на нiч вiд нього та вiд усiлякоi бiсовини. Ось яке неподобство чинилося супроти нього, але ж наступного надвечiр’я Фабiян знову виходив до вiтрякiв, бо вже не мiг прожити бодай без короткочасноi влади над чередою.

Цап знав усi вавилонськi дворики до найменших подробиць, iх здатнiсть до оборони, на що не можна було не зважати, якщо цаповi в iм’я свого iснування доводилося пускатися на крайнощi, ризикуючи iнодi власним життям, цiна якого в хвилини голодного вiдчаю зводилася нанiвець, а свободу проклинав вiн, як вигадку ситих iстот. Скажiмо, у дворику Матвiя Гусака, чоловiка маетного, цап полюбляв викрадати з чавунiв варену картоплю, яку щоранку виставляли остуджувати для свиней. Не так йому смакувала сама картопля, як сiль на нiй i пара картопляна, млосно-солодка. Свинi в сажах вили несамовито, божеволiли, зачувши запах картопляноi пари та бачачи, як розкошуе в нiй iхнiй знайомий, але Фабiян не зважав на них, вiн глух та слiп у такi хвилини. Кiнчалося ж тим, що Гусак чи Гусачка захоплювали Фабiяна зненацька бiля чавунiв i катували його нещадно. Вiн клявся собi бiльше нiколи не заглядати до цього подвiр’я, але ж не мiг без солоного, i ноги самi приносили його на чергову катiвню, котроi вiн уникав через раз i лише iнколи – рiдше. В хвилини смертельноi небезпеки цап розвивав швидкiсть залежно вiд того, яким предметом озброювалися його гонителi.

Цап мiг безборонно приходити лише на обiди до Явтуха Голого, цього ще одного вавилонського дивака, що вже давненько замислив переманити цапа до себе, тобто поступово привласнити це добро i з його допомогою перебратись iз кволих середнякiв до вищого майнового цензу, оскiльки саме слово «середняк» викликало у Явтуха вiдразу.

Звичайно ж, у перспективi йшлося про закабалення цапа та певний фiнансовий зиск вiд нього. В бажаннi розбагатiти всi цi бiдаки чимось схожi один на одного, напевне, своiм заслiпленням.

Обiди влаштовували в холодочку, пiд грушею, де збиралася вся родина, не пiдозрюючи чогось поганого, цап приходив на них iз ретельнiстю бездомного гультiпаки. По обiдi любив поспати заодно з Явтухом, тiльки той спав на возi, а цап поверхом нижче, пiд возом, де його роги ледь вмiщалися, нагадуючи збоку ще одну пару колiс, щоправда, без жодноi шпицi. Цаповi iмпонувала атмосфера цiеi багатодiтноi родини, що мала вiсiм моргiв поля десь на краю свiту, а тут свою стежку до рiчки, свою кладку, шматок лугу з кущем калини, а при самiм лузi – казково високi коноплi, в яких недремному Явтушку частенько доводилося влаштовувати засiдки на сусiдiв, щоправда, безрезультатнi. Тим часом цап визнавав Явтушка доволi симпатичним, аби його могли зраджувати в коноплях. Особливо зворушливо той виглядав у свята. Вiн не бiгав до церкви, як iншi, не вчащав у гостi до кумiв, сватiв та родичiв, бо тодi iх довелося б кликати до себе, а то вже витрати, котрих Явтушок не мiг собi дозволити не так через убогiсть, як через скнарiсть. Вiн знайшов кращий спосiб бувати на людях.

Щонедiлi зодягав сорочку-вишиванку, поверх неi чорну касторову камiзельку – едине, що дiсталося йому свого часу з панського гардероба, бриля для себе виплiтав власноручно й отак розфранчений зранку ставав при воринах та мiг непорушно стовбичити там, доки вважав се доцiльним, вдаючи iз себе бозна-якого хазяiна. Тим часом штани мав останньоi ветхостi, ноги були потрiсканi й вiчно червонi, як у пiдвареного рачка, – все те старанно приховувалося за вориньми, зате свою верхню частину вiн мiг демонструвати скiльки завгодно, i коли вiтався з перехожими стримано та самоповажно, то iм, напевне, уявлялися гарнi шаровари на Явтуховi, яловi чоботи та добротний вовняний пояс у три кольори, як на вавилонських дiдичах.

Цаповi було смiшно споглядати цього перевертня з двору, з-пiд грушi, де лежав, дочiкуючись обiду, але сам Явтух не переймався тим, бо знав, що цап не зможе викрити цю невеличку гру, розраховану на легковiрiв. Явтушок не зважав також на сусiдiв, своiх запеклих ворогiв, од яких i не збирався приховувати свою нижню частину, суттевiшi недолiки якоi могли бути вiдомi хiба що Прiсi. Їi хлопчикiв, яких бiльшало у подвiр’i, Явтушок знаходив аж занадто несхожими на себе, все частiше у ньому прокидалася гнiтюча пiдозра, яку вiн тамував у собi з великим умiнням, чекаючи нагоди помститися Соколюкам за хлопчикiв смертельно, що вiн i зробив, хоч вина Соколюкiв могла бiльшати ще й вiд того, що затяжiла Прiся вже надмiру заглядалася на них i благала бога послати iй уже як хлопчика, то неодмiнно схожого на одного з тих красенiв, до яких мала почуття не лише суто сусiдськi, хоч i вважала Явтушка доволi симпатичним, аби не вiддавати йому належне як чоловiковi й батьковi. А втiм, тепер Явтушок гарненько все перевiрить з наступним хлопчиком… Головне ж зараз заволодiти цапом, котрий висотував з Явтушка останнiй терпець.

Пiсля кожного обiду i солодкого спання пiд возом той негiдник не забував повертатися до оселi фiлософа, який давно розгадав далекосяжнi намiри Явтуха й, затамувавши посмiшку пiд окулярами, чекав розв’язки. Фiлософ не виявляв жодного бажання втрачати товариша тiльки для того, щоб вивести ще одного нiкудишнього середняка до iншого соцiального прошарку. Нiхто не мiг передбачити, в тому числi й фiлософ, що Явтушок поплатиться колись за свое дополовинне стовбичення на воринах.

Стосунки нашоi пари з сiльрадою вже почасти вiдомi. Наприкiнцi кожного року фiлософ сплачував за цапа податок готiвкою, який меншав у мiру того, як цаповi бiльшало рокiв (пiдлi витiвки Бонiфацiя!). Можливо, тим кiнчилося б, якби не заблаговолив до цапа сам голова сiльради Панько Кочубей. Вiн чудово сполучав цю високу посаду зi своею старою професiею i замiсть революцiйноi зброi, котрою полюбляли похизуватися тодiшнi голови, носив за халявою дещо iншi атрибути влади – сталеву швайку та довжелецького дволезого ножа, якого побоювалися порушники порядку, i навiть сам Бонiфацiй позирав на те начиння з острахом. Гадаючи, що вiн у сiльрадi не вiчний, голова, як i ранiше, до обрання, не гребував вичищати кабанцiв у Вавилонi, а перегодя колоти тих самих кабанцiв, далебi, не задарма. Колiем був вiртуозним, але потребував публiки для натхнення, отож i мав таку в особi цапа. Той не проминав жодного виступу голови в цiй ролi, будив себе вдосвiта i квапився до кострищ, якi спалахували напередоднi свят то в одному, то в iншому закутку Вавилона.

Запашнi дими проникали в порожню хату фiлософа з убивчою силою, завдаючи йому найтяжчих мук, якi лише можна було б вигадати для людини Великого посту, котрого вiн дотримувався аж нiяк не з переконань християнських. Проте жодна бестiя не здогадувалась запросити фiлософа на свiжину, якоi бiдолаха так гаряче прагнув. Це було щонайменше непоштиво щодо людини, чиi послуги рано чи пiзно могли знадобитися власникам кабанцiв. Коли цап повертався додому, прокопчений димами, то фiлософ проганяв цього вегетарiанця з хати, i той мусив усю нiч вивiтрюватись у холодних сiнцях. Можливо, в такий спосiб той вимiщував цаповi за нездогадливих вавилонян, чиi кабанцi так спокусливо пахли, а злаще, коли вiтерець повiва у бiк цiеi незахищеноi оселi.

Існував дещо iнший аспект стосункiв нашоi пари з сiльрадою. Коли став брався кригою, тодi цап, полишений без водопою, частенько навiдувався до сiльради, де мiг напитися з дубовоi дiжечки, в якiй щодня мiняли воду. Голова не проганяв його, незважаючи на протести гордого Бонiфацiя. Бiльше того, цап пив iз дiжечки нахильцi, як i сам голова, тодi коли всiм iншим вавилонянам дозволялося пити смачну сiльрадiвську воду лише з мiдноi кварти, прикутоi до дiжечки ланцюжком. Цим привiлеем цап дуже гордився i деякий час навiть вважав себе другою особою пiсля Панька, аж поки Бонiфацiй не зробив йому вiдповiдного роз’яснення i надовго вiднадив вiд дiжечки. Кармелiт ухитрився зробити це без жодних свiдкiв свого грубого обходження з тваринами.

У присутностi Бонiфацiя цап бiльше не наважувався пити сiльрадiвську воду, вiд чого змiзернiв у власних очах, мимоволi почуваючи себе другорядною особою. Проте, як i ранiше, iз впертiстю бовдура приходив на всi засiдання та сходки, гадаючи, що вiн гiдно представляе на них обох Фабiянiв. Цапа не лише не проганяли, а й охоче допускали до найбiльших вавилонських таемниць, а Кочубей так звик до його присутностi, що не починав без нього жодного важливого засiдання. «Зачекаемо Фабiяна», – посмiхався голова, i нiхто не смiв перечити, хоч усi здогадувалися, про котрого з Фабiянiв йдеться. Напевне, тут мала вагу одна делiкатна обставина. Бо коли наступного дня класовi таемницi сiльради ставали вiдомi всьому Вавилону, то винуватцем цього, як правило, завше залишався цап, що, проте, не вадило Кочубеевi допускати й далi цього базiку на всi секретнi засiдання. Що ж до Фабiяна-чоловiка, то його вважали ще ненадiйнiшим, тримали осторонь великоi полiтики, i це було однiею з найбiльших помилок вавилонськоi сiльради, яка, дотримуючись старого як свiт принципу, що нема пророкiв на своiй землi, не знае своiх майбутнiх героiв.




Роздiл п’ятий


Ранковий клекiт вiзка розбудив Соколюкiв у Денiкiнському ровi. Заманулося одному з них виглянути – хто iде? Кiнь одразу ж зреагував на очi, що дивилися з шалини. Осiкся, зафоркав сторожко, застриг вухами. Очi належали чорнобородому, який ту ж хвилю щез у шалинi. Клим Синиця дiстав нагана, зiскочив iз вiзка й вистрiлив угору, – то мiг бути сигнал для комуни. Тодi кинув:

– Виходьте! Я вас бачу… Інакше смерть вам усiм.

У вiдповiдь – мертва тиша, чути було, як у ровi бiгають сполоханi мишi. І раптом рейка в комунi – на смертний бiй з бандитами.

– Я кому наказую?! – вiдчув ще бiльшу перевагу свою комунар.

Спершу вийшов один iз пiднятими руками, а за ним i другий, либонь, той, чиi бентежнi очi виявив кiнь. Загнанi, нещаснi, обидва не знали, на яку ногу iм ступити.

– Зброя е?

– Нема зброi…

– Нiякоi?

– Нiякоi…

– А що е? – з недовiрою перепитав Синиця.

– Вошi, гражданин начальник, – посмiхнувся чорнобородий.

– Якi вошi? Що ти верзеш, дурню! А ще в бородi.

– Глинськi вошi. Правду кажу…

Клим Синиця глянув на того, що здався перший.

– Ми сидiли в глинськiй тюрмi… Втекли цiеi ночi. Тому й вошi…

– На вiзок обидва! – наказав iм Клим Синиця, майже здогадуючись, що це тi, за кого напередоднi просив Фабiян.

Посадовив iх на рiзнi полудрабки, спиною один до одного, в такий спосiб роз’еднавши iх, сам усiвся на передку i повiз бранцiв до Глинська. В комунi перестали бити в рейку, але гвалт пiсля того стояв такий, що сумнiву не могло бути – комуна гуртувалась у похiд на банду. Те вiйсько з вилами, косами та молотами, напевне, очолить сировар iз шаблею, вийнятою з пiхов. Клим Синиця озирнувся з вiзка i побачив, як юрба ополченцiв вирушила з ворiт. Перший промiнь розбився об смертоносний булат шаблi сировара. Клим Синиця подумав, що без бубна жодне вiйсько нiчого не варте. Не став зупиняти iх, не подав iм нiякого знаку, нехай прочешуть Денiкiнський рiв, може, виявлять там справжнiх бандитiв.

Цi ж пошилися в денiкiнцi з розпачу, чекали погонi, то не знали, куди подiтися. Один благав iти в комуну, здатися комунi, тодi як другий вiд того напрiч вiдмовився. А деревiй на ровi такий, що в ньому можна ховатися до самоi покрови. Пересидiли б там яку днину, а тодi подалися б свiт заочi. Хiба б iх шукали по всiх усюдах, хiба ж то вони такi злочинцi, що конче iх мали судити до розстрiлу… А за вiщо, спитатися б Македонського? За те, що вони викопали панську скриню, яку iхнiй батечко запахторив пiд грушею хтозна-навiщо? Чи, мо’, за булаву Конецпольського, про якого вони довiдались уже там, у тюрмi, од людей начитаних, що вiн посадовив колись на палю не одного iхнього предка?.. Якщо власть несправедлива, то вони й вирiшили рятуватись од неi, що й зробили цiеi ночi. Ну а нинi то й мови нема, що iх розстрiляють, якщо товариш Синиця не зглянеться на них та не вiдпустить з миром зi свого вiзка… На передку мовчали, то запитали вiзницю якнайпалкiше: що вiн докладае на тому, якщо подаруе життя двом загнаним суб’ектам, котрi так тихо зiйдуть iз вiзка, що вiн того й бачити не буде…

Нагана заховав до кишенi, але вiд того на вiзку нiскiльки не послабла його диктатура. І вiрив, i не вiрив iм. Якщо вiдкопують зброю, то вже, напевне, для того, аби застосувати ii. Проти кого збиралися йти цi два бранцi на рiзних полудрабках?

Лук’ян попрохав дозволу пiдняти ноги, бо зовсiм отерпли. Данько ж тихо плакав до вижатого степу, ноги йому також задеревiли й були непридатнi для втечi. Далi i йому було дозволено пiдняти ноги на вiзок. «Бачиш, Даньку, що вийшло з нашоi втечi?» Данько зовсiм занепав духом…

Удалинi замалювався Глинськ, спершу двома церквицями, а далi всiм, чим вражають такi мiста на вiдстанi. Зблизька вони дещо втрачають, усе ж не перестають залишатися собою, з отим поденним та повiчним перебiгом життя, яке iх тримае на свiтi.

Глинськ – мiсто багнюче восени, курне влiтку та неймовiрно холодне в зимовi мiсяцi, бо лiсiв поблизу нема, доводиться грiтися соломою, то нагрiвок не вельми який, але i його вистачае ледь до середини зими, тодi починаеться пагубна холоднеча, що спричинилася до появи в тутешнiх мiсцях крилатого вислову: «Холодно, як у Глинську». Мiсто все на горбах, усе докопалося до глини рудоi, а мiсцями навiть до бiлоi, i тепер високi стрiмкi виспи здалеку скидаються на крейдянi гори, вiд яких вiддае холодом навiть улiтку. Через оту свою природжену бiднiсть та неухватнiсть Глинськ довгий час вважався вiльним мiстом, хоча й не мав на те анi знаменитого магдебурзького права, яке мав Вавилон за литовського князя Ягайла, анi якоiсь iншоi високоi грамоти, окрiм тисячi горбiв, на яких народжувалися волелюбнi дiти, та зграi кажанiв плодилися у виспах. У Глинську могли поселятися всi, хто годен був цiле життя вiддати за мить свободи, або ж хто не мiг доступитися до кращих мiсць на цiй райськiй землi. Громадяни Глинська, хильнувши бiди, ставали гордi, витривалi й винахiдливi до всього, вдавалися талантами та хистом, а глинськi жiнки славились як неперевершенi господинi. Їхнi вигадки – глинськi пироги з квасолею, глинськi крученики та завиваники, фляки по-глинському та борщ iз карасями – i досi вважаються неперевершеними витворами кулiнарii в наших краях. Скупчення свободолюбних, а отже, й талановитих людей з часом винесло Глинськ на поверхню, сюди потяглися торговi й майстровi люди, i десь на початку двадцятого вiку Глинськ за площею дорiвнювався Карфагену, хоча й не мав нi рабiв, нi водогону, нi сенату i нiхто не загрожував йому розоренням. Десь саме в цей перiод на Глинськ звернуло увагу мiсцеве земство, а точнiше, тутешне магнатство, розпорошене довкола Глинська по економiях та фiльварках. Воно заснувало тут свое зiбрання на зразок зiбрань вiдомiших, збудувало тюрму, школу, лiкарню, а замiсть однiеi маленькоi дерев’яноi церковки, яку свого часу склали наспiх першi поселенцi Глинська на свiй кошт, пiднялося одразу двi в один рiк: одну заклали на благовiщення, другу на спаса; вони таемно ворогували мiж собою, архiмандрит подiльський не раз приiздив усмиряти мирян i казав проповiдi, сповненi заклику не ганьбити чварами християнську вiру, i неслухняним ставив за приклад паству глинськоi синагоги.

Та ворожнеча тривае ще й досi, бiднiшi парафiяни ходять до благовiщення, а заможнiшi до спаса, засилаючи однi до одних своiх освiдченцiв. Отець Жабокрiй називае в проповiдях отця Інфантiя штундою, а той називае Жабокрiя унiатським кретином, що, проте, не завадило iм за непу тримати спiльний шинок, котрий так i звався в народi – «Шинок святих отцiв», в якому вони засвiдчили обопiльну пристрасть до оковитоi i кiнець кiнцем довели той заклад до цiлковитого банкрутства, пiсля чого не затiвали бiльше жодних обопiльних закладiв такого типу.

Клим Синиця колись привозив сюди свою пурпурову глину i бачив, що тут творилося. У ярмарковi днi це було одне з найвелелюднiших гамiрних мiст на верхнiм Побужжi. Та найбiльше славився Глинськ кiнськими ярмарками, тi сягали iнодi фантастичних розмiрiв, конi запруджували все мiсто, такi iржання та побоiська спалахували iнодi, аж жителям Глинська ставало моторошно вiд думки, що одного разу конi збунтуються проти грубоi сваволi i зруйнують це капосне мiсто, в якому iм доводиться розлучатися зi своiми господарями i переходити на чужi руки здебiльшого вже пiд кiнець життя, коли з них висотано силу та доблесть. Конокрадiв, коли тi попадалися, тут не щадили.

Пiзнiше, гадаючи, мабуть, що Глинськ – це прiрва, яка проковтне все, непмани звозили сюди товари з усього свiту, але мiсцевi лихварики також не дрiмали й тi самi сукна, сатини, перкалi, бумазеi, збрую, плуги, сiчкарнi i навiть кiрати[6 - Кiннi приводи до молотарок та сiчкарень.] вiддавали в борг, чого не могли дозволяти собi iхнi залiтнi конкуренти, або, як iх тут називали, – чужоземцi.

Майстровi люди трималися купи i мали на тих ярмарках своi недоторканi ряди. Колеса до возiв, ярма, граблi, цiпи, ступи, ночви, цеберки, дiжки, кошi на борошно, сита та решета – то все один ряд; домотканi полотна, сукна, килими, вишивання, пiр’я та вовна – iнший ряд; а далi ще ряди та ряди – вiд гончарних, чимбарних, ковальських виробiв до iконостасiв та паперових квiток, якi надавали тим ярмаркам урочистостi та великодностi.

Нового розквiту зазнав Глинськ, коли став районним центром iз районним головою Чуприною з Чупринок, а вже вiдповiдно появилося в ньому i все iнше: своя пошта на чолi з колишнiм царським поштмейстером Харитоном Гапочкою, своя мiлiцiя з непiдкупним Пилипом Македонським, своя споживча кооперацiя, райсуд, райстрах, райживсировина, свое райфо, а отже, i свiй банк, який не мав надходжень зверху, а жив переважно з обкладень, конфiскацiй, страховок та прибуткiв вiд ковбасного промислу, яким здавна славився Глинськ.

Серце ж Глинська i всього району – райпартком розмiстився в чепурному будиночку над Чебрецем, який впадае тут до Пiвденного Бугу, в будиночку, дуже привiтному, пiд зеленим дашком, iз невеличкими вiкнами, тому теплому взимку i прохолодному влiтку, з вiдкритим ганком, iз галиччю в бiлих коминах, iз бузковою алейкою i двориком, у якому було приемно полежати на споришi й послухати вiчне падiння води на млинове колесо, котре рухало колись невеличкий млин, але вiдтодi, як млин вигорiв, колесо крутилося впорожнi й зупинялося лише на водохреснi морози, коли Чебрець у цих мiсцях промерзав до живоi риби. В районi було щось сiм чи вiсiм комунiстiв, на партiйнi збори всi сходилися сюди, найдальше було добиратися Климу Синицi, але вiн появлявся ранiше за всiх i повертався в комуну тiльки на свiтанку, бо збори починалися звечора i тривали до пiзньоi ночi (iнерцiя з часiв великого пiдпiлля). Чи не вперше його викликали спозаранку, i вiд того було якось незвично i навiть тривожно на душi.

Сьогоднi Глинськ був вiрний собi – спiвали пiвнi, тяглася лiнькувато череда в степ, паслися припнутi мiстечковi кози на пустирях, перегукувалися цiпи по стодолах, але то все був сущий обман, бо ж далi починався зовсiм iнший, незвичайний Глинськ, вiд якого повiяло часами тривожними. В центрi, побiля мiлiцii, снували ополченцi, озброенi мушкетами, дробовиками i навiть пищалями, а тi, кому забракло вогнепальноi зброi, не погребували холодними витворами залiзного вiку – з часiв Грюнвальдськоi битви до наших днiв. Як устиг помiтити Клим Синиця зi свого вiзка, ополченцi носили ii гордо, за поясами, бо нi в якi кишенi вона не вмiщалася, що аж нiяк не впливало на високий порив бойового духу, а лише свiдчило про його неабияку присутнiсть.

– Бачите, що ви накоiли, – сказав Клим Синиця своiм бранцям, гадаючи, що цей переполох у Глинську зчинився через них.

Тi сидiли на вiзку нi живi нi мертвi, бо ж упiзнавали дещо з тiеi зброi, якою озброiлись ополченцi.

До того славного воiнства поспiшав од пошти i Харитон Гапочка, колишнiй царський поштмейстер. Його озброено мечем, вiдповiдно до службового стану.

– Що скоiлось, товаришу Гапочка? – запитав Клим Синиця.

Той з пiдозрою оглянув бранцiв на возi, мовляв, хто такi, а далi сказав довiрчо:

– Як, ви хiба нiчого не знаете? Тут сьогоднi вночi втекли з тюрми два вавилонськi розбiйники. Зараз вирушаемо на Вавилон.

Клим Синиця мало вiрив у вiдданiсть цього ополченця й тепер мимохiть подумав, що кепсько доведеться Глинську, коли вiн матиме таких захисникiв, як цей. Комунар глузливо посмiхнувся з Гапочки, той не стерпiв такоi наруги, вийняв меча з пiхов i замахнувся ним у повiтрi, що мало означати: «Я цим мечем знесу голову будь-якiй контрi». Двое на вiзку мимоволi повтягували голови в плечi, а комунар розсмiявся, бо становище Глинська пiсля цього жесту видалося йому ще хисткiшим, бравий поштмейстер i справдi вмiв володiти мечем та тiльки й чекав нагоди показати себе.

Комунар не став зупинятися бiля цього розбурханого воiнства, потерпав за бранцiв, скоро його вiзок вибрався з пилюки й зупинився проти будиночка райпарткому. Тут вiн злiз, вiдчинив ворота, заправував iз бранцями у двiр, наказав iм:

– Сходьте.

Вони зiйшли, довго та нiяково обтрушували одне з одного солому, в якiй хотiли було заховатись од Глинська.

Тут прапор на ганку обвис – не було вiтру. В небi стояла пилюка, знята чередою, млинове колесо крутилося собi впорожнi, нi для чого, спориш у подвiр’i пiдкошено вчора, а може, й сьогоднi, i вiн в’яв у купках, пiд дровiтнею стояла коса з лукою, червона вивiска також була на мiсцi, не запилена, як на iнших установах, тут ii протирали щорання, i Клим Синиця сказав iм:

– Оце, хлопцi, наш райпартком. Постережiть один одного, а я через кiлька хвилин вийду, – i пiшов туди з батiжком.

«Це просто чортi-що», – подумав Лук’ян.

Синиця вийшов нескоро, то весь цей час Данько тихцем спонукав брата до втечi:

– Ресорки легкi, кiнь добрий, дмухнемо до мого приятеля у Талалаiв, а там у якесь велике мiсто, i край. Ти ж чув, яка про нас слава. Скiльки люду озброiли нашим добром. А здорово, ге, коли отак глянути збоку на тих лицарiв? Я як глянув на поштмейстера, то мало не обiмлiв… Рiшаймося, Лук’яню…

На ганку появився Клим Синиця, прецiнь без батiжка, похвалив iх за витримку i наказав iти за ним. Коридори тут вузенькi, мостини в них скриплять, стiни в плакатах, од яких Соколюки зовсiм було занепали духом, бо все з тих плакатiв волалося – души непмана, души куркуля, бий та бий усiх нечистих, ранiше Соколюки i гадки не мали, що в радянськоi влади стiльки ворогiв. Цих двох було припроваджено до секретаря райпарткому i сказано про них так:

– Ось вони обидва. Я знайшов iх у ровi бiля комуни. Спали. Це досить пристойнi та слухнянi хлопцi. Вiдкопали скарб свого батька, сподiвалися знайти золото… – Тут комунар невимушено посмiхнувся. – А знайшли булаву гетьмана Конецпольського, якого наша мiлiцiя чомусь вважае украiнським гетьманом. Максиме, подзвони i скажи iм, що то гетьман польський i цi хлопцi до його булави мають таке вiдношення, як ми з тобою. Всю зброю я заберу в комуну для музею. Це рiдкiсна колекцiя, i я не дозволю, щоб вона загинула.

Максим Сакович Тесля, дуже спокiйний, урiвноважений i, мабуть, добрий од природи, довгенько розглядав обох Соколюкiв, спершу Данька, а потiм i Лук’яна, i, не маючи проти них якихось вагомiших аргументiв, мовив:

– Усе це так, вони справдi не виннi, що колись розбито гетьмана Конецпольського i захоплено його булаву, але ж навiщо було втiкати з тюрми?

– Я почав там слiпнути… – молебно сказав Лук’ян, а Данько пiдтримав його трагiчним кивком голови.

Максим Сакович був людина не лише добра, а до певноi мiри ще й обережна. Всi надii Соколюкiв на визволення мiстилися в тих його ямочках, котрi появлялися на щоках, коли Тесля усмiхався. Вони помiтно поглибшали, коли Тесля запросив Соколюкiв сiсти, а сам пiдiйшов до стiни, на якiй висiв телефон, подзвонив Македонському i наказав на диво тихим тоном прийти, забрати втiкачiв, повернути iм конi з возом i сьогоднi ж вiдпустити додому. А ополченцiв роззброiти. Синиця пiдморгнув Соколюкам, коли Тесля сказав у телефон, що сам хоче побачити булаву Конецпольського. При цих словах знову з’явилися в Теслi багатообiцяльнi ямочки на щоках, Лук’ян тихо заплакав пiд окулярами i плечем втер iз скронi сльозу. Кiнь у дворi з’iв одну купку споришу i разом iз вiзком перейшов до другоi.

Соколюкiв звiльнили. Повернуто iм конi, котрi помiтно замиршавiли на невiльничих оброках, воза i порожню скриню з-пiд зброi як доказ того, що iх тримали не даремно. Пилип Македонський був лагiдний та добрий, вибачився перед ними за всi iхнi поневiряння, викликанi начебто тим, що класовий ворог не дрiмае, а на прощання порадив iм бiльше нiколи не попадати до цього осоружного закладу, який i йому самому не приносить якоiсь втiхи, окрiм безсонних ночей.

Замочили колеса на мiлинi i вирушили додому. У обох було едине бажання – хутчiй вибратись iз Глинська, котрий втратив для них усю колишню романтику. Даринка, що принесла для них передачу, сидiла на скринi й правувала кiньми, якi також сьорбнули тут горя, а Данько та Лук’ян упивалися свободою на голому полудрабку, вони сидiли поруч, позвiшували ноги, обидва в заплiснявiлих у тюрмi чоботях. Прощай, Глинськ! Ще сьогоднi вони позмивають у ночвах своi грiхи перед людством, одягнуть чистi сорочки i десь по обiдi вийдуть на гойдалку, наче з ними нiчого такого i не траплялося. Цур тобi, Глинськ, i слава Теслi, який там живе! Вiд колiс пiднiмався приемний дух дороги…

Повертався в комуну Клим Синиця пiзнього вечора. Пiдстригся, поголився в цирульника, був напiдпитку – вечеряв у «Зеленому млинi» (млин згорiв пiд час громадянськоi вiйни, залишилася тiльки коробка над Чебрецем, у якiй робкооп облаштував так звану пролетарську корчму на противагу непманським). У «Зеленому млинi» ще Соснiн мав вiдкритий рахунок, адже постачав ii сиром iз комунiвськоi сироварнi, i Клим Синиця зберiг тi стосунки з корчмою, але, на вiдмiну од свого попередника, записував найакуратнiше кожну копiйку, яку тратив тут на себе, за що пролетарська корчма називала його «глиняним чортом», бо не мала на ньому жодного зиску. Синиця не ображався за це, бо не лише збував тут комунiвський сир, а й примостив кiлька бодень овечого лою для випiкання глинських коржикiв, якi трiшки гiрчили, але зате самi розсипалися в ротi. Загалом сьогоднi вiн повертався з Глинська в кращому настроi, нiж будь-коли, а найбiльше радостi мав iз того, що виручив безневинних людей.

Гарна видалася нiч у дорозi. Глинськi кажани, що виводились у виспах, ще довго супроводжували його, пролiтали над самим вiзком, а декотрi все норовили влетiти коневi у вухо, вiд чого той мотав головою, нiби струшував кажанiв iз чорноi гриви, на якiй все нацiлювалися перепочити. В самому Глинську поснуло ополчення, так ганебно роззброене та осмiяне Теслею, нiби народженим розумiтися на всiх тонкощах влади. Чуприна, як i всi тутешнi, тримався на гнучкому та вимуштруваному розумi Максима Теслi. Райпартком дедалi помiтнiше робився центром мислi та нервiв для всього району, що скидався зараз на Ноiв ковчег без вiтрил. Максим Тесля, напевне, i досi не вирiшив для себе, що брати на ковчег, а що залишати напризволяще.

Сьогоднi, звiльнившись од Соколюкiв, вони передумали з Теслею про все на свiтi i навiть про любов, котроi не торкалися ранiше. До того спонукав шум колеса в «Зеленому млинi», що вже сам по собi був мiсцем iнтимним. Тесля столувався в пролетарськiй корчмi, а сьогоднi навiть випив на кошт комуни. Досi його вважали тут непитущим, i ця нова його риса була сприйнята служками корчми навiть прихильно.

Тесля прибув до Глинська нещодавно, живе тут поки що сам, без родини, квартируе в одноi гарноi господинi, Варочки Шатровоi, як вiн потiм довiдався, колишньоi офiцершi. Їi дiвоче прiзвище – Снiгур. У Глинську цiла вулиця Снiгурiв, на яку Варя повернулася Шатровою. Дружина Теслi з двома дiтками залишилась у Краматорську й не квапиться до Глинська, маючи про нього уявлення лише з листiв чоловiка. Тесля дотримуеться думки, що кожен куточок на землi чудовий, коли ти збагнеш його, пустиш у ньому свое корiння.

Синиця не мовив i слова про свою печальну повiсть iз Рузею, та iсторiя видалася йому давньою i непотрiбною, щоб згадувати про неi в пролетарськiй корчмi. А про Мальву Кожушну розповiв. Оце вчора приiхала до нього в комуну нагло, колись вiн товаришував iз ii чоловiком, той, можна сказати, помер у нього на очах нещодавно. «Яка, товаришу Тесля, може бути любов за таких обставин? Спровадив я ii з комуни…»

Вiд хати Снiгурiв до Бугу збiгае соняхова стежка, по нiй щосвiтанку Варя Шатрова та ii квартирант сходять купатися у затоцi, схованiй вiд Глинська вербами. Варя, висока, з вишиваним рушником на шиi, нiби пливе над соняхами, а Теслю деякi соняхи б’ють по обличчю. Сходять разом, а купаються нарiзно, мусять ховатися од пересудливого Глинська, та хiба сховаешся вiд Харитона Гапочки, цього царського покидька, який про iхнi досвiтнi купання у Пiвденному Бузi вiдразу ж дописав Теслинiй дружинi у Краматорськ. Синиця якось був запримiтив Варю, одного разу прийшла разом з Теслею до комунiвського рундучка купувати сир, запам’яталося ii вродливе обличчя в ластовиннi, ii постать, якась нiби незвична для Глинська, то тепер мiг легко доуявити собi цю жiнку в затоцi й мимоволi посмiхнувся, поставивши себе на мiсце Теслi: якщо Варя вся в ластовиннi, то хiба встоiш перед такою, хоч будь вона в минулому бiла офiцерша… Спопелить, гаспидка, нашого Теслю на смерть, i тодi не буде його анi тут, анi у Краматорську. Йому ж бо, Синицi, здаеться, нiщо не загрожуе, окрiм хiба що Мальвиноi хворостинки, дотик якоi i досi нiби чуе на грудях…

У Денiкiнському ровi було на диво спокiйно. Запiзнiла бузина стояла в бiлому саванi, пахла п’янливо, одурманливо. Клим Синиця знову подумав про Мальву, про ii хворостину, засмiявся знiчев’я. То Тесля зачепив болючу струну в його душi…

Бiля парадного стояв кiнь, прив’язаний безжально закоротко, з подушечкою, що правила за сiдло. Це було над усi сподiвання, лише тепер мiг признатись собi, що всю дорогу вiд Глинська йому бажалось застати ii тут, у своiй кiмнатi. Навiть дивно, що вона досi не вибiгла на балкон, можливо, спить на канапi пiд нiшею. Попестив коня, який, напевне, знидiв по чоловiчiй руцi, перев’язав його надовше, аби кiнь мiг прилягти, коли господарка тут забариться, пальцями розчесав йому холодну гриву, на яку впала роса. Коли б не сторож, то найкраще було б завести коня до стайнi, поставити бiля драбини з сiном. Лише тепер стала зрозумiлою та посмiшка, якою сторож зустрiв Клима Синицю. Мовляв, iдiть, Мальва на вас чекае з самого вечора.

Згадався запаморочливий цвiт бузини на ровi. Причинив дверi, дiстав сiрники з кишенi – побiгла, може, найтривожнiша мить, пiсля якоi стало порожньо та необлаштовано на душi. Нiкого не було, лише молодий Маркс iз медальйоном на шиi недремно дивився з нiшi. Вперше комунар подумав про те, що був то раннiй, але вже безумно закоханий Маркс. Сiрник обпiкав пучки, але потерпiлий з тим крихiтним вогником пройшов пiтьму до iнших дверей, вiдчинив iх якомога тихше, вийшов на балкон.

Кiнь стояв бiля ганку, сумний, тихий, вiконце нагорi висвiтило залiзне колiща, що валялось на подвiр’i i видалося зовсiм iграшковим з вишини, а на мансардi поет читав по пам’ятi лермонтовського «Демона». Читав iз почуттям, з жестами, бо у вiкнi, де колiща, час вiд часу з’являлася постать поета, бентежна й велична.




Роздiл шостий


Обидва Соколюки знали Даринку, можна сказати, з колиски. Данько здружився з Даринчиним батьком у нiчних, хоч i був значно молодший за нього. Там меншi завше горнуться до старших, але всi купно обирають собi отамана, не страхопуда, а хороброго – i головне, щоб був справедливий до всiх однаково й до тих найменшеньких пастушкiв, якi облипали вогнища, мов нiчнi метелики, й заворожено слухали побрехеньки старших, а помiж тим i правдивi оповiдi про Вавилон та про сусiднi «народи». Даринчин батько отаманував довше за всiх, не одне лiто водив пастухiв на нiчнi баталii проти «довгов’язих», «клебанiв», «дохлих мух» та iнших «племен», котрi пiд егiдою Прицького, села впертого й непокiрного, заводили з Вавилоном довготривалi вiйни, на перший погляд, нiбито й нi за що, а насправдi за тi ж честь i свободу, якоi нiхто, проте, не збирався одбирати у жодноi з воюючих сторiн. Бо ж ледь кiнчалося лiто, як вороги вгамовувались, i Вавилон вiльно засилав сватiв у навколишнi села й звозив на своi горби кращих представниць з отих ворогуючих «племен».

Отаман уподобав собi рано овдовiлу шляхтяночку, Ясю Закревську з Прицького, яку привiз у Вавилон разом iз донькою вiд першого замiжжя. Яся невдовзi померла вiд тифу, залишивши отамановi нiби й чужу Даринку. А вiтчим почуття до неi заповзяв батькiвськi, дiвчинка називала його татом, залишати ii саму в хатi не хотiлося, то брав Даринку на нiчне. Скоро й вона носилася на Каштанцi на радiсть батьковi. Той тiшився й не раз казав ратоборцям: «А погляньте на мою Даринку!» Разом з дорослими налiтала на ворогiв – буде колись отаманкою. Того разу очманiло билися з напосiдливими «дохлими мухами», хтось iз них пошпурив у нашого отамана iстика, бiдного навiть не встигли домчати до лiкарнi, повернули з дороги. Зате Вавилон пiсля того закликав себе й своiх сусiдiв до тривалого миру. А якщо й спалахували бiйки, то лише навкулачнi, або й так боролися силачi з силачами, на чому слави зажив Данько Соколюк, поборений був лише один раз якимось бовдуром iз Прицького, з усiма ж iншими не знав поразок.

Даринка iще якийсь час пригонила в нiчне свою Каштанку. Юну вершницю старшi привчали курити, лаятись по-хлоп’ячому, узвичаювали до всiх «звитяг» пастушого життя, не вельми бiдкаючись о те, що могли нашкодити дiвчинi. Коли ж одного вечора Даринка не з’явилася в нiчлiги, то всi пожалкували за нею, вiдчули, що любили ii за батькову вдачу, а отi пустощi, котрих навчили дiвчину, були для них всього лише жалюгiдною розвагою пiсля колишнiх славетних баталiй. Даринку разом з Каштанкою, а точнiше заради Каштанки, забрали у Прицьке якiсь далекi родичi. Вони виявилися людьми лихими та загребущими, наступного лiта Даринка втекла вiд них. Не застала батьковоi хатини – сусiди встигли спалити ii за одну зиму, i лише вишневий садочок потiм заквiтав щовесни, не хотiв дичавiти.

За всi бiди та поневiряння добилась великого сану – стала вавилонською чередницею, мiняла пiдпаскiв, добираючи собi хлопченят хвацьких та слухняних, а якби ще до того Каштанка, яку клятi родичi привласнили, то й не на жарт могла б почувати себе отаманкою. Нiбито й змирилася зi своею долею, тiльки супила брови, визолоченi лiтом, коли поверталася з чередою в село, та в душi докоряла батечковi, що той так безглуздо загинув i бився не з тими, з ким належало б битися великому отамановi. Битися малося б iз тими, чиiх корiв та овець вона займала все бiльше та бiльше, наче iх плодять якiсь невсипущi та невситимi потвори. Скоро тих овець стане так багато, що вони з’iдять i сам Вавилон, вигризуть у ньому все живе та господне. Дивно Даринцi, що тi овечi отари нiколи не змiшуються, кожна з них мае над собою свою тронку, зовсiм не схожу на iншi, Даринка не може проникнути у свiт тих музикальних iстот, якi чують свою тронку при найменшому нагадуваннi i ходять за нею, мов заговоренi.

У чередницi було приемне ластовиннячко, розкидане по всьому обличчю, але ж навiть носик не зазнав вiд того жодноi кривди – iй те ластовиннячко пасуе; вii довгi, завше опущенi долу так, що зеленавi очi з-пiд них скидалися на вечiрнi потемки, коли в них спалахуе перша зоря, додаючи iм синяви; стан у Даринки гнучкий, як пагiнець, але в ходi було щось хлоп’яче, ота сягнистiсть, вiд якоi неабискiльки втрачають дiвчата; iще мала вона одну ваду, либонь, вiд того, що курила в дитинствi, – грубий, хоча i доволi приемний голос; чи не з тоi ж причини появився у неi чорний пушок над верхньою губою, поки що ледь помiтний, як глянець, але Даринка не те що ховае його, а навiть пишаеться ним, то iй дiсталося вiд Ясi Закревськоi, жiнки гарноi та гордоi. Що ж до голосу, Даринцi байдужки, вiн не завдавав iй нiякого клопоту. В одних домах Даринку так i звали Даринкою, а в декотрих, можливо, через ii голос, – Дариною, хоч iй було тепер не бiльше, нiж тим вавилонським дiвчатам, котрих звали Марфусями, Пизями, Дизями, а то й iще ласкавiше. Дiвчат не визнавала, товаришувати любила з хлопцями, якщо ж доходило до бiйки, то билася з ними поспiль, з усього красного парубоцтва боялася хiба що Данька Соколюка, i то не так його самого, як його чорноi бороди, таке було вiдчуття, що нею вiн мiг би кого завгодно залоскотати на смерть. Їi улюбленим фiлософом був Фабiян – його вона могла слухати скiльки завгодно, що ж до Фабiяна-цапа, то вона терпiла його лише в присутностi хазяiна, без нього iй здавалося, що то одне з хитрих перевтiлень фiлософа, й, одверто кажучи, вона трiшки побоювалась цiеi хитромудроi худобини, якiй не раз кортiло сказати: «Фабiяне, ану ж перекиньтеся в чоловiка…»

Даринка приносила для Соколюкiв передачi, одного разу вхитрилася передати навiть пилочку у хлiбi, яку вклав туди один великий спец по втечах iз тюрми, його порадив Петро Джура, а живе той тип у Глинську, вважае себе майстром на всi руки. За пилочку Даринка вiддала й гарний шмат сала. Для самоi ж Даринки то була майже пiдсвiдома гра у щось незвичне, незнане ранiше, вона й справдi прагнула iх визволити, а як везла iх додому i сидiла на скринi, то не соромилась Вавилона, ба навiть мала вiд того якесь гарне душевне возвишення. Даринцi нi на кого було поширювати свою вiдданiсть, то вона всю ii виплеснула на Соколюкiв, вдячностi ж за те iм вистачило лише на дорогу вiд Глинська. Коли ж дорога з неволi скiнчилася, вони одразу поiншали, надто Данько, стали такi дрiбнi та мiзернi в ii очах, що Даринка несамохiть подумала, чи й варто було таких випускати на волю.

Випрягши конi, Данько тiеi ж хвилини подався на горище. Там, на бантинi, тримали сало в мiшечку, то вiн, гаспид вавилонський, побiг дивитися, скiльки сала перетрубила Даринка за iхню вiдсутнiсть. Вона ж того сала навiть не спробувала, все виносила до Глинська, на передачi, а вiн зiйшов iз горища, поплескав ii по соромiцькому мiсцi й каже:

– Бачиш, Лук’яню, яку гарну задничку викохала на нашому салi.

Замiсть того щоб вступитися за Даринку, Лук’ян розсмiявся. Вiн заходився скликати голубiв, i коли тi почали злiтатися з усiх усюд i сiдати йому на руки, на плечi й навiть на голову, то вiн мав з того стiльки радостi та захоплення, що зовсiм забув про Даринку. Нiби й не помiчаючи ii, покровитель голубiв побiг оглядати баштан, пограбований Явтуховими дiтьми, а Данько, застережений зникненням сала, метнувся до лугу, певен, що одним салом тут не обiйшлось. У лузi проростав ще вiд батька невеличкий берестовий гайок, в якому Данько не дорахувався кiлькох найстрункiших бересткiв. Усе вказувало на Явтуха, який мiг почати з сала i дiйшов до бересткiв, не могла ж Даринка одна виносити цiлий мiшечок сала.

Поруч, на отавиську, послано кiлька стежок полотна – Прiся вибiлювала його на Соколюковому лузi, щоб на своему в цей час могла проростати отава. Данько хотiв було поскидати полотно зi свого лугу на Явтухiв, але тiеi митi з конопель виступило кiлька старшеньких явтушенят, настроених войовниче. Імена iм обиралося найзручнiшi: Тодось, Антось, Івась, Стась, то потiм сам батечко iх вiчно плутав. Примусивши дядька Данька забратися геть одним своiм виглядом, вартовi полотна знову засiли в коноплях i трималися там так тихо, нiби й справдi чекали на злодiя. Тим часом iхня матiнка чепурилася в хатi до Соколюкiв, а батечко по обiдi вiдсипався на возi пiд грушею. То-то схаменеться, як прокинеться i побачить своiх сусiдiв тут, на волi.

Берестовий гайок Явтух уже встиг майже привласнити – без конфiскацii. Одне зараз хотiв би знати Данько: де вiн переховуе вкраденi берестки. Лук’ян же на баштанi мало не заплакав з розпуки: найбiльшi кавунцi, примiченi ним ще до арешту, щезли, а весь баштан мав такий вигляд, що Лук’ян одразу уявив пiратськi наскоки явтушенят. Грушi та яблука були також належно обнесенi, вцiлiли тiльки пiзнi сорти, iх явтушенята залишили до осенi.

На кожному кроцi Соколюки знаходили себе пограбованими коли не самим Явтухом, то його дiтками, могли скаржитися зараз хiба що один одному або ж своему дорогому дядечку в третiх Паньку Кочубею, в життi якого жодних iстотних змiн за час iхньоi вiдсутностi не сталося. Дядечко i далi перебувае головою, а заодно облагороджуе пiзнiх кабанцiв, сподiваючись колоти iх десь перед великоднем наступного року.

Коли Соколюки проiздили повз сiльраду, на ганок вийшов Бонiфацiй i привiтав iх так, наче вони поверталися од вiтрякiв. Кармелiт був вражений не так тим, певна рiч, що iх вiдпущено, – се його мало обходило, – як тим, що iм повернуто скриню.

– Гей, а що маете в скринi? – запитав Бонiфацiй, не сходячи з ганку.

Замiсть вiдповiдi Лук’ян постукався кiсточками об вiко, те означало, що скриня порожня. Зате на скринi маемо дiвчину, – показав прозорим жестом на Даринку.

Коли вони обидва добилися до хати – один з баштана, а другий iз лугу, – Даринки вже не було, а на лавi сидiв Фабiян, який пилочок iм не передавав, але до Клима Синицi прохати за них ходив. Інакше кукурiкати б iм у Глинську ще довго. Вiн присоромив iх за Даринку й сказав, що на iхньому мiсцi притримав би це дiвчисько до лiпших часiв, хати воно не пересидiло б i хлiба не переiло б, ще й зарiбок вiд череди приносило б на гурт. Лук’яньо хотiв було завернути Даринку, але Данько зупинив його:

– Стривай, братику, ти тут, либонь, не один…

Явтух спав, то Прiся скористалася з того, причепурилася, подалась до сусiдiв. Бiля двору стрiла Даринку.

– Що, йдеш од них?

– Іду…

– Жаль. Звикла до тебе… І хлопчикам моiм ти сподобалась. Хай би вже, думаю, вростала тут… Парубки ж бо гарнi. Що один, що другий…

– Вiдвикнете, тiтонько, – посмiхнулася Даринка.

– Ого, яка ти колюча, – зауважила Прiся.

Зачеплена тим гордим дiвчиськом, Прiся повернулася пiд грушу, постояла бiля воза i, впевнившись, що Явтух спить мiцно (то на дощ), тихцем вiдсунула дошку в парканi, вiдтак, поклавши ii знову на мiсце, майнула до Соколюкiв.

Фабiян пiдстригав Данька перед купiллю, посадовивши його на маленькому ослiнчику побiля вiконця. Менший Соколюк порався бiля печi, грiв у велетенському чавунi воду для старшого. Даринка виявилася дуже здогадливою, наносила води повну дiжечку, маленьке зелене жабеня плавало в нiй i втiкало на дно, як тiльки Лук’ян зачерпував воду мiдною квартою. То Даринка наповнювала дiжечку вночi або ж на свiтанку й ненароком принесла це криничне жабеня. Загалом Даринка чудово вела хатне господарство, все перемила, перепрала, рушники на образа?х немовби обновились, скрiзь, де тiльки можна, повтикала польовi квiти, долiвку стиньковано пiдзолоченою глиною, припiчка та комина пiдбiлено – в хатi ще довго буде пахнути Даринкою, ii духом дiвочим.

Уже стояли напоготовi велетенськi вербовi ночви, в яких колись умiщалися обидва Соколюки разом. У тих ночвах випарено кiлька поколiнь, у тому числi й перших явтушенят, у Явтуха не вiдразу з’явилися своi ночви, то Прiся звикла до цих, з бляшаною латкою на днищi. Нiщо не може порiвнятися з вербовими ночвами, коли iх гарненько розпарити. Купiль пахне вербою, дiти пiдростають у нiй просто на очах. Бувають ще липовi, в’язовi, кленовi ночви, але тi оживають поволi, в цьому далеко iм до верби.

Прiся прийшла так невимушено, як, бувало, приходила колись по ночви чи по сiль, завважила, що ночви пересохли, i всiлася на лавi, виставивши напоказ своi гарнi засмаглi ноги в постоликах. Данько, забганий рушником, глипнув на них, посмiхнувся знiчев’я. Фабiян збився з голярського ладу, а Лук’яньо вкинув у пiч нескрученого вiхтя, i та випахнула димом на хату.

– Поможи-но йому, Прiсю, – звернувся до неi Данько, i того було досить, щоб гостя схопилася з лави. Сказала, ставши до печi:

– Спровадили таку гарну дiвку, а тепер i скупати вас нiкому. Ха-ха-ха! Якi ж ви безпомiчнi без нас!..

Смiялася пiч, i смiялася Прiся, i Данько гиготiв, аж поки Фабiян не дав йому запотиличника, аби сидiв тихо i не ворушився.

– А мiй Явтушок купаеться у ставу, вiн не такий пан, як ви… – навiщось сказала Прiся, хоч добре знала, що Явтушок не купаеться у ставу, боiться кiнського волосу…

– Колись твiй Явтух ще в смолi за них буде купатися, – зауважив Фабiян, опоряджуючи закошлатiлого Данька.

Прiся промовчала, швиденько зогрiла два банячки, наповнила третього. Ночви розпарилися, запахли вербою, в кутку вiд пари заплакав Микола Чудотворець. Лук’яньо побiг ще по воду – вже для себе, Явтух одсипався на возi, явтушенята качалися в лузi на полотнi. Лук’яньо зачерпнув води i понiс на коромислi на гору, Явтух перекинувся на другий бiк, обличчям до Соколюкiв.

Лук’яна Фабiян пiдстригав у дворi, на колодi, де рубали дрова, а в хатi Прiся купала Данька у ночвах. Терла йому спину вiвсяним вiхтиком, потiм голову. Завважила, що Явтушок доказав на них без жодного зла, з ревнощiв, потiм карався, а вона, Прiся, зовсiм затужила по них, хоч i не мае до них iнтересу, як Мальва чи хто iнший… Сусiдам слiд жити у мирi, в злагодi, бо ж то майже одна сiм’я. Їi оповiдки про сировара Данько зустрiв легеньким смiшком. Для Мальви то лише мить, доки е на свiтi вiн, Данько…

Вийшов iз хати розпашiлий, чистий, як циган у свято, посмiхаючись, сказав Лук’яновi:

– Іди, братику, покупайся, та вiдсвяткуемо якось свое омовiння…

Омиванки злито в цеберку, а ночви вже чистi, вимитi, знову парують, Прiся прекрасна над тими ночвами, Лук’яньо ж соромиться роздягатися при нiй. Вкинула якогось зiлля, спитала:

– Не бачив, Явтушок мiй ще спить?

– Спить.

– То купайся мерщiй…

Той циган грубий, хтивий, а вiн, Лук’яньо, нiжний, наче юнак. Сказала йому:

– Женитися вам пора, бо так i пов’янете вiчними парубками. Он моi хлопчики вас доганяють…

Данько крадькома постукав у шибку – то було попередження: пiд грушею прокинувся Явтушок.

Глянув на сонце, те опинилося над вiтряками, либонь, переспав i за це хотiв зiгнати злiсть на дружинi, заволав ii. Потiм згадав, що вона мала бiлити полотно на лузi, швиденько запрiг конi, поклав на воза вила-двiйчата, що до снопiв, i побiг вiдчиняти ворота.

Що за напасть? Старший Соколюк сидiв на призьбi вкупi з фiлософом, а менший саме вийшов iз хати й поклонився сторопiлому сусiдовi.

Той розкланявся, розгублено та подивовано, нiби ще крiзь сон, а коли побачив ковану скриню на возi, то йому зовсiм потемнiло в очах, бо ж навiть не припускав, щоб та скриня могла бути порожня. Коли йому однiмiло, кинув iм:

– Гей, чорти! З поверненням вас, в добрий час будь сказано. Щойно ви менi виснились… Тьфу на вас, добра б вам не було!

Прiся тим часом йшла з лугу, i то була для Фабiяна з усiх вiдомих йому чи не едина кругосвiтня подорож, котроi вiн не мiг збагнути до кiнця своiх днiв. Адже ж знав певно, що вона не виходила з хати через дверi. Це так зацiкавило Фабiяна, що вiн пiдвiвся, подався в хату, аби з’ясувати бодай для себе цей факт.

Цап спав у сiнях, лiжко пiд вiконцем було заправлене найвеличнiше, з цiлою горою подушок, складених, як завше, – внизу бiльшi, а далi меншi та найменшенькi, – жодних ознак похапливоi втечi. Вражений фiлософ пiдiйшов до все ще запiтнiлого Миколи Чудотворця й осiнив себе хрестом, хоч досi нiколи не вiдзначався запобiганням перед богами, майже зцурався вiри. Коли вийшов, Прiся вже сидiла на возi, запнута бiлою хусточкою, свiжа, чиста, незрадлива – через якусь годину-другу вони повертатимуться з поля на височеннiй хурi снопiв, врубльованiй берестком, зрубаним у чужiй левадi. Явтух з тiеi житньоi висоти буде гордо позирати на грiшну землю, а Прiся всю дорогу лежатиме горiлиць i глядiтиме у вечiрне небо, вискнiле за день. Якщо ж через дев’ять з половиною мiсяцiв (хлопчикiв, як правило, переношують) з’явиться хлопчик, то Прiся нагадае Явтушку, коли те сталося: як звозили жито з-пiд Чупринок, просто поля, на хурi, у надвечiр’я, хiба вiн не пригадуе, як вибрав ii на хуру по вiжках та як потiм здогадливо внизу форкали конi. «Се того дня, як ми двiчi перекинулись зi снопами», – пiсля деякого вагання осмiхнеться Явтушок, i повiрить iй, i буде любити найменшого хлопчика не бiльше й не менше, нiж iнших, а як бог дасть дiвчинку, то й зовсiм буде щасливий i назове ii Мальвою, аби це гарне iм’я не зводилось у Вавилонi. Тут мало вiрили в те, щоб Явтушок сам мiг настаратись стiлькох хлопчикiв, але Вавилон з повагою ставився до подiбних надбань, знаючи, що хлопчики йому потрiбнi на майбутне, що ж до дiвчаток, то на них Вавилон нiколи не знав кризи.

Соколюки бучно вiдсвяткували свое повернення з Глинська. На гульбищi були обидва брати та обидва Фабiяни, допiзна спiвали пiсень, били в тулумбаси, за якi правила затула вiд печi, певне, виманювали, гаспиди, Прiсю з хати, але Явтух пристежив ii, не дав ступити з подвiр’я нi кроку. Цап од тих оргiй зморився ранiше за всiх, пiд’юджував фiлософа податися додому, але тут котромусь iз них, либонь, Лук’яновi, спала на думку генiальна рiч: зачинити цапа у скринi до ранку, аби не плутався пiд ногами. Всi трое схопили його – цап не пручався, бо знав, що то надаремне, – i понесли до воза. Вiдчинили скриню на возi й кинули його на кожушки, котрi Даринка принесла у Глинськ на той випадок, якщо б Соколюкiв було зiслано кудись далi. Про кращу постiль цап не мiг навiть мрiяти, i ледь зачинилося вiко над ним, як вiн розлiгся на кожушках i забився в солодкий сон без жодноi тривоги про свою подальшу долю. Якщо Соколюки вирвались iз тюрми, то вiн уже якось вибереться з цiеi скринi. До того ж у вiцi було кiлька щiлинок, i цап мав не лише свiже повiтря, а й кiлька стежинок визорiлого неба.

Далi подii розвивалися належним чином: забувши про цапа, Фабiян один подерся на Татарськi вали. Це було ризиковано, бо в таких випадках його приводив додому цап, хазяiн при тому тримався за лiвого рога, на якому все чiткiше проступали кiльця цапового многолiття, i в такому еднаннi мiг дiйти куди завгодно. Десь на половинi дороги вiн згадав було про цапа, але нiяк не мiг спам’яткувати, де той запропастився. Полишений пiдмоги товариша, прилiг перепочити на морiжку, посеред гори, i заснув там безклопiтно. Соколюки також дiйшли краю, один опинився на лавi, а другий поринув у подушки.

Явтух цього разу пересилив Прiсю, i коли в ii високих грудях, якi вiн ставив над усе, задихав сон, тихенько встав, зодягся, перехрестився до образ?в, що свiтили з темряви мертвими очима, а по хвилi вже вiдхилив свою дошку в парканi (кожне з них мало свiй потаемний хiд до сусiдiв, у Прiсi – для позичок, у Явтуха – для боротьби з сусiдами) i не без певного ризику для життя пробрався в подвiр’я Соколюкiв.

Скриня стояла на возi, i Явтух не повiрив очам своiм – за всiма припущеннями Соколюки мали б прибрати ii i, певна рiч, не прибрали лише тому, що на радощах забули про неi. Булава Конецпольського засяяла в його уявi всiма рубiнами, а крiм того, вiн сподiвався знайти в скринi ще дещо, принаймнi меч йому не завадив би нiскiльки, надто тепер, коли вiн знову опинився вiч-на-вiч iз сусiдами. Добравшись до воза, Явтух довгенько просидiв пiд ним навпочiпки, прибiгла Мушка, полизала йому руку – з жодною жiнкою вiн не шепотiвся ще так лагiдно:

– Мушко, Мушенько, це я, хiба ти не впiзнала мене?..

Улестивши суку, тепер мiг дiяти рiшучiше. Явтух вилiз на воза, ще там порався деякий час, а тодi обережно пiдняв вiко. Зi скринi пахнуло у нiздрi чортячим духом, а замiсть гетьманськоi булави, яка ввижалася йому, на Явтуха глянуло майже живе обличчя, далi з темряви випiрнули велетенськi холоднi роги i хвiст, якого вже домалювала, напевне, його уява.

– Чорт! – скрикнув Явтух i звалився з воза на землю.

Вiд того скрику, а може, вiд струсу, прокинувся сновидець на лавi, вiдчинив вiкно й, побачивши невiдомого бiля воза, заволав:

– Лук’яню, Лук’яню, нас грабують!

Заки вибрались iз хати, то застали лише цапа, який потягувався у скринi.

– Як вiн там опинився? – здивувався Данько, а Лук’ян на те лише розвiв руками:

– Взагалi починае дiятися щось неймовiрне, виявляеться, iх було двое, один нiзащо не мiг би запхати цапа до скринi.






– ?Чорт!  – скрикнув Явтух i звалився з воза на землю.



Зняли скриню, витрусили з неi цапа, i той пошкандибав додому. Пiд горою натрапив на свого хазяiна, постояв над ним у цiлковитому розпачi, а тодi розбудив i повiв додому вiдомим способом.

Явтух ледь живий дiстався до хати i, коли Прiся запитала його, що з ним, сказав:

– Тс-с-с! Щойно я бачив живого чорта. Геть як людина – борiдка, очi, вуха i велетенськi крученi роги. Жах!

Прiся перепитала:

– А то, бува, не Фабiянiв цап?

– Уже ж напевне мiг вiдрiзнити цапа вiд чорта…

Думала собi – невже колись свiт зубожiе, почнуться в нiм самi Явтушки й знеплодяться такi, як Соколюки? Зараз також думала про них, про обох одразу, а мусила голубити свого рiдного Явтуха, який усе ще тремтiв пiд боком вiд зустрiчi з чортом. Коли ж нарештi вiн захарчав, наче йому щойно перерiзано горло, нишком виступила з лiжка, ветхiсть якого вже давно вимагала Фабiянового втручання, але Явтух зволiкав ремонтувати лiжко до кращих часiв, – усiлася на лавi бiля вiконця, яке виходило до Соколюкiв; i чомусь любо було дивитися iй, як мрiе в хисткому сяйвi повного мiсяця старовинне подвiр’я з возом, з клунею, з двома вiкнами i з тiею скринею, в якiй чоловiк натрапив на чорта. Тепер скриня була перекинута, з неi витрушено «чорта», той подався рятувати свого господаря, а котрийсь iз Соколюкiв прилiг досипати в подвiр’i, на кожушках, витрушених зi скринi разом iз цапом.

Уже ладна була повернутися до Явтуха, коли раптом побачила двох вершникiв – вони iхали дорогою понад селом. Явтушок спить на возi, то вже котру нiч бачить iх, Прiся ж побачила iх уперше, щоразу, коли вони проiздили повз хату, запiзнювалася до вiконця.

Зачувши тупiт коней, Данько пiдвiвся на кожушках у самiй бiлизнi, кинувся до ворiт, але конi сахнулись од бiлого велетня i помчали вуличкою вниз, повз самiсiньку Явтухову хату. У хлiвi заiржали Явтуховi конi, тi нiколи не iржуть без причини. За хвилю i Явтух уже був на ногах.

Данько кинувся було за вершниками у вуличку, в якiй тi зникли, але тут Явтух бiля ворiт. Данько страшний у бiлому, а Явтух уже був з переляком, то перехрестився зопалу й, присiвши за ворiтьми, зловтiшно засмiявся. Над чимось дуже святим смiявся Явтух, бо Данько зупинився у вiдчаi, а далi повалив на свого насмiшника ворота, якi трималися на конопляних перевеслах, i почвалав на своi кожушки.

– А добра б тобi не було! – вилаявся Явтушок i, вибравшись з-пiд дошок, заходився ставити ворота на мiсце.

Тепер Данько засмiявся на кожушках, розглядаючи небо над Вавилоном. Упiзнав там досвiтнi сузiр’я, якi не раз спостерiгав з Абiссiнських горбiв. Та не лежалося йому на кожушках.

Одягся в лляну сорочку, взув новi чоботи зi скрипом, накинув на плечi кожуха, – так зодягався, коли йшов колись до Мальви на гойдалку. Лук’яньо спав тихо, несум’ятливо, як дитина, бiлий чуб прилип до бiлоi подушки, Данько не став його будити, лишень тихо поцiлував у спiтнiле чоло, бо ж не мав зараз вiрнiшоi людини за нього.

Явтух все ще бiдкався бiля ворiт, шукав способу, як вiдомстити Даньковi за те, що вiн повалив iх так грубо, безцеремонно. Так вони можуть колись прийти i перекинути воза разом iз ним, повалити хату, а там i цiле його життя. Скрип нових Данькових чобiт зачепив Явтуха за останнi нерви.

«Треба боронитись од них, доки не пiзно».

Вiн подався до хати, вiдклав цеглину в ковбашцi й дiстав зi схованки обрiза, загорнутого в ганчiрку. Прiся не звернула на те уваги, годувала грудьми найменшого, пiвторарiчного хлопчика Яська, котрого не вiдлучала довше за iнших. Врубльована хура зi снопами ночувала в подвiр’i, то Прiся вирiшила, що Явтух пiшов ii розбирати. І все ж якась пiдсвiдома тривога пойняла ii. Прiся знала про ковбашку, мерщiй метнулася туди i, вибравши цеглину, з жахом подумала про Явтуха, мстивiсть якого була iй добре вiдома. Проте не побiгла, не стала його зупиняти, знала його вперту вдачу, та й сама ще хотiла пожити для дiток. Явтух такий, що може бабахнути межи очi рiднiй дружинi, у благенькому тiлi дух живе злостивий та непокiрний. Невже довiдався, що вона iх сьогоднi купала? Так то ж для того, щоб помирити iх iз Явтухом. Один господь бог мiг би простежити зараз хiд думок спантеличеноi жiнки.

Вавилонська гора ще снила в синьому маревi, коли Данько вибирався на неi. Нагромадження бiлих хатин, що вночi сходились пошепотiти i ще не встигли розбiгтися, лiпились одна до одноi – дах над дашком, стрiха над стрiхою, справляючи враження чогось вiчного i великого. В давнину по тих горах жили таври, потiм татари та турки запанували осонням, далi з поляками прийшли евреi, котрим цi гори, напевне, нагадували iхню колишню батькiвщину, але згодом усе те вивiтрилося, змiшалося, породичалося з буйним козацьким грунтом – iз сумiшi народiв та пристрастей з’явилося через вiки оте гарне диво – Мальва Кожушна, що ось уже котрий годок нiби й безклопiтно лiтае собi над вавилонським свiтом, бунтуючи душi багатьох чоловiкiв. Великий Данько зараз тьопав до неi, як останне хлопчисько, дерся на Вавилонську гору, мов навiжений, хоч i не мав на неi анi церковного, анi якогось громадянського акта, i прийшов не яким уже й гордим Даньком. Принiс саме лише благання.

Не застав iх на гойдалцi, хоча й, поки дерся на гору, був певен, що вони там, коней iхнiх теж не знайшов у подвiр’i. Хата стояла задумливо, з увiгнутим подвiр’ям, iз тiнями дерев на синювато-бiлих стiнах – та жива графiка нiби робила ii небайдужою до Данькових переживань. Пiдiйшов до вiконця з тим непевним передчуттям, з яким пiдходять конокради на вивiдки, постукався навмання, гадаючи, що нiхто не озветься. Мальва з’явилася в шибцi, спокiйна, невразлива, вiдчинила вiконце перед ним, пахнула теплом, знайомим Даньковi. Поклав iй руку на гарячу макiвку, – вона вiдсахнулася – дрiбненьке намисто в кiлька разкiв, яке колись купив для неi в Глинську, розбiглось по шиi, бiлi коси розсипались.

– Це правда?

– Правда, Даньку…

Червоний разок розлетiвся вщент, витiк на лопушки пiд вiкном, вiдтак зачинилося вiкно перед ним, i Данько ще довгенько стояв, затискуючи у жменi гаряче насiння своеi любовi, скам’янiлий, безпорадний перед жiночою зрадою. Стояв у бiлому розшитому кожушку, тепло якого Мальва мала б пам’ятати… Стояв вимитий для неi у вербових ночвах, ще пах ромашкою, якоi Прiся сипнула в купiль, коли мила йому голову, ще й жартувала при тому, що робить те для Мальви…

Жбурнув у шибки жменьку намиста й навiщось побрiв до гойдалки, на якiй виколихав свою любов.

Ледь-ледь погойдувався, вiдштовхуючись однiею ногою од вичовганоi дорiжки. Чекав, що Мальва ще вийде до нього, i хтозна-доки ще колихався б так, у цiлковитiй нестямi, якби в сараi не заiржав кiнь. Даньковi тенькнуло в серцi, вiн пам’ятав, як iрже Андрiянiв кiнь, бо розумiвся на тому до найменших тонкощiв, а цього коня вiн, здаеться, чуе вперше.

В сараi душно вiд пiтьми, вiд сонних курей та вiд густих пахощiв сiна, що ним забивали вишки. Комунiвський кiнь стояв не розсiдланий, не iв, нервово глипав очима, мабуть, зачув бiду, тодi як його сусiд, Андрiянiв кiнь, нишпорив собi за драбиною, весь поглинутий шуканням живого сiна в переiдах.

Данько не терпiв жодного недбальства щодо коней, закинув за драбину сiна, попустив пiдпругу на комунiвському конi – то був верховий кiнь Клима Синицi, сировар, напевне, потайки брав його для своiх прогулянок. І тут озвалося враз у Даньковi старе, кращого випадку й не забажати для новоi пригоди, ще до рання той коник мiг би опинитися хто й зна де, якби не був вiн власнiстю самоi комуни.

Данько вибрався з душного сарая i знову пiдiйшов до вiконця, адже мав тепер iнше уявлення про тишу в хатi. Нiби промовляв усiм своiм виглядом, постукавшись чи не вельми настирливо: «Де ви там, мерзеннi душi, ану ж бо ходiть обое сюди перед моi очi». Честi йому додавало те, що вiн не пiддався конокрадськiй спокусi i, як-не-як, а прийшов сюди переможцем над самим собою.

На те його погрозливе бовванiння у вiкнi появився гордий i, як видалося Даньковi, достоту гарний юнак у бiлiй сорочцi, з розвихреним чубом, мовчки змiряв поглядом непроханого гостя i, посмiхнувшись, промовив:

– Вони сплять, i я раджу вам бiльше iх не займати…

Те наiвне «вони» посмiшило Данька, примусило поправити кожушка на плечах. Звичайно, це той самий, кого Данько вперше побачив з вiконця тюрми на вiзку. Впiзнав по чубi, по гарнiй поставi голови.

– А ти iх розбуди! – наказав глузливо.

– Зараз, – вiдповiв сировар.

Метнувся од вiконця, а ще по хвилi з гуркотом розчинилися надвiрнi дверi, й з них вилетiв усе той же юнак, але з шаблею, занесеною для атаки. Меткий та нiби босий, вiн наближався досить зухвало.

«Знесе голову, безум», – подумав Данько i зопалу дременув недалечко – на гойдалку.

Але наступноi митi те мiсце видалося йому ненадiйним – шабля наближалася сюди, роблячи бойовi круги в повiтрi так, наче ii власник мчав на конi. Даньковi мимоволi згадалась атака австрiйськоi кiнноти на Захiдному фронтi, вiн тодi мало не наклав головою, та спiткнувся кiнь пiд вусатим австрiйським драгуном, що переслiдував Данька. Драгун випав iз сiдла, i Данько прикiнчив його прикладом. Од цього ж безумця, заслiпленого любов’ю, вiн не мав якогось iншого порятунку, окрiм утечi. Не роздумуючи й митi, Данько шубовснув iз гойдалки у прiрву, порослу деревiем, терном та iншою злостивою.

Сироваровi коштувало неабияких зусиль, щоб i собi не шелеснути за ним, хоч вiн i не мав намiру стинати голову своему супротивнику. Юнак розсмiявся, бачачи, як бiлий кожушок, облишивши плечi втiкача, плавно летiв за ним i завис на морельцi. Данько ж опинився на колючках та iще на чомусь живому й огидно теплому…

То Явтушок сидiв у засiдцi, чекав, коли Данько встане на гойдалку з Мальвою, – тодi, гадав, саме враз валити його з найвищоi точки. Тобто вiн iшов сюди з таким намiром, але вже тут завагався вбивати Данька, тому дав собi свiдомо розслабнути й трiшки закуняв пiд морелькою. Вже в дрiмотi зовсiм завагався, чи варто тратити на Данька того единого патрона, якого мав на господарствi, а чи притримати набiй до якоiсь бiльшоi скрути. Солодкий плин думок нiби зогрiвав Явтушка зсередини й залишав у нiм усе менше мiсця для Даньковоi смертi…

Аж раптом щось неймовiрно важке та неоковирне звалилося на нього й розплескало його з такою силою, що Явтушок навiть не встиг скрикнути, а лише вистрiлив у небо майже пiдсвiдомо, не так обороняючись, як благаючи тим пострiлом допомоги. Не мав спершу сумнiву, що звалився на нього сам чорт, бо ж бачив на власнi очi, як услiд за чортом падав диявольський кожушок i завис на морельцi. Гадав, то вже кiнець, але ж сам чорт закричав так несамовито, що Явтушку не лишилося нiчого iншого, як зiбрати рештки духу й спробувати вибратись з-пiд того волохатого страховиська, яке виявилося, звичайно ж, не ким iншим, як Даньком Соколюком. Порятунку начебто й не було, але Явтушок залишився вiрним собi, його практичний розум спрацював з такою прозiрливiстю, якоi годi й чекати вiд будь-кого iншого за таких обставин. Удавши, що вiн не впiзнав Данька, Явтушок закричав явно з чужого голосу:

– Банда!.. Денiкiнцi!.. Рятуйте!

Данько розгубився, – якi, в бiса, денiкiнцi? – а Явтушок скористався з того, вислизнув з-пiд свого душителя й, зiп’явшись на ноги, дременув з такою вправнiстю в шалину, що переслiдувати його не те що Даньку, ба навiть самому чорту було б безнадiйно. Коли людина отак безглуздо залишаеться без свого единого патрона в сонмищi ворогiв, то вся ii сила тодi в ногах. Данько ж спробував було пiдвестися, але ноги не слухалися його, i вiн залишився лежати горiлиць пiд морелькою. Нiяк не мiг збагнути, яким чином його кожушок опинився на самiм вершку, адже добре пам’ятав, що падав разом iз кожушком на плечах. Обличчя пашiло не то вiд колючок, не то його обсмалив Явтушок своiм пострiлом. Вогняний снiп усе ще стояв перед очима. Але якщо живучiсть Явтушка видалася Даньковi просто разючою, то поготiв приголомшило те, що вiднинi йому з братом доведеться мати справу з озброеним Явтушком.

Над прiрвою зiп’ялася хмаринка вiд пострiлу й, шукаючи виходу, зависла над Даньком. Чимось вона схожа була на розплесканого Явтушка: руки, ноги, голова на коротенькiй шийцi, й навiть штани такi ж пошарпанi, нiби вiн щойно iх загубив. Данько все ще лежав горiлиць, а Явтушок тим часом прибирав над ним усе бiльшоi подоби на себе, було таке передчуття, що зараз той негiдник оживе й розсмiеться над своiм поверженим ворогом, але вже цього Данько не мiг дозволити. Набравши повiтря повнi груди, Данько дмухнув на хмаринку – та повагалася якусь мить i попливла собi геть, спотворивши Явтушка до невпiзнанностi.

А тi, пiдстьобнутi пострiлом, тихцем вивели коней з хлiва, повскакували на них i вимчали у вуличку на такiм грацiозi, що Явтушок ледве встиг оступитися в деревiй. Комунiвський iнокровець захропiв, зачувши поруч недобрий дух, i чимдуж помчав вершника пiд гору, а Мальвин коник вiдстав, кров у нього не така бентежна, то Мальва скористалася з того й кинула в деревiй, певна, що там причаiвся Данько:

– Не дурiйся, Даньку!.. Вилазь!

Услiд почувся мстивий смiшок когось дрiбнодухого, немiчного.

«Господи, на що перевiвся Данько!» – подумала Мальва й, припавши до гриви, полетiла вуличкою за вершником.

Далi повз Явтушка прошкутильгав Данько в кожушку, окалiчений, нещасний, зраджений, i Явтушок ледве стримався, щоб не привiтати його: «Доброго ранку, сусiде!» Потамований смiшок душив його, бо ж хоч як би там було, а вiн виграв сей бiй, щоправда, дорогою цiною – не мав тепер на господарствi й одного живого патрона. Вiн вступив з деревiю i пiд впливом щойно здобутоi перемоги без нiякого страху пiшов за Даньком, що дерся на гору.

Остаточно ствердився в тому, що не мав намiру вбивати Данька, i навiть пройнявся спiвчуттям до нього, бо ж мiг здогадуватись, може, як нiхто iнший, що зараз творилося в Даньковiй душi. Зраджуванi завше на боцi зраджених. Лише бiля повалених ворiт ненависть до Соколюкiв знову спалахнула в ньому з новою силою, а тим часом тих ворожак як було два всi цi роки, так i залишилось. Лук’ян стояв на ганку, виглядав брата, котрого мiг би й не дочекатись, якби Явтушок вистрiлив не з перестраху, а бодай трiшки цiлився у своiх ворогiв, коли тi падають на нього з вавилонського неба…




Роздiл сьомий


Мальва проводжала комунарика до вiтрякiв, там вони прощалися, не сходячи з коней; i вiтряний сторож Тихiн Пелехатий, у якого все вже позаду, мимоволi нагодився у свiдки та покровителi iхньоi любовi. Завважив зi свого горiшнього вiконечка, що iм завше обмаль ночi, а в Тихона Пелехатого кожна безвiтряна нiч – мов вiчнiсть. Вiтряки ледь-ледь поскрипують на припонi, i вiд того час майже не рухаеться вперед.

Інше дiло, як шугоне вiтерець – молдаванин чи турок iз гарячого пiвдня, або жилавий долiвняк подме з Глинська чи ще звiдкiлясь, та всi чотири вiтряки разом забурують на горi, та набiжить помолок iз Вавилона й навколишнiх сiл – веселих, жвавих, дотепних, згодних i пiдморгнути мiрошникам, аби лишень змолоти без мiрчука, – тодi й час тече непомiтно, i ти сам щось та важиш на вiтрах, хоч ти всього лише сторож чужих вiтрякiв.

А в безвiтря ночi вкорочуе чи не ця чужа любов на конях. Хо-хо, якого зелепушка звабила Мальва з палацу Родзiнських! Помольцi все гомонять, що вiн комсомолець та ще неспроста внадився до Вавилона, а як поберуться з Мальвою, то вже й залишиться тут, хоче заснувати у Вавилонi свою комуну. Сироварню вiдкрие та, напевне ж, конфiскуе цi вiтряки, бо ж владу над Вавилоном мае той, хто володiе вiтрами. Авжеж, хлопче! Але не хвались тим, чого ще нема. Вiтряний сторож, уже безлiч рокiв розглядаючи Вавилон iз цiеi гори, щось не помiтив там великого прагнення до комуни. Часом навiть бiдак, якому б мiсце в комунi давно, пiднiмаеться сюди з позиченим збiжжям на спинi, а проте не полишае надii колись поставити тут власного вiтряка й анiяк не менше. Про багатих i говорити нiчого. Вавилон весь сповнений дикоi свавольноi сили – все кинулося багатiти, плодитись, вкоренятись та ворогувати – подiлена земля розбратала людей, видобула iз них оте наймерзотнiше, що спало собi цiлi столiття, щоб дiстати нараз самоi вершини, яка найкраще вiдчуваеться тут, на вiтряках, власники котрих уже й вiтер волiли б подiлити помiж собою, аби зналося як. «Нема страшнiшоi стихii за загребущiсть людську. Повiр, юначе», – подумки звертаеться до нього вiтряний сторож, а зiйти до них нiяк не наважиться, щоб не завадити iм.

Сьогоднi Мальва трималася з ним невимушено, називала на «ти», чого не було ранiше, а вихопилася сюди зовсiм по-домашньому – боса, без косинки i без подушечки, якою рятувалася вiд вовкiв[7 - Народна назва хвороби вiд тривалоi верховоi iзди без сiдла.]. Заклавши ногу на ногу – чей i не кожен козак зугарний отак триматися на конi, певно, навчилася тiеi рiвноваги на гойдалцi, – повезла од вiтрякiв чи не найкращий зi своiх свiтанкiв. Колiна мала такi, що могла б звабити ними кого завгодно, а не те що цього зелепушка при шаблi. Мiрошники охоче мололи для неi без мiрчука. Проте нiчний сторож нiколи не запримiтив Мальви на чомусь такому, що дозволяли собi декотрi помолки-вiтрогонки, якi честь нiби й берегли на людях ревниво, але нiчний степ у полинi порiвняно легко зманював iх з велелюддя вiтрякового.

Домiвки своеi сторож на Вавилонi не мав, а в прийми туди ходив лише на зиму, до баби Отченашки. Власники вiтрякiв були зацiкавленi, щоб вiн постiйно жив тут, за те платять йому помiсячно й незалежно вiд того, е вiтри чи нема. Платять хоч борошном, а хоч збiжжям iз мiрчукiв, а понад те сторож дещо вигадуе собi на обмiтках. Отченашка ж не дае змарнуватися його зарiбкам. Ноги ще мае мiцнi, то переправляе все те до Глинська, а на вiтряки приносить вогонь, тютюн, сiль, крупу для кулешi та свiжi сорочки. Інколи заночовуе тут. Старий палить люльку всю нiч, а баба не виносить тютюну, то сплять вони в рiзних вiтряках. Вiн у Бубеловiм, то кам’яний – не згорить, а вона у вiтряку братiв Раденьких, де пахне живицею, як у новiй домовинi, бо ж поставлено вiтряк нещодавно.

У полинах бралося на вiтерець, заквилив вiтряк Раденьких, чутливiший за iншi, то старий зiйшов униз, перевiрив свое господарство, поправив припони, далi розвiв вогонь, налив iз дiжi води в казанок – уже й мiг би братися за кашу, але пострiли на Денiкiнському ровi одiрвали його вiд цього звичного заняття й примусили знову пiднятися на пiддашшя в головнiм вiтряку.

Ровом, у бiк нiчийного степу, бiгли «денiкiнцi», було iх трое чи й усi четверо, – так, четверо, один – високий, незграбний, нiяк не мiг сховатися у ровi, спiткнувся об щось, упав, а звiвшись, згинцi побiг останнiм. Тихiн мимоволi вiдсахнувся од вiконечка, впiзнавши в одному з «денiкiнцiв» Кiндрата Бубелу. Вони тримали в будячиннi спутаних коней, то один за одним побiгли туди. Іншi враз опинилися на конях, помчали у балку, а Бубелiв кiнь – карий, iз бiлою зiркою, – скинув путо i тепер не давався хазяiну. Бубела шаленiв, то крадучись до коня кiшкою, то нападаючи на нього зненацька, в один-два стрибки, а коли й це не помогло, то кликав його по-доброму, благав, складав перед ним руки, як перед богом, аж доки вблагав-таки карого…

Пелехатий бiг до рову навпростець, через межi та нивки, по тiй стежинi, котру залишив на росi комунiвський кiнь, повз нiчийний степ, заснований павутинням та ожиною, повз цiлi вiки ворожнечi, що точилася за той степ iще з козаччини – реестровi козаки тримали його для випасу кiнських табунiв, тодi як громада прагнула мати його пiд хлiбом. Хлопець ще жив, горiла на дорозi його шабля, виголена з пiхов, сльоза збiгала по скронi, та гордий чуб поневiрявся в пилюцi… Гадаючи, що цей також iз банди, юнак вiдхилив його допомогу, силкуючись плюнути старому в обличчя…

– Се я, я! Хiба ти не впiзнаеш мене?.. – заблагав вiтряний сторож, навiщось вкладаючи йому шаблю до пiхов. Тодi силомiць вихопив i його самого з пилюки, завдав на плече й понiс на бемкання рейки, якою Клим Синиця саме будив комуну, цього разу заповзятiше, нiж будь-коли, а можливо, бив на сполох…

Пiднята комуна вирувала в подвiр’i. Принесли воду, рушники з червоними пiвниками, перебинтували потерпiлому груди, вiдчепили шаблю, з якою кинувся було на «денiкiнцiв» собi ж на горе. Коли пiднiмали його на воза, вимощеного вiвсянкою, вiн пошукав когось очима у натовпi й, упiзнавши сторожа з обвислими довжелецькими руками, затримав на ньому втихомирений погляд. Потiм заквапились iз ним до Глинська, кажуть, там лiкар тепер видатний, може, й урятуе…

А вiтряний сторож, сповнений гризот за свого хазяiна, почвалав до вiтрякiв. Там чекала на нього Отченашка. Скiнчився мiсяць, то прийшла по його заробiток, а заодно принесла старому свiжу сорочку та всi необхiднi припаси, як завше.

– Чи я ослiп, а чи все переплуталось менi в очах…

– А що, Тихонцю? Ти ж бо знаеш, що Отченашка вмiе мовчати… Хрест роблю наперед.

– Бачив iх з горiшнього вiконця…

– Слiпий не чуе, а глухий не бачить. Так, Тихонцю, спокiйнiше. Май i те, що нам вiку доживати…

– Нi, пiду викажу iх. Моя совiсть не може мовчати.

– Подумай про уста, мiй голубе. То, людоньки, не жарт, то сила велика. А ми тут що? Вiтри чатуемо, i тiльки. Молю бога за тебе, Тихонцю, а вже при тобi i я не пропаду.

На молитву нагодився i сам Бубела, геть не той, що там, i коня помiняв. Був у солом’яному брилi, в гарнiй сорочцi навипуск, оперезаний шовковим поясом iз китичками, помiряв вiтерець на пiднятi руки, тодi пiдiйшов до багаття, привiтав кашоварiв iз недiлею.

Отченашка встала, поклонилась, а Тихiн, помiшуючи кашу ополоником, вiдповiв крiзь зуби:

– Не буде ниньки вiтру… Самий пiдвiвок пiшов.

– А що там скоiлось на ровi? Не чули?

– Я спав. Не чув… Вiтряк глухий… Та i я недочуваю…

– І ви не чули, Отченашко?

– Я так бiгла сюди, що й забулася слухати…

Сторож чаклував над кашею, досолив, пригасив кiзяки, щоб умлiвала поволi, а той пан недiльний ще постояв, похитав головою й, пустивши коня пастись, пiшов у вiтряк. Там пiднявся по сходинках, припав до вiконця пiд дахом, i все постало його очам як на долонi: рiв, дорога понад ним, нiчийний степ лiлово палав квiтками будякiв, а за ним бiлий комунiвський палац виростав iз марева шпилями. Сторож запримiтив тiнь у вiконцi й заходився знiмати казанка з триноги. Отченашка, клякнувши до степу, вирiшила дошепотiти молитву, а вiтерець гортав полини дедалi тривожнiше, марно п’явся на крила, не мав сили зрушити iх з мiсця й погнати у безвiсть…



Собака-дойда, якого дочекалися з Глинська не так скоро, як того хотiлося б, вiдразу ж пiдтвердив натяки вiтряного сторожа, взяв слiд до нiчийного степу, що вакувався вже кiлька рокiв пiдряд, з часу останнього землеустрою. Степ задичавiв непролазним будяковим лiсом, обснованим ожиною. Високо на будяки залазив переступень. Виводилися там гадюки, джмелi, палючi гедзi й час пiд часу воскресали «денiкiнцi». Було того поля гектарiв двiстi чи й всi триста, й нiхто не мiг пояснити, навiщо трималось його без ужитку так багато. Адже за цi роки прирiзано з нього по шматку лише Явтуху Голому та ще кiльком родинам, що настаралися дiток. Коли ж комуна спробувала було забрати запуст, Вавилон запротестував проти цього на тiй пiдставi, що то одвiчнi вавилонськi землi. Соснiн (це було ще за нього) вiдступив, а Синиця вважав, що для комуни той степ – лише клопiт, комунi сутужно i без нього.

У тiй пекельнiй гущавинi собака швидко оговтався, збився iз слiду, зачхав, схоже було на те, що злочинцi притрушували свiй слiд тютюновою потерухою. Але за поспiхом загубили мотузяне путо, свiженьке, вживане чи не вперше. Македонський вельми зрадiв тiй знахiдцi й перенiс пошуки на Вавилон, сподiваючись знайти там хазяiна пута дещо iншим способом. Найiмовiрнiших недругiв комуни вiн викликав до сiльради i пiд божевiльний смiх Савки Чибiса, котрий збирав тих негiдникiв як виконавець, запитував, показуючи на путо: «Ваше?» Це був прорахунок, нiхто з викликаних не признав того нехитрого пута, окрiм цапа Фабiяна, який завiтав сюди без виклику, з цiкавостi обнюхав путо i двiчi пчихнув, красномовно засвiдчуючи, що на путi залишився слiд тютюновоi потерухи, якою користувалися злочинцi супроти вченого собаки. Згадаемо принагiдно, що путо сподобалось Явтушку, вiн один оцiнив рiч хазяйським оком й охоче привласнив би ii, якби не мусив думати про одiознi наслiдки такого кроку. Вiн потримав путо пучками пальцiв i, важко зiтхнувши, сказав: «Нi». Вiн лише здогадувався, кому з вавилонян могло належати таке гарне путо… На тих перших допитах цап Фабiян подружив iз ученим собакою, бо й сам почував у собi неабиякий талант шукача, вiн легко знаходив по слiду свого хазяiна, якщо той вирушав у мандри по Вавилону сам, без нього.

Як потiм з’ясувалося, путо належало до виробiв глинськоi мотузянки. Батько та син, що тримали споловини це пiдприемство, не вiдрiкались од свого виробу, але ж мали так багато клiентiв кожного ярмарку, що назвати когось поiменно не змогли б навiть пiд дулом маузера. А тим часом обидва добре запам’ятали бiлобрового вавилонського дiдича, який не далi як позаминулого ярмарку придбав у них чималеньку партiю товару – посторонкiв, налигачiв та кiлька пут саме такого гатунку, яким зацiкавився Македонський. Але ж хто стане вiдбивати такого вигiдного клiента вiд якоiсь паршивенькоi мотузянки, котроi не закрито досi лише тому, що не виявлено на нiй жодних ознак найманоi працi, якщо не зважати, що батько експлуатуе сина. Але то вже дiло суто родинне. Македонський пригрозив, що вiн змушений буде закрити iхне пiдприемство, якщо вони не назвуть отого свого загадкового клiента. Але це на них не подiяло нiскiльки. Хотiли б вони побачити, в якому хаосi опинився б довколишнiй свiт, якби хто надумав закрити цю останню глинську мотузянку…



Наступноi ночi вавилонськi богове прийшли в подвiр’я Зiнгерiв. Полiтали на гойдалцi, а тодi, спасiйованi, обережнi, тiсненьким гуртком протовпилися до вiконця. Без жодноi зброi та начебто без будь-якого зла. Постукались у вiконце: раз, удруге. Стара Зiнгерка вийшла до них з мороку, припала до шибки. Був там Кiндрат Бубела – впiзнала його по бiлих бровах; за ним стояв Павлюк з трьома синами – замолоду, коли ii Орфей, як агент фiрми «Зiнгер», вирушав у своi далекi мандрiвки по свiту, Павлюк, тодi ще парубок, мав око на неi, але був осмiяний; ото Скоромнi понiтилися збоку, нiби самi не своi; а там ще хтось – Зiнгерка не добачила вночi. Бубела, впiзнавши ii, показав рукою на дверi. Пiшла вiдчинила. Стояла перед ним в полотнянiй сорочцi з дванадцятки, в бiлiй намiтцi. Схрестила на вив’ялих грудях руки. Павлюк сплюнув тихенько – де та красуня, яку знав колись?.. Лише тепер упiзнала обох Раденьких – Хому та Федота, – а за ними крався Явтушок, котрому доводилася хрещеною матiр’ю. Ще двое стовбичили бiля ворiт, щось нiби скидалося на варту, тих Зiнгерка начебто й не завважила. Запитала свого хрещеника:

– Чого тобi, Явтуше? Всi добрi люди вже сплять…

– Менi?.. – знiтився Явтушок, ховаючись за Раденьких. – Менi нiчого. Я так собi, з ними… – хитнув головою хрещеник.

– Розбудiть Мальву. Маемо справу до неi… – сказав Бубела, обтираючи долонею змокрiлу брову.

– Нема ii. Ще з дня помчала до Глинська… Ви ж чули, яке скоiлось… Такого юнашка звалили. А за вiщо, добра б iм не було?..

– А буцiмто ви не знаете – за вiщо? – спалахнули вогники пiд бровами Бубели.

– А ну ж бо ну, Кiндрате! Може, я стара, дурна…

– За Мальву б’ються, а нам чуби трiщать, – натякнув Бубела. – Ось ми i прийшли сказати… Од цiлого Вавилона… Їi справдi нема?

– Кажу ж, полетiла на конику. Ще з дня. Вже й першi пiвнi проспiвали. Мала б бути. Вона в мене така, що нiколи нiде не ночуе. Оно вдома… Менi стояти тут чи йти?

– Чого ж стояти? Ідiть собi з богом…

Стара зачинила дверi, почапала в хату. А вони ще стояли самi не своi. Прийшли зажадати вiд Мальви, аби забиралася геть з Вавилона – хоч до комуни, а хоч куди, доки не пiзно, доки не накликала на Вавилон якогось нового лиха. Бо ж за одним комунариком сюди внадяться iншi, а Вавилон весь пашить ненавистю до комуни, боiться самого духу ii, то буде боронитись од неi, а вина за те може впасти на безневинних людей, ось хоч би на тих, що прийшли сюди вiд усього Вавилона. Про всяк випадок заглянули до хлiвця. Хтось запалив сiрника. Впевнилися, що стiйло порожне, що коня нема. Доки горiв сiрник, Явтушок запримiтив на стовпцi для збруi кованi вудила, поклав до кишенi. Вони подзеленькували там викривально, то потiм сам дивувався, як мiг припустити такоi ганьби в цьому шляхетному товариствi, до якого прагнув давно, але щоразу почував себе там нiби в чужiй лоддi.

Од ворiт розбрелися хто куди – по двое, по трое, а Явтушок мусив iти один у свою страшну вуличку в деревii. Там жив будяк iще з Явтушкового дитинства, коли зацвiтав – уся вуличка пахла медом, але зараз той мешканець вулички видався йому Даньком Соколюком, у кожушку наопашки. Рушати назад не мiг, що тодi подумали б про нього богове. Пiшов на Данька, аж то будяк. Сплюнув, а далi поклав собi не дати розiгратися страховi в животi, хоч страх завше чатуе його саме там, а вихiд мае зовсiм в iншому мiсцi…

Десь у половинi вулички чужi вудильця забряжчали в кишенi гризотнiше, вiн i сам незчувся, як страх у животi перемiг його i примусив побiгти – то один Явтушок втiкав вiд iншого, певно, вiд того, який цiеi ночi пошився в «денiкiнцi»…



На ранок Вавилон облетiла новина… В головнiм вiтряку повiсився Тихiн Пелехатий. Нiч видалася тиха, не було помолiв, йому нiхто не заважав. Коли Фабiян прийшов туди, щоб зняти мiрку для домовини, старий уже лежав у вiтряку знятий, прикритий ряденцем. Горiли свiчки, й Отченашка шепотiла над ним своi потаемнi молитви. Знiмаючи мiрку, трунар не помiтив нiяких слiдiв насилля чи боротьби, смерть заподiяно, певне, з власноi волi. Коли Фабiян уже поклав складаного метра за халяву i збирався йти, Отченашка затримала його, взяла за руку й повела схiдцями до горiшнього вiконця. Вона була страшна на тих схiдцях, вела його майже силомiць. Нагорi, прислухавшись, чи нiкого нема поблизу, стиха попрохала його:

– Дивись, синашку. Тiльки добре дивись. Ти там нiчого не бачиш?..

Велетенська панорама вiдкрилась його очам, але чогось особливого, незвичного Фабiян у нiй не помiтив. Комунiвськi скирти, бiлий палац виступав iз марева, запуст без жодноi живоi душi, а сюди ближче товклися на своiм пожнив’i пастушки з бiлими гусьми – визбирувалось колоски з власного поля. Здаеться, нiчого такого, що могло б бентежити Отченашку. «Се в неi вiд того, – подумав Фабiян, – що вона тут одна з вiшальником. Нi в якому разi цього не можна допускати». Сам трунар нiзащо не погодився б залишитися тут один, хоч знав небiжчика багато рокiв i навiть завiтував до нього на кашу.

– То що, синашу? – перепитала стара.

– Бачу гусей, пастушкiв. Ну що iще?.. Все звiдцiля видно. Запуст, Абiссiнiю…

– А вiн бачив iх…

– Кого, бабо?..

– Буцiм ти не знаеш – кого?.. Ось чому така смерть… – І з тими словами пiшла вниз, а вiн ще довго лишався бiля вiконця, аж доки не нагодились сюди жвавi вавилонськi бабусi в чорному – цi споконвiчнi санiтари й опоряджувачi згаслих життiв.

Уже коли стругав домовину, то не мiг позбутися вiдчуття, що його обступають якiсь жорстокi примари. Бубела застав його вже на вiцi, Фабiян i незчувся, як той зупинив бiля хати своi ресорки, як переступив порога. Вiн оглянув домовину, обстукав ii, похвалив Фабiяна за старанну роботу, тодi витягнув гаманця i заплатив майстровi таку високу цiну, як нiби платив за себе.

– Гарний був чоловiк, то справимо йому гарний похорон. Аякже. На хуторi бичка рiжуть. Раденькi горiлку женуть, скличемо усiх помольцiв та помолок, аби не було на вiтряках жодного суму i страху. Хай йому земля пером… А ти подумай, Левку, чи не мiг би ти заодно з цим, – вiн показав на домовину, – зайняти його мiсце. Робота тиха – е вiтри чи нема, а платня йде. Одне слово – вiтряний сторож. Подумай, Левку. Бо ж нам однаково когось доведеться шукати…

– Гаразд, я подумаю, але згодом. Бо це наче ще на живе мiсце…

– Звiсно. Хiба ж я кажу – зараз? Ось поховаемо, забудемо, один-другий вiтерець продме. А тодi вже й того. Домовимось, якщо твоя ласка на те.

– Я помiркую…

– Ну, ну, мiркуй. А де ж бо твiй цап?

– Десь обiдае, супостат.

– Щось давно не було його на моiм хуторi.

– А йому вистачае справ у Вавилонi…

– Ти зняв мiрку, усе як слiд?

– А як же без мiрки…

– Ну, то кiнчай… Бог тобi на помiч… Ще мiг би й пожити старий. Але, знать, такий йому знак на небесах. Усi пiдемо туди ж, усiх нас колись обмiряе Фабiян. Хе-хе-хе. А потiм i для нього хтось виструже труну…

– Я вже подбаю про це сам. Але чие серце не хоче вмирати, той не помре. Якщо його силомiць не повiсять на бантинi…

– Це до чого, Левку?..

– До того, Кiндрате Остаповичу, що я не можу прийняти вiд вас грошi за цю домовину. Тихiн був менi друг, а я на друзях не заробляю.

– Забагатiв, чи що?

– Нi, в грошах завше маю велику потребу. Але не в таких грошах…

– Грошi не пахнуть… Чому ж ти маеш тратитись на людину, похорон якоi ми беремо на себе?

– Це великодушно, та грошi все ж заберiть, Кiндрате Остаповичу.

– А тобi наперед замовляють?..

– Чому ж, замовляють. Дивний закон. Труна стоiть на горищi, а чоловiк живе i живе. Рiзна бувае завбачливiсть…

– Коли вже ти такий забобонний, змiряй мене. На оцей завдаток.

– Я живих не мiряю…

– А як? На око?

Погляд замовника ненароком спiткнувся об теслярську сокиру трунаря, зашерх на ii вiстрi. Сокира лежала на верстаку в стружках, дiсталася йому вiд Панкрата разом з iншим начинням. Нервово погладив кошлату брову пучками пальцiв, тодi зиркнув на вiкно, чи стоiть кiнь у ресорках.

– Лiта маю такi, що вже й можу подумати про хату…

– Гаразд. Пiдiйдiть до стiни. Ось сюди. Тут Бонiфацiева замiтка, то нехай буде i ваша. Станьте рiвненько. Руки опустiть. Знiмiть капелюха, однаково вам доведеться з ним розпрощатись. А голову пiднiмiть. Ось так…

– А чого Бонiфацiю гарячитись?

– Побився з Зосею. То прибiг сюди. Каже, смерть собi заподiю. Я його i замiряв. Але помирилися. Живуть, – Фабiян одiйшов, пильно змiряв клiента крiзь усмiхненi скельця. – Гарно будете виглядати. Бонiфацiй, так той зблiд, коли я робив над ним зарубку. А ви менi подобаетесь. Будете жити, Кiндрате Остаповичу… – Взяв iз верстака сокиру, тодi виступив на край лави i зробив зарубку.

Брови змокрiли у замовника, як мишi.

– Все?

– До покрови буде готово. А то й ранiше.

– Менi не к спiху, Левку. – Вiн одiйшов, зиркнув на зарубку. – От бачиш, як усе просто на цьому тлiнному свiтi. Був великий Бубела, а наче його вже й нема. Це ти мав на увазi?..

– Я вас не розумiю, Кiндрате Остаповичу.

– Я радив би тобi, Левку, подумати i про свою зарубку… Бувай!

– Першу труну я змайстрував для себе. Тримаю на горищi. Що б то я був за майстер, якби не подбав про свою хату… Там цiлий саркофаг стоiть. Так що прошу ласкаво…




Роздiл восьмий


Щодень мiняеться колiр пилюки, яку здiймае над Глинськом череда, – вiд теплих тонiв до понурих. То непомiтно пiдкрадаеться осiнь. Природа нiби едина та недворушна у своiм замкненiм колi. Бо ж ледь прокинеться вирiй, i перший журавлиний ключ провисне над Глинськом, наче обмiрюючи шворкою дорогу на пiвдень, як у самiм Глинську, на ярмарковому майданi, заметеному вiтрами (донедавна те робив австрiець Шварц iз дерев’яною ногою), почина бiснуватися осiння тiчка, довiсниця того, що лiто скiнчилося, що досхочу вибавились у пилюцi глинськi дiти, що пiсля затишшя знову заюрмить ярмарок з усiх усюд, i Глинськ на деякий час немовби опиниться в центрi свiту, ламаючи звичнi уявлення про кордони та вiдстанi.

А поки що цiею маловiдомою свiтовi столицею тягнеться у степ лiнива й строката глинська череда, вiвцi кричать якось панiчно та глупо, наче iх проганяють звiдси назавше, i вiдлученi од корiв телята чимчикують осiбно в iжачках-намордниках, аби не смiли прагнути цiлющого молока, що мало б належати iм за все тими ж одвiчними законами природи.

З нерозлучним маузером йде на службу Пилип Македонський, важкий, стомлений, наче його самого цiеi ночi вилiплено з глини через вiдсутнiсть якогось iншого матерiалу, вдмухнуто в нього душу й для перестороги в останню хвилину вчеплено йому маузера до правоi гомiлки. Коли ж засiють дощi й на деякий час усе нiби поглине мстива багнюка, тодi маузер доведеться пiдняти дещо вище, й та грiзна зброя втратить вiд того, дiятиме на мiсцеву дрiбнобуржуазну публiку не так застрашливо-мiстично, як зараз, телiпаючись при самiй землi. Іде вiн, як завше, в супроводi Малька, невеличкого клишоногого песика, що трюхае за ним на поважнiй вiдстанi, сповнений доблестi та ще якогось почуття, близького до самопожертви.

На безлюдному ярмарковому майданi, заставленому безлiччю рундучкiв, набудованих за непу, бiснувалася перша осiння тiчка. За маленьку миршаву суку, в кращi часи не варту навiть уваги, билося кiлька велетенських псiв, яких Малько знав з цуценяти, бо хоча й сам не вдався на зрiст, але рокiв уже мав чималенько як для собаки. Зачувши тiчку, Малько забув про хазяiна й, не роздумуючи нi митi, кинувся в самий вир пристрастей. Доки велетенськi пси на смерть билися мiж собою, Малько тим часом дзигою звивався бiля iхньоi обраницi, викликавши таке захоплення хазяiна, що той замалим не забув про свое високе становище у Глинську, якби не нагадав про це вавилонський цап, випхавшись на майдан у всiй чистотi й безневинностi. Упiзнавши старого знайомого, Македонський мимоволi посмiхнувся i мало не привiтався з ним…

Уже другi досвiта, перед тим як вирушати до Глинська на слiдство, Панько Кочубей обходив вози в супроводi Бонiфацiя й неодмiнно справлявся: «А Фабiяни обидва?» У скрутнi хвилини для Вавилона увага до них бiльшала, один додавав щось до мудростi, яка мае властивiсть випаровуватись i зникати в людях у мить розпачу, тодi як другий був для вавилонян втiленням спокою. «Ми тут!» – вiдповiдав фiлософ iз Данькового воза. Те вносило деяке пожвавлення у цi мандрiвки до Глинська. Смiшно навiть подумати, але в тому примовклому натовпi на возах пiдсвiдомо жеврiла надiя, що й справдi все могло б окошитися на цаповi, якби винайти спосiб довести його причетнiсть до злочину, заподiяного проти комуни. Хтось навiть подав було думку: «А чому в Глинську гадають, що цап не може стрiляти? Сей вавилонський цап може що завгодно…»

В дорозi всi були достоту винахiдливi, смiливi, дотепнi, знали, як захищатись та що казати на слiдствi, але досить було опинитися перед непiдкупним, грiзним Македонським, як язик дерев’янiв, присихав до пiднебiння, а в головi починалося цiлковите безладдя. На декого ще й нападала ведмежа хвороба, а пiд час перебiгу ii чогось розумного на свiй захист поготiв не скажеш. Матвiй Гусак, наприклад, затурканий нею, плiв такi хармани на Вавилон, що сам Македонський мусив його зупиняти.

Спокiйнiше за iнших тримався на слiдствi Кiндрат Бубела. Вiн набирав у мiшечок сухарiв, кiлька гранок сала, крiм того, клав собi запаснi чоботи та кожушка, бо слiдство йшло вельми нерiвно, то вiддаляючись, то знову наближаючись до його особи. Коли його запитували: «То скажiть слiдству, як ви ставитесь до комуни, громадянине Бубела?» – вiн вiдповiдав щоразу однаково: «Не маю до неi жодних претензiй i живу з нею в мирi». І все ж Бубела вiдчував за всiм ходом подiй, що слiдство непомiтно ставило його в центрi цього епiзоду як головну силу. Найбiльше напсувала йому смерть вiтряного сторожа. Тепер вiн бачив, що се був його прорахунок, можливо, навiть фатальний, але було i якесь полегшення вiд того, що цього найстрашнiшого свiдка слiдство втратило назавше. Тепер Бубела робив прозорi натяки на Данька, на його давнi зв’язки з Мальвою, щоб звести справу до звичайноi любовноi iсторii, до помсти на грунтi ревнощiв. Але ж Данька зовсiм несподiвано для Бубели, як i ще для декого, вiдчайдушно захищав Явтушок, досi запеклий Данькiв ворог. Вiн поклонявся слiдству, як i належить безневинному та вихованому чоловiковi, й заприсягався на всi восьмеро дiток (тут вiн нiчим не ризикував, якщо б довелося покривити душею), що вiн, Явтушок, показуе саму лише правду. Одне твердив на слiдствi, що спав тоi ночi як убитий, бо вдень, звозячи снопи з поля, двiчi перекинувся з ними, а то все подвiйна робота, та й снопи Прiся в’яже такi, що можна бiля них надiрватись, а не якiсь там метелики, як у Скоромних, чи Безкоровайних, чи iще в декого. Але не стане обманювати слiдство, що звечора чув – i те тяглося до полуночi, – як його сусiди дурiли, та грали на затулi, та вибивали ложками, певна рiч, цим безневинним начебто способом винаджували з хати його Прiсю, до якоi вже давно не байдужi. Соколюкам пособляли обидва Фабiяни, якi не пропускають нагоди гарненько повечеряти будь-де, бо ж поля власного не мають i живуть майже впроголодь. Вони тут обидва, i слiдство може iх покликати.

Потiм усе стихло. І Явтушок затихав перед слiдством, вiдтак переходив до сутi справи. А суть та, що, надурiвшись звечора, Соколюки спали на кожушках у своему подвiр’i, напевне, нiчого не чули, що тоi ночi творилося довкола. Та й чи мислимо, аби люди, якi щойно вийшли з в’язницi й так бучно вiдсвяткували свободу, знову запрагли туди вдруге? На запитання, чому вiн iх не розбудив, коли пролунав пострiл у прiрвi, Явтушок вiдповiв ще переконливiше:

– Хай iм грець! Ще iх будити. Я б хотiв, щоб вони не прокидалися довiку…

Оце, власне, i все, що показував Явтушок по сутi справи. Що ж до «денiкiнцiв», то вiн чув, такi об’явилися у Вавилонi, але ж який стосунок до них може мати вiн, коли в дев’ятнадцятому бився з ними пiд Чупринками кiлька днiв пiдряд у кавалерii комдива Криворучка. Для пiдтвердження прихопив папiр, пiдписаний комiсаром Криворучка товаришем Гофманом. Щоправда, папiр побитий шашелем, бо тримае його у прискринку, але зате без жодноi фальшi, в чому слiдство може переконатися, бо ж вiн, Явтушок, такий, що страшенно любить тримати все для доказу. А ще просить вибачення, коли в чомусь похибив перед слiдством чи вжив неточне слово, бо ж хвилювання мае в ногах, у животi й по всьому тiлу велике… То нагадувала про себе ведмежа хвороба, вiд якоi рятуватись у Глинську нема анiякоi змоги…

На вiдмiну вiд iнших Явтушок виходив зi слiдства з виглядом переможця й простував до возiв, де конi трубили обрiк в опалках, а пiд возами радило раду вавилонське знатство, до якого бозна за якими ознаками вiдносив себе i Явтушок, хоч його вiз мiг порiвнятися з iхнiми лише зарозумiлим дишлом, нацiленим у той самий бiк, що iхнi, – додому, на Вавилон, а його кiнь не мав навiть опалки, а перебирав переiди на полудрабку, сам же вiн весь день перебивався огiрками з грядки та хлiбом з непросiяного борошна.

– Ну, що там, Явтуше? – перепитували його брати Раденькi, один з яких, Федот, доводився кумом Явтуху ще звiдтодi, як сам ходив у бiдаках.

– Я iм показав, що таке ми! – похвалявся Явтушок, розв’язуючи торбину з огiрками.

Сiдав пiд своiм возом, рiзав огiрки навпiл, посипав iх крупною сiллю, кольором близькою до пилюки, й, розтираючи сiль одною половинкою об другу, iв з таким апетитом, наче щойно вийшов iз борозни. Нiщо так не виснажуе, як слiдство, на якому доводиться пiдрятовувати свого запеклого ворога, щоб не занапастити самого себе.

Як уже було сказано, очолював вавилонську громаду Панько Кочубей, тобто се був той момент, коли вiн один вiдповiдав за всiх, i винних, i безвинних. Без його дозволу нiхто не смiв вiдлучатись од гурту, а всiм малось бути напохватi, оскiльки не знали, кого наступного слiдство зажадае перед очi. Винятком був лише цап Фабiян, якому дозволяли прогулюватися по Глинську й провiдувати своiх тутешнiх родичiв, припнутих до злиденних пасовиськ. Але якщо i вiн не появлявся довго зi своiх походеньок, тодi посилали за ним когось iз сквапнiших, i той приводив цапа до мiлiцii на мотузочку. Ану ж i вiн знадобиться для очноi ставки чи iще для чогось.

Коли вусатий мiлiцiонер виходив на ганок i накликав когось iз вавилонян, цап вставав з-пiд воза й поквапом, але зберiгаючи при тому почуття гiдностi, рушав до ганку, щоразу викликаючи дедалi бiльше захоплення вусатого. Понурий натовп при тому пожвавлювався, веселiшав, а сам мiлiцiонер позбувся суворостi i вже пiд кiнець кожен цапiв вихiд зустрiчав добрим людським смiшком. Завдяки цаповi та ще кiльком оптимiстам Вавилон зовнi тримався з гiднiстю й не занепадав духом, хоч пiдстав для оптимiзму не було.

Бубела стояв на тому, що краще занапастити когось одного, анiж цiлий Вавилон, до якого Глинськ здавен ставився вороже. За перебiгом слiдства стежив сам районний голова товариш Чуприна з Чупринок, чия неприязнь до Вавилона була добре вiдома. Наслiдуючи великих мужiв минулого, вiн уже не раз закликав зрiвняти Вавилон iз землею. Тепер привiд для того мав пiдходящий… Якiсь Чупринки мають тут районного голову, а гордий Вавилон не мае у Глинську нiкого, хто б постояв i допомiг у горi. Отже, мусимо покладатися самi на себе, а не чекати, доки це зробить за нас Чуприна з Чупринок. Цi думки визрiвали поволi i запанували на возах та пiд возами остаточно. Саме слiдство нiби чекало такого зустрiчного кроку вавилонян. Їхнiй вибiр припав на Данька Соколюка…

Данько вiдчув це, ще як вибралися з Вавилона. Його дядечко в третiх Панько Кочубей натякнув йому, що Вавилон себе вичерпав, що нерви в людей не витримують, що хтось один мусить спокутувати цього разу за всiх, а вже Вавилон воздасть належно пам’ятi того великого мужа i патрiота. На Данька позирали з сумом та спiвчуттям, а вже в дорозi, на возах, говорили про нього, мов про героя, якого обрали не вони, а сама доля. Напочатку Данько не мав нiякого страху в душi, та коли вози зупинилися на своему звичному мiсцi, з Данька облетiв терновий вiнок великомученика, i вiн знову вiдчув себе самим собою з усiма людськими слабкощами. Слiдство не починалося, та коли вiн захотiв разом iз цапом прогулятися по вранiшньому Глинську, дядечко в третiх зупинив його: «Нi, Даню, ти маеш бути тут, тебе можуть покликати першим». Данько спалахнув, збагнувши: дядечко побоювався, щоб вiн не втiк. Це був психологiчний прорахунок Панька Кочубея, який чудово розумiвся на кабанцях, але мало знав горде людське ество. Приреченi не терплять, коли в них одбирають останню мить свободи. Данько не мiг признатися людям, що цього ранку любив Мальву бiльше, нiж будь-коли, отож хотiв пройти до лiкарнi й попрощатися з нею. Мав велику потребу подякувати iй, що вона не запродала його на слiдствi. «Гаразд, дядечку», – сказав Данько й повернувся на воза. Лежав там ниць, перекусював соломинки. Ввижалося йому бабине лiто на Абiссiнських горбах, ввижалися там ночi з Мальвою, i смiх ii заповнював його голову вщерть. Мабуть, жодна жiнка не вмiе так м’яко смiятись, як Мальва, й залишати той смiх у повiтрi майже живим. Вона й Македонського роззброiла тим, кажуть, що трималася перед ним спокiйно, як Явтушок.

Цап саме замислився побiля воза над колесом, цим чи не найбiльшим i незбагненним для нього витвором людства, все ж першим зреагував на вихiд вусатого мiлiцiонера, немовби чекаючи, чие прiзвище той начитае. Вусатий, що, як здавалося вавилонянам, усе знав наперед, обвiв поглядом принишклий натовп, явно шукаючи когось, i, зупинившись на Даньку, безстрасно проголосив:

– Громадянин Соколюк Данько Миколович… – Поправився: – Миколайович.

Цап рушив до ганку пiд тихий смiшок вавилонян, якi чи не вперше могли зiтхнути полегшено, гадаючи, що iхнiм терзанням настае кiнець. Цап ще не був виморений спекою, то йшов до ганку так грацiозно й увесь був на такому духовному злетi, що мимоволi викликав захоплення навiть у тих, що досi мали пiд сумнiвом його як скiльки-небудь мислячу iстоту. Опинившись перед вусатим, вiн змiряв його з нiг до голови своiм цапиним поглядом, тодi прибрав войовничоi пози, зiгнувшись у дугу й даючи вусатому зрозумiти, що вiн силою проб’еться на слiдство, коли його не пропустять туди добром. Вусатому невтямки, що цап пройшов школу вавилонськоi сiльради, де звик до шанобливiшого обходження з ним, i запобiгливо причинив перед рогатим дверi. Цап зiв’яв, повернувся непоквапом, як роблять це четвероногi, й пiшов геть, а натомiсть до ганку пошкутильгав Данько, який ще тодi, при падiннi у прiрву, звихнув ногу й за iнших обставин мав би лежати без руху.

– Попрощайся з людьми, – шепнув йому вусатий, коли Данько пiднявся на ганок.

– Люди добрi, – повернувся Данько до людей. – Я й кажу, що я не стрiляв у комунара. Ось мiй хрест на те: не стрiляв!!! Та коли вам так хочеться моеi смертi – я пiду… – Вiн дiстав iз кишенi в’язочку ключiв – од хати, вiд залiзного пута для коней та ще вiд чогось, сказав навiщось: – Ключi!!! – й жбурнув iх Лук’яновi до свого воза. Посторонивши вусатого, пiшов чи не назавше.

А тут форкають конi в опалках, лежать на споришi натомленi дорогою лошата, чути, як хтось п’е воду з банки. Тодi пiдвiвся фiлософ, поправив окуляри на завушшi, якусь хвилю нiби вагався, боровся з собою. Бубела притому, насупивши бiлi брови, з-пiд воза пронизав фiлософа важким поглядом: «Що вiн збираеться говорити, сей злидень?..» Фабiян почув, як по його спинi забiгали мурашки.

– Нехай викличуть сюди вiтряного сторожа. Вiн знае, хто стрiляв…

– Що ти плещеш, дурню? Якого сторожа?.. – виступив Панько Кочубей iз затiнку, де ладнувався переснiдати, тримаючи в руцi варене яйце.

– Отого самого… Якого ж iще?

– Що ти ворушиш мертвого в гробу?

– Отченашка жива. Нехай покличуть ii…

– Тепер бачите всi, що вiн юродивий, – устав з-пiд воза Бубела, – що його цап розумом свiтлiший за нього…

– А те всiм вiдомо…

– Іще звiдтак, як вiн вiдмовився од землi…

– Й коня промiняв на окуляри…

– Фiлософ! Ха-ха-ха!

І на смiх його. Жовчний, страшний, божевiльний смiх.

На ганок вибiг вусатий i сказав iм, що вони заважають слiдству. Фабiян сконфужено повiв скельцями, поклонився громадi, наче хотiв вибачитись перед нею, тодi пiдiйшов до воза, скрутив вiхтика з соломи й заходився змiтати ним пилюку з чобiт. Вiн зодягався до Глинська у найкраще, що мав, то застебнув комiрець синьоi сатиновоi сорочки, поправив китички на поясi, перевiрив, чи е в кишенi хустиночка, тодi запитав Лук’яна:

– Де тут у них райпартком?

– Навiщо? Ти ж бачиш, що тут усi своi. І дядечко з ними заодно…

– Пiду до товариша Теслi…

– В кiнцi вулицi. Бiля старого млина…

Панько Кочубей мало не вдавився крутим яйцем, а Явтушок, помiтивши те, вельми невпопад засмiявся пiд своiм вiзком, де вже мав усе розкладене: хлiб, сiль, огiрки.

– Повернiть його, – скорiш заблагав, анiж наказав Бубела.

Але нi Панько Кочубей, який на ту хвилю вже проковтнув яйце, анi Бонiфацiй (вони однi мали право на те) не стали його зупиняти. Облишивши снiдання пiд возами, обступили Лук’яна, всi якiсь страшнi й нещаднi. Бубела взяв Соколюка за грудки, десь по шву трiснула на Лук’яновi сорочка-вишиванка.

– Не руште, – вiдштовхнув Бубелу вiд себе Лук’ян.

– Чого, питаю, пiшов туди трунар? – важко дихав Бубела.

– Не знаю, – тихо сказав Лук’ян.

– А померти б ти не знав, басурмане. – І з усiеi сили штовхнув Лук’яна вiд себе, той заточився i сiв хрящем пiд возом.

– За вiщо? – вирiс перед Бубелою високий зблiдлий Бонiфацiй.

Бубела знiтився, збагнувши, що вiн явно переоцiнив еднiсть своiх рядiв, спробував було залишити Бонiфацiя, але той заступив старому дорогу до воза. Усi цi роки, вiдколи Кармелiт у сiльрадi, Бубела молов для нього без мiрчука i тепер не мiг простити такоi невдячностi.

– Тьфу, який ти огидний! І як тiльки Зося з тобою на однiй подушцi спить? Страховисько вавилонське!..

Те, що сталося наступноi митi, перевершило всi уявлення вавилонян про Бонiфацiя. Вiн пiдняв руку на самого Бубелу. З того злетiв капелюх, а сам Бубела мало не опинився в опалцi Павлюкiв, у якiй конi трубили овес. Павлюк iз синами саме снiдав пiд возом, конi ж були не розпряженi, сахнулись од Бубели назад, закричали Пав-люки пiд колесами. Опанувавши себе, Бубела добiг до свого воза, вихопив там мазницю з вiдерця, яке тримав на задку, i рушив з нею на Бонiфацiя. Але тут уже пiднявся Лук’ян, вiдчiплюючи орчика вiд воза; вже Явтушок облишив свiй бiдацький снiданок i вирiшував для себе, чим би його краще озброiтись та чий бiк прийняти у бiйцi, яку вважав неминучою i навiть необхiдною для слiдства; брати Раденькi озброiлись люшнями й зайняли оборону бiля свого воза, а там пiдвiвся Павлюк iз трьома синами; Матвiй Гусак похапцем знiмав нашильники з дишла; готувалися до бою Скоромнi, що досi мали репутацiю тихих i вже аж занадто мирних людей; похапцем знiмали вуздечки з коней Безкоровайнi… Даремно Панько Кочубей, вибравшись на воза, закликав розбурхану громаду до миру.

Бiй грянув жорстокий i нестримний. Бубела орудував квачем в коломазi, не щадячи нi нових сорочок, нi облич. Лук’ян пробивався йому назустрiч, гамселячи орчиком не лише його прибiчникiв, а всiх, хто попадав пiд руку. Брати Раденькi билися, як леви, доки iх не розметав Бонiфацiй. Скоромнi – батько та два сини, що навiть iсти соромилися на людях, не те що битись, тепер зводили якийсь старий рахунок з Павлюками i так героiчно билися навкулачки, що Панько Кочубей, усе ще залишаючись на возi, був зачудований ними. Вуздечки Безкоровайних падали на голови, як пращi. Явтушок бився вишневим батожилном, не примкнувши до якоiсь певноi сторони, вiн налiтав то на своiх, то на чужих, аж доки Матвiй Гусак не оперезав його залiзними цепками нашильникiв – за непослiдовнiсть, вiд чого Явтушок одразу опинився на боцi Бонiфацiя, тобто на боцi бiдноти, яку Бубела намiчав шмаровидлом, аж доки хтось не вибив iз його рук мазницю.

Бачачи, що мирний спосiб нiчого не дасть, Панько Кочубей висмикнув дишло з воза, занiс його якомога повище i вже ладен був опустити на голови тих нерозумникiв, цiлячись, певна рiч, у Бонiфацiя насамперед, як найiмовiрнiшого претендента на пост голови сiльради у майбутньому. Звичайно, вiд грабового дишла постраждав би не один Бонiфацiй, якби несподiваного удару з тилу не завдав головi цап Фабiян. Вiн розгнiвався й посадовив Панька на паничi саме в ту мить, коли дишло вже було занесене для удару. Дуже ймовiрно, що за поспiхом цап не впiзнав голови, iнакше б не дозволив собi чогось подiбного. Тим самим способом – одбiгаючи i розганяючись – вiн посадив на паничi iще кiлькох заповзятцiв, у тому числi й Бонiфацiя, котрий уже був недалекий вiд того, щоб вважати для себе сей бiй виграним.

Коли обезумiла громада видихалася та вивоювалась, по всьому якесь облегшення запанувало пiд возами, то в одному, то в iншому гуртку спалахував вiдчайдушний смiх, лише старий Павлюк нiяк не мiг запакувати на мiсце свою грижу, яку нажив давно, i тепер стогнав пiд возом. Хтось подав думку, що треба iм помиритись, аби не повертатися у Вавилон ворогами. Явтушок хотiв вiдгукнутись на те якнайпалкiше, але серйозно пошкодив своi штани на видному мiсцi й не мiг звернутися до народу, а мусив пересидiти решту дня пiд возом. У цiй битвi вiн не зажив великоi слави, в обох таборах про нього говорили однаково: i нашим, i вашим. А вже потiм, як мирилися у корчмi, то до жодного гурту його не покликали, i вiн змушений був потрусити власного гаманця, вiд чого обличчя його мало вираз трагiчний.



Тесля вже був на роботi й стояв бiля вимитого, як завше, вiконця, з якого вiдкривалося йому глинське «царство-государство» з усiма ранковими барвами, згуками, ритмами, до яких тривалий час вiн не мiг звикнути пiсля Краматорська.

Щойно бачив гордих i красивих собак, заслiплених, вiдважних, грацiозних безмiрно, коли ж iх виловлять гицелi, заженуть до клiтей i потiм, наче для глуму та смiху, везтимуть через увесь Глинськ до шкуродернi, тi спам’ятаються, голоситимуть тоненько, як шершнi у спеку, i лише суки, призвiдцi всього, будуть триматися у тих клiтях з погордою, спокiйно та величаво сидiтимуть на заднiх лапах i дивуватимуться, з якою, по сутi, мiзерiею вони зв’язали свою долю. У клiтях дiяли зовсiм iншi закони моралi, анiж тi, що склалися для цих iстот у непiвському Глинську. Ще донедавна було iм вiльготно; коли й топили iх у Пiвденному Бузi, то ще слiпими щенятами, кожен навiть паршивенький двiр не обходився без них, нинi ж вiйна з ними стала такою модною, а гицелi так розполювались, що вдирались у подвiр’я зi своiми гакавицями i хапали iх на очах господарiв. Потiм, на шкуродернi, навiщось записують масть та вагу кожного, кличку, якщо така е, i прiзвище або прiзвисько хазяiна, нiби й справдi те мало якийсь стосунок до iсторii. Пiсля осiннiх тiчок у Глинську появляеться кiлька бекеш, пiдбитих однотонним хутром. І лише Максим Тесля не пiддався модi й перебиваеться в потертiй шинелi, в якiй прибув з Краматорська, хоч та одежина вже давно не здатна приберiгати хоч якесь тепло над душею.

Гуртуються вiтри в степу, наче народжуючись у чорних гривах коней; гуртуються птахи й нараз прокричать над Глинськом iз безоднi ночi; а тут пориваються в небо свiйськi гуси, наповнюючи Глинськ ратним криком слабокрилих iстот. У такi хвилини i самому праглось дороги…

Тодi кликав Хому, райкомiвського кучера, й наказував запрягати коней. По ямочках, що з’являлися при тому на щоках Теслi, Хома здогадувався, що то мала бути подорож у комуну, й вибирався туди не вельми охоче. Там старому доводилося перепрягати коней iз брички в гарбу й ставати разом iз Теслею до скиртування хлiба. Інодi це тривало поспiль кiлька днiв. Хома зовсiм забував, що перед ним секретар райпарткому, й дозволяв собi при комунарах погукувати на Теслю, аж поки Клим Синиця не припиняв це неподобство, нагадавши Хомi, що той лише райкомiвський кучер, а не заворг Рубан. Рiч у тiм, що, вiдчувши слабинку, заворг дозволяв собi погукувати на Теслю, хоч i ставився до нього з пошаною, цiнуючи в Теслi витримку, спокiйну вдачу i рiдкiсне вмiння товаришувати з пiдлеглими, не допускаючи при тому нi панiбратства, нi зверхностi. Синицi ж iмпонували Теслина завбачливiсть, обережнiсть, фiлософський склад розуму, але такi, як правило, жодноi з цих рис не вмiють обернути на власне життя й припускаються iнодi разючих помилок. Здебiльшого це люди непрактичнi, але iх суспiльна функцiя в тому, що на крутих поворотах вони немовби перебирають на себе гальма iсторii, щоб усе не полетiло шкереберть. Це люди, надiленi мудрiстю, i iх не псуе влада, хоч заворг i навiть райкомiвський кучер можуть на них i погукувати при нагодi. Незважаючи нi на що, Клим Синиця дедалi бiльше проникався повагою до Теслi, вбачаючи в ньому iдеального секретаря райпарткому як для Глинська.

Тесля заночовуе у Клима в його кiмнатi, а Хома спить на вишках, у стайнi. Секретар з головою допiзна гомонять про свiтову революцiю, про те, який би вона мала вплив на iхнiй Глинський район, а Хома з комунiвськими сторожами роблять усiлякi припущення супроти неi. А вранцi тi й тi сходяться до комунiвськоi iдальнi на снiданок i мовчки сьорбають кулiш, засмажений прогiрклим овечим лоем. Хома хрестився, але так, нiби вiдхрещувався од таких харчiв, i тут Тесля робив йому цiлком слушне зауваження: «Хомо Лельковичу, ви забуваете, що працюете в райпарткомi». Хома вибачався, але наступного снiданку все повторювалось.

Тесля прийняв Фабiяна не без деякого упередження, але, довiдавшись, хто вiн i що, помiтно пом’якшав, ямочки на щоках поглибшали; уважно вислухавши фiлософа, натякнув, що вiн, Тесля, не втручаеться у сам перебiг слiдства, але й не байдужий до нього, бо справа тут полiтична, класова, i ворог мусить бути покараний, хоч хто б ним не виявився.

– Ми, голубе, сидимо на пороховiй бочцi, нас жменька, всього сiм комунiстiв та один кандидат на цiлий район. А Глинськ, сам бачиш, який. І все у ньому е: колишнi денiкiнцi, петлюрiвцi, непманом аж кишить, а довкола Глинська чиi хутори, чиi вiтряки, драчки, олiйницi? Все принишкло, зачаiлось, жде… А заворуши – лиха не обберешся. Власнiсть сидить у людинi мiцнiше за все. Навiть якщо ii й нема, якщо лише мрiеш про неi. Ти, знать, чоловiк тямущий, розумiеш, до чого йде. Або комуна вiзьме гору, або ж ми сплодимо нову буржуазiю, i тодi амба нам. Ось ти, Левко Хоробрий, де б хотiв бути, коли гряне бiй?..

– Менi, товаришу Тесля, втрачати нiчого. Розумiючи, що з усiх кайданiв найважчi – моi власнi, я сам позбувся iх, звiльнився вiд них. Од землi вiдмовився, коня продав, навiть цап, по сутi, нiколи не був моею власнiстю, а належав усьому Вавилоновi. Я маю таку душу, товаришу Тесля, що навiть якби купався в добрi, то його вистачило б лише на один день, наступного ж дня я б усе роздарував людям, аби знову стати собi Левком Хоробрим. Єдиний чоловiк у Вавилонi, хто не замикае на нiч ворiт, бо не мае iх, а дверi оселi зачиняе хiба що вiд холоду, – це я, Фабiян. Але, крiм цього, е у Вавилонi брати Раденькi з новим вiтряком, е Явтух Голий, що набрав земельки на дiток, е Скоромнi та Безкоровайнi – я не стану називати вам усього Вавилона, але всi вони тягнуться туди… пiд вози…



Бубела, влiгшись горiлиць, покашлював пiд розворинами. Голову мав на мiшечку – в нiм чоботи, кожушок, сухарi й сало пахне горищем, мишами. А трунаря все нема та нема з райпарткому… Бубела i разу не бачив живого Теслю, чув лише, що квартируе вiн у Снiгурiв, яких добре знав, то вiд одного цього вже мав якесь облегшення на душi. Бiльше за все Бубела боявся очноi ставки з потерпiлим. Мимоволi прислинював своi бiлi брови, адже таких брiв примiтних, либонь, нi в кого бiльше й нема. Все ж iнше, ба навiть пута, його непокоiло менше. Приводили сюди Лейбу з глинськоi мотузянки, i той лише розвiв руками. Гей-бо Лейба, гей-бо мудрець iудейський! Слава тобi вовiки на цiй землi! Який християнин був би годен дбати отак про свою мотузянку? Сто Явтушкiв Бубела ладен був вiддати зараз за одного Лейбу.

Явтушок дiстав десь циганську голку, чи не в Бонiфацiя, який вважав, що в дорозi може все знадобитися, й сховавшись пiд возом у самих спiднiх, лагодив собi верхнi штани на той випадок, якби його, Явтушка, знову покликали перед слiдство. Отак-то голому встрявати до бiйки.

– Явтуше!

– Пробачте, не можу встати… А що?

– Не ганьби Вавилон. На тобi грошi та пiди набери собi на новi штани. Хоч чоловiчок ти й нiкудишнiй…

Обличчя у Явтушка видовжилось, очицi заграли, голка забiгала, як човник, тож нiхто собi не уявляе, як оприкрiли йому цi штани i як вiн совiститься ними на людях. Ще як нiч, то сяк-так, а вдень вони для нього справжне нещастя. Вони заважають вiльно мислити, дихати, ступати по землi, тим смiшнiший вiн мав вигляд. Та оцiниш iх, коли зодягнеш востанне, бо ж не маеш нiякiсiнького уявлення, що чекае на тебе в нових штанях. Нитка вибiгла з вушка, i вiн од хвилювання нiяк не мiг ii засилити… Одно бубонiв:

– Я зараз, зараз, Кiндрате Остаповичу…

Виводять Данька, садовлять на бричку i кудись везуть. Уже пiд конвоем везуть. Бубела пiдiслав Раденьких до вусатого на ганку. Повезли Данька на очну ставку з Яворським. Той пiзнае його, i всiй справi кiнець…

А тут даються грошi на новi штани. Белькоче Явтушок:

– Я вiддам. А то ж як? Неодмiнно вiддам. Я такий. Я до вiддання надiйний, як нiхто…

– Чудний ти, Явтуше. Проси бога, аби все скiнчилося гаразд… Хiба ж однi штани я мiг би купити? То для мене сущi дрiбницi, Явтуше. Носи на здоров’я… Як ти гадаеш, вiн пiзнае його?

Явтушок мовчав… Бо хоч з якою мiзерною душею була б людина, та перед убивцею у нiй все ж прагне прокинутись людське. Забракло лише отого маленького зусилля волi, щоб жбурнути Бубелi його грошi, й вiн поник, ненавидячи себе.

Мальва сидiла в ногах пораненого у бiлому халатику, в лiкарнянських тапцях, вона не вiдходила вiд нього всi цi днi, за винятком тих кiлькох годин, коли ii викликали на слiдство. Поет засмiявся, впiзнавши Данька й пригадавши, як, вiддiлившись од нього, летiв у прiрву його бiлий кожушок.

– Ви знайшли тодi свого кожушка? – поцiкавився Володя.

– Знайшов… На морельцi. На самiм вершку засiв. Ледве струсив.

– Ви справдi повiрили, що я хочу вас зарубати?

– Краще б ти мене зарубав, нiж оцi муки… Як же я мiг опинитись у ровi ранiше за тебе, коли без пам’ятi лежав у прiрвi?

– Його не було серед них… Нi, не було… Запишiть, товаришу Македонський… Се мое останне слово…

Йому, напевно, важко було говорити, а Данько впав навколiшки бiля його лiжка й розплакався, як хлопчисько. Конвоiри ледве виштовхали його з палати. Помiтив, що вже тут, у лiкарнi, у хлопця засiялися вусики, мабуть, вiд любовi, й так само невтихомирно, як i ранiше, стирчав чуб, годний видолати якi завгодно страждання заради Мальви. І стало Даньковi втямки, за вiщо Мальва могла покохати цього зухвальця духу. За благородство та велич душi – не iнакше…

До Вавилона поверталися без Кiндрата Бубели. Його воза з кiньми забрали Раденькi. Припоручив на них воза i вiтряка. Раденькi були актори вiд природи, зронили сльозу на прощання. Насправдi ж обидва думали про те, що тепер вiтри вобiруч запрацюють на них, доки Бубелiв велетень стоятиме поруч iз погаслими крильми… На возi Соколюкiв спав цап, змучений не так слiдством, як цiею мандрiвкою до Глинська. Фiлософ мав би журитися, що втратив мiсце сторожа на вiтряках, вiн же ж, дивак, бiдкався тим, як важко Теслi правити районом, над яким умiщаеться мало не весь Молочний Шлях на мiльйони кiлометрiв…




Роздiл дев’ятий


Свiтанки у Глинську настають раптово, наче iх приносять сюди рвучкi вiтри разом iз пахощами вижатого степу. Цiеi митi не пропускав поет, забираючить не без помочi Мальви до старовинного крiсла з головою дракона на спинцi (крiсло знайшли на лiкарнянському горищi й поставили тут, побiля вiкна, з дозволу лiкаря). У Глинську сперечалися в голосi пiвники-дисканти, примушуючи помовчати своiх виспiваних батькiв. Смiшно було слухати, як ламкий пiдголосок, уперше вiдчувши в собi вокальний талант, несподiвано для себе пускав «пiвня» на найвищiй нотi i трагiчно сходив зi сцени. Тi невдахи нагадували поетовi про його патронатне дитинство, про першi вiршi, що були дивом для нього самого, хоч iх нiхто не хотiв визнавати у Глинську, аж доки до патронату не завiтав колишнiй голова комуни Соснiн, послухав iх i визнав у хлопцевi поета. То були вiршi про патронат, про дiвчину Федорцю, про першi почуття до неi. Соснiн забрав поета в комуну, а Федорця залишилась у патронатi. Розчарувавшись у поетовi, який не змiг написати про комуну чогось епохального, а все оспiвував бiлих лебедiв на комунiвськiм озерi, Соснiн послав його до Костроми, на курси сироварiв, напевно, вважаючи цей промисел дуже близьким до поезii. Повернувшись iз свого почесного заслання через рiк, сировар не застав Федорцю у Глинську, та й сам патронат на той час уже розпався, не змiг тримати в покорi стiлькох переросткiв. Федорця подалася до якогось великого мiста. Вона була бiла та легка, як пух кульбаби, i таку вiтри могли вiднести куди завгодно.

Вночi, коли лiкарня вгамовувалася i поринала в непевний сон, Мальва сама забиралася до старовинного крiсла, вмощувалась там зручнiше, пiдiбгавши ноги, i вголос читала Майна Рiда, томик якого вiдшукали на горищi разом iз крiслом. Кажуть, що в тому крiслi колись помер вiд ядухи граф Арнаутов, засновник цiеi лiкарнi. Напевне, Майн Рiд також належав йому. Читала, аж поки хворий не стомлювався й засинав од того читання. Лампа чадiла, i Мальва появлялася вранцi в коридорi з кiптявинками в носi.

Цього свiтанку все повторилося. Мальва допомогла хворому добратися до крiсла, цiлий хорал пiвникiв здiймався над Глинськом, а поет запитав ii:

– Мальво, чому мовчать пiвники?

Потому свiт перекинувся йому в очах разом iз Глинськом, пiшов обертом, поет став хапатися руками за повiтря, на Мальвин скрик убiгла Варя Шатрова, старша операцiйна сестра, й показала Мальвi на дверi. Але Мальва зрозумiла той жест як наказ кликати лiкаря.

Лiкар був родом iз Миргорода, iз знаменитоi лiкарнянськоi родини Шамраiв, предок яких нiбито лiкував ще батька самого Гоголя. Пiсля iнституту це була перша Шамраева практика. Живе Шамрай один, займае невеличку кiмнату опостiнь з аптекою, тому в нiй завше стоiть змiшаний запах лiкiв. Через той запах раму виставлено, а вiкно запнуто марлею вiд мух. Лiкар спить голий, нiбито нiяк не може одвикнути вiд студентськоi звички, коли доводилось економити на бiлизнi. За ту нагiсть уже тут, у Глинську, його прозвано Марсiянином. Варя Шатрова, якiй частенько доводиться будити Марсiянина до тяжкохворих, уже звиклася з його наготою i не вбачае у нiй чогось брутального. Невiдомо, як будить Марсiянина старша операцiйна сестра, Мальва ж не повiрила очам своiм i, перш нiж розбудити його, прикрила сонного простирадлом, яке сповзло долi, а тодi вже зашепотiла над ним:

– Дохтор, дохтор, iдiть… Володi погано… Вiн не чуе пiвникiв…

На подвiр’i бiснувалися кажани i тепер сахались од височенноi накрохмаленоi постатi Марсiянина, нiби й справдi та появилася в цiй запранiй лiкарнi з якоiсь iншоi планети. Мальва здавна боялася кажанiв, то бiгла за лiкарем згинцi, захищаючи голову руками. Одноногий сторож на колодянцi австрiець Шварц саме вiдчиняв ворота перед велетенськими волами-диманами. Тi привезли хворого з Нехворощi, i тепер, зморенi дорогою, стояли як укопанi. На передку сидiв погонич, чубатий парубiйко, а хазяiн лежав горiлиць у бiлiй соломi, з якоi визирали чорнi та гачкуватi пальцi його босих нiг. Мальвi видалося, що на тiй повiльнiй, як вiчнiсть, пiдводi привезено самi лише ноги гречкосiя…

Пiвники-дисканти нiби оплакували свого мецената. Коли до палати з’явилися санiтари з носилками, лiкар наказав iм винести спершу крiсло з головою дракона на спинцi, нiби воно було причиною смертi. Крiсло ледве виставили, воно чiплялося за одвiрки своiми рахiтичними ногами. Санiтари вусатi обидва i схожi обличчям один на одного, наче близнюки. Рiзного люду виносили, але поета ще не доводилось. Тому понесли його так урочисто, немовби до вiчного пантеону.

Марсiянин був лише на який годок старший за сировара, i коли той опинився в лiкарнi, то не чинив йому жодних утискiв, дозволив Мальвi бути при ньому i лише тепер збагнув, що та свобода могла спричинитися до гiршого. Нема нiчого невтiшнiшого, нiж закоханi у передчуттi розлуки.

Потiм санiтари внесли пожитки померлого: штани на зразок пушкiнських, шкiряну курточку, прострiлену на грудях, черевички з виваленими, всохлими язиками. Це все вона мусить забрати з лiкарнi. Такий порядок. Лiкар спiвчутливо зиркнув на Мальву, що заходилася збирати у вузлик пожитки поета, майже нiякi й зовсiм нi на вiщо для неi, й з якимось гiрким почуттям пiшов рятувати хворого з Нехворощi.

Димани повлягалися бiля воза, зайнявши мало не пiв-подвiр’я, покiрнi, розумнi, кожен у своiй частцi ярма. Якщо хазяiн помре в операцiйнiй, то вони ще сьогоднi повезуть його в Нехворощ, тому мусять перепочити. Їхнiй погонич, здавалося, був байдужий до долi хазяiна, розметавши руки, спав на возi, в горошковiй сорочцi та в латаних на колiнцях парусинових штанях. Те дало привiд Мальвi подумати, а чи не обдарувати бiдолаху, що, напевно, ходив у наймитах. Але ж воли з таким докором подивилися на неi з ярма, що вона не посмiла залишити вузлика на возi, а мусила йти з ним через увесь Глинськ. Ану ж бо в тiй одежинi виросте колись ще один поет…

Була недiля – ярмарковий день у Глинську. З далеких та ближнiх сiл потяглися вози, вантаженi кабанцями, овечками, пов’язаними пiвнями, що одспiвали свое, та всiляким iншим добром. Нехворощ проскрипiла на волах-диманах, схожих на тi, що спочивають коло лiкарнi. Замалювалася на дорозi, наче марево, й вавилонська валка – Мальва ще здалеку впiзнала ii по килимах та рябчиках, котрими вистелялося вози, аби вже одним тим показати свою приналежнiсть до вiчного Вавилона. Мальва не мала жодного бажання зустрiчатися з вавилонцями, зняла взуванцi й пiшла навпростець. Хтось на пiдводах упiзнав ii, покликав, та вона не подала жодного знаку, що вчула тi поклики. Цур вам, убивцi! Не хочу знати вас до самоi смертi.

Волопасики в стернях перелiтали перед Мальвою, з дивовижною легкiстю обирали для неi цю найважчу й найневiдомiшу дорогу. Стернi низькi, колючi, а Мальва шурхотить боса по них, то волопасики добiгали, спурхували, щебетали дедалi заклопотанiше, – помiтили кров на ii ногах, то, мабуть, хотiли якось вiд цього застерегти, аж поки не вивели на чорну комунiвську рiллю, де й залишили ii напризволяще, бо ж мали ще безлiч iнших турбот, цi кмiтливi волопасики…

Уздрiли цапа Фабiяна в ранковому сяйвi, не одного, з фiлософом. Тi два небораки, напевно, мали вчора гарну вечерю, пiсля якоi заспали, й тепер, спiзнившись на ярмарок, повагом плелися собi полем, iм-бо втрачати нiчого. Волопасики знають цю пару й охоче опiкують ii, коли вона йде до Глинська, а паче, коли повертаеться з Глинська, втративши вiдчуття сторiн свiту. Тодi волопасики ведуть Фабiянiв до самiсiнького Вавилона, а самi повертаються ночувати в глухому полi, бо люблять тишу пiсля метушливого дня.



Глинськ ще нiколи не мав свого поета, його тiло не вiддали комунарам, хоч тi вже обрали мiсце для нього: хотiли поховати в комунiвському парку, бiля мармурових богiв над озером, по водах якого бентежно шугають бiлi лебедi, готуючись до вирiю. Та добре, що не зробили цього. Хтось сказав, що як тiльки птахи вiдчують, що не стало поета, то бiльше не повернуться в комуну, бо, як i люди, не можуть кохатись i плодитись без покровителя.

Ховали поета на майданi у братськiй могилi видатних глинських революцiонерiв. Ім’я поета буде на надгробному каменi, либонь, шостим пiсля волосного комiсара Науменка, який загинув свого часу у Вавилонi, а похований тут, у рiдному Глинську.

Разом iз вавилонським оркестром, чи не единим на цiлий район, нагодилися до Глинська обидва Соколюки, якi хоч i спiвчували комунi, але мали на цьому похоронi ще свiй iнтерес. Йшлося про саму Мальву. Данько сподiвався повернути ii на Абiссiнськi горби, хоч добром, а хоч силою вирвати ii з Глинська. Смерть поета вселила в Данька новi надii. Любов i ненависть до Мальви змiшалися у щось одне, якусь невигойну муку, котра напосiдала на нього дедалi важче, находило на бiдолаху й таке, що вiн ладен був заподiяти собi смерть, i в душi заздрив поетовi, коли довiдався, що той помер у Мальви на руках. Шепнув братовi, що вiн також хотiв би так гарно померти. Коли мало початися винесення тiла iз зали райвиконкому, то Соколюки протовпилися до домовини i стали в головах небiжчика, поруч iз Мальвою, наче близькi його родичi. Те нараяв iм Фабiян, який приiхав на однiй пiдводi з ними. Брати стояли стражденнi й покутливi, можна було подумати, що нiхто так щиро не подiляе ii журби, як вони, Лук’яньо навiть зволожив своi окуляри i попрохав хусточку у Данька, бо своеi не мав чи забув.

Не було лафета, то труну поставили на звичайнi розворини, запряженi трiйкою коней. Комсомольцi вели за катафалком коня, осiдланого, в чорних стрiчках, кiнь усе ще помiтно накульгував на лiву передню ногу, яку зачепила куля. Заспiвали пiсню: «Козака несуть i коня ведуть». Синиця нiс прапора, поспiшав, йому нiяк змiнити руку…

Зате обставини складалися сприятливо для Соколюкiв. Брати пiдхопили Мальву пiд руки й повели ii через увесь Глинськ. Усi ii спроби звiльнитись од них були даремнi. Данько при тому удавав на обличчi цiлковиту покору та безневиннiсть мирську, а Лук’яньо, як тiльки вступала музика, вичитував скоромовкою:

– Що ж воно тепер буде, Мальво? Згубили такого гарного хлопця. Може, з нього зробився б генiй народу… А ти звичайна собi Мальва, як усi… – i замовк, бо в обох церквах, що ворогували мiж собою, ударили в дзвони.

Максим Тесля сприйняв це як наругу над iм’ям комунара, наказав мiлiцii вгамувати дзвонарiв. Одна дзвiниця замовкла невдовзi – на спаса, тiльки в найбiльшому дзвонi, що спiвав густим басом, не могло вгамуватися серце; але друга, на вознесенii, виявила цiлковиту непокору й заповнила Глинськ заупокiйним благовiстом. Старий дзвонар уперше на своiм вiку грав за поета, вiн наче збiсився у тому наснаженнi, весь полинув до неба, аж поки з рук старого не вирвали вервечок. Тодi знову вичумлився бубон, пристрасть революцiонерiв, а за ним мiй батько витягнув на кларнетi високе колiно, якого оркестр, розладнаний на весiллях, сягнути не змiг, i кожен iз музик покладався тепер на власну силу духу в прямому розумiннi слова.

На майданi, коли народ з’юрмився i комбiдiвцi, що зiйшлися з навколишнiх сiл, закричали: «Смерть Бубелi!» – до Данька протовпився Марсiянин i змiряв його з нiг до голови. Данько весь зачамрiв, кров зупинилася йому в жилах, задзвенiло у вухах – зачув усiм ладом душi щось неприемне, а коли Марсiянин зник у натовпi, то запитав у Мальви, хто цей чоловiк.

– Лiкар, – вiдповiла йому Мальва, нагнулася, взяла жменьку землi, кинула на домовину, лише тепер вiдчувши себе дружиною комунара…

Поминальну вечерю, на якiй Чуприна з Чупринок виголосив гнiвну промову на адресу свiтовоi та мiсцевоi контри, справили у пролетарськiй корчмi на кошт комуни.

Тесля на цiй вечерi думав про свое.

Вiн платить Снiгурам (дiвоче прiзвище Варi) за квартиру i за харчi, а мешкае в окремiй кiмнатi. Все йому видае, що одноi прекрасноi ночi заявиться Шатров зi свого «небуття». Варя глузувала з тих Теслиних припущень, вона певна, що Шатров загинув, адже крейсер, на якому вiн служив, потоплено у Кронштадтi ще у вiсiмнадцятому. Вона ще запевняла, що Шатров iз бiдних, вiн син петроградського вiзника i вибився в морськi офiцери зовсiм випадково. Все це приносило мало полегшення для квартиранта. У Варi е син вiд Шатрова, вже гарний шибеник, то щоб хлопець не заважав квартирантовi, старий Снiгур перебрав його в хатину, через сiни, де досi мешкав сам. Офiцерський нащадок пам’ятае батька, дивиться вовком на Теслю, а той не ступае жодного кроку назустрiч, бо ж мае своiх дiток у Краматорську. Дружина вкладае iх листи у своi, i Тесля не нарадуеться ними, надто першими доньчиними кривулями. Дружина не хоче залишати заводу, а вiн не може залишити Глинська.

Пiсля вдушення непу настае ще складнiша пора: ii провiстив сей перший пострiл у комуну… Старе селянство дожива своi останнi деньочки. Куркульня вже чекае на зашморг, спродуеться потихо, ярмарки у Глинську завiзнi, як нiколи. Бiй може звалитись на Теслю гарячий, смертельний.

Пiд корчмою тривожно лопотiло млинове колесо, тихоi ночi його чути на цiлий Глинськ, чогось подiбного не було у Краматорську, де Тесля працював ранiше. Варя Шатрова i те колесо було для нього чи не найбiльшою окрасою Глинська… В обох вiн знаходив щось вiчне i безнастанне, мабуть, те, що знаходять поети у своiх мареннях. А можливо, то лише його заблукання, з яким вiн мусить кiнчати.

Комунiвська валка вибралась пiзно. Кiнь, на якого ще три днi не малося сiдати, бiг за возом журкуватий, стриг вухами, сторожко зиркав у нiч, сахаючись од кiбцiв та сов, що спурхували в Денiкiнському ровi. Мальвi все ввижався на тому конi поет, чомусь босий, могло бути, що то його душа поверталася додому. Мальва мимохiть згадала про його черевички, але в тому й рiч, що душi померлих, напевне, блукають по свiту босонiж.

Клим Синиця сидiв поруч, звiсивши ноги з полудрабка, та все бурчав скоромовкою:

– Ти бачила, як ми його ховали? А що могло б iз нього зробитися далi? Ти маеш про це уявлення? Загубити такого генiального сировара! Нi за що нi про що. Ти хоч любила його?

– Любила, Климе Івановичу…

– А ще писав: «Я все золото своiх пристрастей комунi вiддаю!» Доки не з’явилася ти на своему конику… Ну, а зараз – що тобi в комунi робити? Може, завезу тебе до твого Вавилона. А хочеш, влаштую в Журбовi на цукрозаводi. Саме починаеться сезон. Не хочу, щоб ти нагадувала комунарам про цю втрату…

Всю дорогу один iз вавилонських возiв крався за комунiвською валкою, вiн то вiдставав у якомусь ваганнi й щезав у пiтьмi, то знову виринав iз ночi й торохтiв зовсiм поруч, тодi теплим плечем Мальва горнулася до Клима Синицi, нiби шукаючи захисту й порятунку. Той вiз немовби котився через ii душу, аж доки на роздорiжжi дорiг не повернув на Вавилон…

Коли вмирае поет, то з ним умирае i те, чого iншi негоднi побачити. З рову все виповзали та виповзали безликi потворнi примари. Клим Синиця не зважав на них, а кiнь не лякався, бо мав на очах шори й перед ним виднiлася лише дорога. На чорнiй рiллi спали волопасики пiсля бiготливого дня – iх також, певне, нiхто не помiчав. А Мальва немовби бачила цих пташат – сонних, наворохоблених i тихих, як грудочки… А то вже у неi вiд поета.




Роздiл десятий


З вузенького венецiанського вiконця мансарди видно мало не всю комуну, ii фiльварки, поля, дороги й рови, якими комуна вiдгородилася вiд одноосiбного свiту, або ж, точнiше буде сказати, старий свiт одгородився вiд неi. На ровах виспiли бур’яни та всiм однаково погрожували своiм насiнням. Лише тепер Клим Синиця збагнув, що з ними ще можна було боротися, доки бур’яни стояли зеленi.

Друге вiконце, до половини закладене цеглою, виходило на старий парк, у якому жило гамiрке гайвороння, наповнюючи його вiчним клекотом невдоволення. У заростi парку вкрадалося озеро, що було притулком тишi й суму для кiлькох бiлих скульптур над водою. Напевне, колись заростi довкола скульптур розчищали, нинi ж мармуровi боги в хащах виглядали приречено i навiть зловiсно. Ще Соснiн збирався перенести iх на осоння, поближче до палацу, йому не вдалося здiйснити цього доброго намiру, а Климу Синицi поготiв не до них. Бур’яни бентежили його бiльше за богiв.

Облога комуни стае дедалi погрозливiша. Не бува ночi, щоб у комуну не навiдувалися зухвалi гостi. Спалено конюшину в скиртах, пошматовано паса вiд молотарки, у пальне пiдсипано пiску, вiд чого локомобiль, тiльки його розiгрiли вранцi, зачахкав, загуркотiв нутрощами i зупинився надовго. Мусили просити до нього Петра Джуру з Вавилона, що працював колись на панському локомобiлi. Той знайшов причину, i локомобiль знову прохае снопiв, кличе комунарiв у невiдоме прийдешне. Синиця ж вважае, що, доки працюе локомобiль, доти iснуе й комуна…

Котроiсь ночi не стало на озерi лебедiв. Одне лебедя iз сьогорiчних не могло одiрватися од води, то вся зграя кружляла над ним, призивно ячала до нього з неба, аж доки i воно не знялося у свiтанок. Може, й покликано його на вiрну смерть, але ж то краще, анiж тягтися пiд гору в неволю… Тепер iхнi дерев’янi хатинки, змайстрованi для них комунарами, заходились обживати свiйськi гуси. Забирались туди i кричали там без пуття, сплутавши, напевне, i сторони свiту, i пори року, i все в життi, окрiм голосiв своiх господарiв, якi щовечора докликалися iх додому, нiби качок: тась-тась-тась-тась!.. Слухались i йшли на гору бiлою шворкою. Їхня послухнянiсть нiби дивувала богiв у парку, якi перед цим мали нагоду скласти для себе дещо iншi поняття про свободу.

Мальва нiби живе над богами, сповнена смутку i якогось душевного очищення. У мiру того, як згасали парковi заграви, боги виступали зi своiх потайниць у всiй своiй наготi, вiзантiйськiй досконалостi, а заодно й обезчещеностi, що заподiяно iм часом та людьми. Жодноi цiлоi душi, майже всi покалiченi, та навiть у калiцтвi своiм вони все ще зберiгали в собi гордiсть i непоборнiсть духу.

Щодень Мальва ставала до працi, разом з усiма виходила в поле, пiдбирала снопи пiсля крилатих снопов’язалок, потiм працювала на молотарцi, пiсля денних змiн добровiльно залишалася на нiчнi, не признавалась, однак, що iй самiй уночi якось боязко на мансардi. Увi снах появляеться сировар у червоних черевичках i читае для неi вголос лермонтовського «Демона». Комунари здогадувалися про ii страхи, коли ж натякали iй на Клима Синицю, який, мовляв, живе пiд нею, то посмiхалася не лукаво, а з явними нотками iронii.

Загрубiла на вiтрах, змiцнiла, дедалi певнiше почувала себе на землi, комунари напочатку ставилися до неi упереджено, а декотрi навiть вороже, гадаючи, що через неi комуна втратила Володю Яворського. Але поволi поступилися тим, здружилися з нею. В очах ii побiльшало якоiсь жагучоi синяви, обличчя засмагло, i тепер на ньому ледь угадувався навiв печалi, в самiй же ходi з’явилася гарна жiноча погорда, то ж, може, нiщо так не вiдбивае душевноi грацii в жiнцi, як хода.

Бубелу все ще тримали у Глинську, влаштовували йому очнi ставки з Отченашкою, а вiдтак i з самим фiлософом, якого Отченашка обiзвала на слiдствi образливими словами, вихваляючи своi власнi чесноти перед Вавилоном в цiлому та перед небiжчиком Пелехатим зокрема. Їi або ж пiдкупили, або ж застрахали. А тим часом сюди, до Мальви, приiздила дружина Бубели – Парфена, стояла перед нею на колiнах, благала змилостивитись над душею ii безневинного чоловiка. Вона приiхала на ресорах, у супроводi велетенського хутiрського пса, який чекав на господиню за ворiтьми комуни. Мальва пообiцяла Парфенi, що буде прохати Клима Синицю, бо ж сама вона в тому вже нiчого не важить без поета.

Як наставала нiч, чиясь тiнь блукала в комунiвському саду, металася мiж бiлих богiв, але так i не зважувалась вийти з сутiнкiв i пiднятися до Мальви. То Данько надходив з Абiссiнських горбiв, забирався в сад, з якого мiг бачити Мальву. Інколи зi своеi кiмнати на балкон виходив Клим Синиця, його порожнiй рукав телiпав вiльно на вiтрi. Коли бачив, що на мансардi не сплять, то повертався в кiмнату, брав весло, що стояло в кутку, i тихенько стукався ним у стелю. Те прочитувалося завше однаково: на добранiч. Знав, що вона там не одна, а зi своiм поетом… Дедалi бiльше стверджувався в тому, що велике кохання, мабуть, таки вiчне, та нiби заполiг перечекати вiчнiсть…

У пiдвалах сироварнi визрiла остання партiя сиру, звареного ще свого часу Володею з лiтнього молока. Сiмдесят один день пролежали червонi головки на полицях. Коли Мальва побачила iх, то iй самiй захотiлося збагнути це рiдкiсне в наших мiсцях ремесло. Вона попросилася до сироварнi, робота там не яка вже й каторжна, але сморiд стоiть усе лiто тяжкий, тому охочих працювати в сироварнi щось не зголошувалось нi за Володi, нi тепер.



Поверталися з останнього осiннього ярмарку, на який комуна вивезла партiю сиру, звареного iще при Володi. Данько i собi купив головку – заважила три фунти з грамами, то тепер вiз ii в опалцi додому. Мальва важила, а комунiвський касир лiчив грошi. Потiм Данько iще бiгав по ярмарку, та коли дiстався до комунiвського рундучка вдруге, той уже стояв порожнiй…

Обiгнав безлiч од’ярмаркових пiдвiд. Сподiвався наздогнати комунiвського воза з порожнiми лозовими кошиками, в яких возять сир. Наздогнав Явтуха з Прiсею та дiтьми – старшi пiшли до школи, то Явтух повiз iх на ярмарок, аби взути до снiгу. Хлопчики впiзнали дядька Данька, коли той обганяв iхнього батечка, i заблагали водне: «Тату, тату, ану ж не дайтеся, ану наввипередки!» Явтух, пiдбурюваний дiтьми, шарпнув було за вiжки, але Прiся вгамувала його: «Де вже вашому татовi до дядька Данька?» Хтось нiби пiдпалив Явтушка, а з ним i коней, пiд заохочувальний лемент дiтей вiн залишив Данька в заднiх. Зачудована Явтушком, якось гарно засмiялася Прiся, пригортаючи хлопчикiв, щоб тi не витрусились iз воза.

Мальва повернулась пiзно, вранцi встала невиспана, з тихою втомою попiд очима, усмiхалася сама до себе та нiби уникала зустрiчi з Климом Синицею, що вештав по подвiр’ю. Касир був од неi в захопленнi, сир вони розпродали швидко, виручка як нiколи, але ж на сам кiнець ярмарку нагодився Тесля, купив у них рештки сиру – щось там з пiвтори головки, а тодi й запросив iх обох до себе в гостi. Випили по однiй, по другiй пiд сир та заспiвали, – от вам i весь ярмарок, Климе Івановичу…

Напередоднi Клим Синиця отримав листа, що в Костромi знову вiдкриваються курси, такi ж однорiчнi, як тi, на яких побував колись Володя Яворський. Тiльки цi вже державнi, на них будуть викладати найбiльшi сировари, в тому числi й голландськi, яких ми згодом мусимо побити на свiтовому ринку. Директор i комiсар курсiв явно перебiльшували роль сироварiння у свiтовiй революцii, але Синиця нiскiльки не здивувався з тону листа, коли побачив прiзвище директора курсiв. То був Соснiн Інокентiй Мстиславович, засновник цiеi комуни. Листа розмножено пiд копiрку, i жодноi приписки Синиця там не знайшов. Нi для свого вихованця, якого вже нема в живих, нi для комуни. Чи збайдужiв Соснiн, чи, може, що iнше примусило його забути про свое творiння. Але людину треба б послати гарну, аби не було нарiкань. Ще кiлька днiв тому i не подумав би про Мальву. А це пiшов до сироварнi. Мальва товклася там одна, бiлила, прибирала ii пiсля лiта. Аж мова про Кострому, про курси.

– Комуна щомiсяця буде посилати для тебе грошi… Пожитки своi можеш залишити тут, вони нiде не подiнуться. А там побачимо. А не повернешся – бог з тобою… Вiдвезу твое до матерi. Я вже якось звик, що ти живеш надi мною… Вiдчуваю, ти ще не вибралась iз його любовi, й лише тепер вiрю, що вона справдi була… Вибач, якщо я був до неi десь надмiру жорстокий чи неуважний. А був, був…



Випровадивши Данька в поле, Лук’ян iз самiсiнького ранку заходився натоплювати пiч, перейняв ще вiд матерi, що чим те робиться поступовiше, тим кращий удаеться хлiб. Пiсля околоту, вiд якого ще пахло Даньковим духом, Лук’ян накидав на черiнь вишневих дров, тодi закачав рукави i почав мiсити тiсто, що саме пiдiйшло в дiжi. Тужавiло мiсиво, думки линули швидше насуплених хмаринок, якi бачив iз вiкна; десь починаеться Турксиб i Тракторобуд та всiлякi iншi свiти, про якi доходять чутки до Вавилона, а вiн мусить день при днi човптися у цiй прадiдовiй хатi, з якоi, можливо, вже й нiколи не вибереться, отак i зiскнiе свiй вiк при Даньковi, при каганцi, при цiй дубовiй дiжi, в котрiй iз поколiння в поколiння залишалося на днi розчину, щоб та не звелася, не зупинилася, не примусила людей повернути до прiсного хлiба. У старовину, напевне, лише вогонь пiдтримували таким способом. Адже малося дбати не лише про себе, а й про забудькуватого сусiда чи, точнiше, сусiдку, аби потiм не довелося бiгати за розчиною на верхнiй Вавилон. Скiнчивши мiсити, Лук’ян хотiв було почистити руку вiд тiста, коли раптом дрiбно зайшлася в подвiр’i невсипуща Мушка й метнулася до ворiт. Лук’ян так i вибiг iз тiстом на ганок.

Бiля ворiт стояла бричка з якоюсь невiдомою, загорнутою в плащ, кучер сидiв на передку – вусатий, у високiй смушевiй шапцi i домотканiй свитцi з вiдкритим башликом, конi в шорах косували на в’iдливу Мушку, перебирали ногами. Лук’ян мимоволi заховав руку в тiстi пiд мамин фартух, який був на ньому, побiг проганяти Мушку.

Жiнка виступила з брички так звично, нiби робила це цiле життя. Це була Мальва Кожушна. У простих чоботях, у теплiй картатiй сукнi, в хустинi терновiй i в плащi зеленоi парусини, довгому-предовгому, з рукавами закачаними, явно з чужого плеча. Лук’ян i сам мрiяв дiстати такий плащ для сльоти, бодай один на двох. Ясна рiч, Мальва не могла б ступити в ньому нi кроку, коли б не вiдкинула поли назад, заклавши руки за спину.

– А я побачила, що у вас топиться, знать, е нашi вдома…

– Заходь. Бувала ж колись. Данька, правда, нема. Я один…

Вона нiби чекала цього, сказала фурманичу на передку:

– Постiйте, Юхиме. Хтозна, коли й побачимось.

– Невже зовсiм вибираешся з Вавилона?

– Може, й зовсiм… Хiба тiльки й свiту, що тут?

Лук’ян поглянув на клунки, якими була заставлена бричка, кивнув, мовляв, розумiю. Завважив:

– А плащ завеликий на тебе…

– З Клима Івановича, – засмiялася Мальва.

– Як тобi там, у комунi? На голубнику? Чи вже перебралася нижче?.. – посмiхнувся з окулярiв.

– А куди нижче?

– До Клима Синицi… Куди ж iще? Вiн один, ти одна… Одна ж?

– Нi, Лук’яню, я не одна…

– Облиш, Мальво… Безсмертнi лише боги, i то тiльки тому, що iх не було в природi…

– Нiхто не розумiе поетiв. Нi царi, нi простi люди… Вбили Володю… І що вiд того змiнилося у Вавилонi? Однаково комуна прийде сюди хоч рано, а хоч пiзно. – На ганку вона зупинила його. – Ось послухай:

Хвиля йде,
вал гуде —
бiлий, смiлий, срiбний, дрiбний,
нападе
на сухее баговиння,
на розсипане камiння
бiлим пломенем метнеться,
стрепенеться,
скине з себе все, що ясне,
й гасне…
………………
Чи вона
йде до дна?
…………………
i слугою
там вона довiку стане
й не повстане пiд вагою?
Чи полине
межи сестри, межи милi,
вiльнi хвилi,
розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потiм зрине,
i гучна,
i бучна,
переможно валом сплесне
i воскресне?[8 - З Лесi Украiнки.]

Хата хоч i видалася Мальвi занедбаною, захаращеною, долiвка чорна, не стинькована, пилюки на нiй, як у Глинську, але пахло в нiй чоловiками, земними, творящими, димом вишневим та житнiм тiстом, що саме прагло до свого останнього сплеску, аби враз опасти й згаснути.

Лук’ян узяв ножа, зробленого з коси, тупим боком очистив тiсто, сполоснув руки в казанку. Гостя тим часом скинула плащ, поправила рогачами жар у печi, пiдiйшла до дiжi, взяла обiруч i перенесла з лави на припiк, – мав би знати, що бiля тепла тiсто швидше поспiе. Лук’ян побiг у комору, внiс первачку, який тримав для Данька вiд простуди, поставив пiзнiх антонiвок iз тих, що Явтуховi дiти не встигли обнести, – велетенських, прозорих, нiби морськi перлини, налив двi чарки, та, згадавши, що нема хлiба, метнув пекти пiдпалка. Поки вiн готував мiсце на черенi, Мальва здмухнула лопату, притрусила ii мукою, в одну мить виробила пiдпалка; дивовижа – у неi тiсто не липло до пальцiв, вона вмiла рятуватися вiд нього борошном, i через хвилю в хатi запахло хлiбом. Дiстала пiдпалок, обстукала його кiсточками, вже на столi розламала на кiлька шматкiв – вiн запарував, запах iще бiльше.

«Нi, е щось у цiй Мальвi», – подумав Лук’ян, коли вони цокнулися чарками.

Як гарно, невимушено вона вписалась у його днину, таку сiру й гнобливу, нiби хвиля, що впала на дно морське, а це раптом знову вирвалася на поверхню, заграла барвами; начебто все щастя Вавилона трималося на нiй, на Мальвi, а ось ii не стало – i життя посiрiло, загiркло, запрiснiло, немов тiсто без розчини, без дрiжджiв. Призналася Лук’яновi, що iде далеко, аж за Москву, на тi самi курси, якi закiнчив колись Володя Яворський. Їде одна з усiеi комуни. Он яка честь!

Лише бiля ворiт попрохала:

– Не кажи Даньковi, що я була тут. І богiв хай облишить… Бувай!..

Іскрилася черiнь, коли Лук’ян згортав iз неi жар вишневий. Паляницi виробляв величезнi, на всю лопату, такi завбiльшки, як Мальва спекла б. Коли Данько повернувся, то не повiрив, що брат мiг витворити таке сам. Рум’янi шишки видувалися з паляниць у всi боки, у тi шишки гарно втирати здiр та часник, для Данька це була найкраща вечеря, i цiлком заслужена, бо сьогоднi вiн вибрався на самий дах Абiссiнii.

Ще того-таки дня комунар вiдвiз ii на станцiю, на вузькоколiйку. Поiздок iз Глинська ходив маленький, майже iграшковий. Коли рушав, Мальва заплакала, а Клим Синиця стояв iз батiжком, посмiхався, не знав, що iде вона туди не одна – зачала дитинку вiд поета…



«Чула ще вiд Володi, що та Кострома далеко, що iхати туди кiлькома поiздами, а зими там такi бiлi, як костромськi собори. Так воно i е, Климе Івановичу, – напише йому в першому ж листi. – І Соснiн – це той самий, отой самiсiнький, що заснував нашу комуну. Вiн не вiрить, що Володi нема, що я була його дружина, то напишiть йому, Климе Івановичу… Не взяла кожушка, а тут дiстати важко, бо ж зима така, що плюнеш – i слина замерзае в повiтрi…» І полетять, полетять листи з бiлоi холодноi Костроми – теплi, людськi, наiвнi й чистi листи вiд Мальви Кожушноi.

Пiсля неi бiльше нiхто не поселявся на мансардi. Комуна перестала вивозити до Глинська червонi головки сиру, цей товар тут зник з обiгу. Клим Синиця жалкував за тим, хоч на душi стало йому нiби спокiйнiше. Кiлька ночей ще появлялась у голiм саду хаплива постать, шарудiла в опалому листi, але, впевнившись, що мансарда порожня, примара забула сюди дорогу. Синиця знав – то Данько Соколюк. Вдень, об’iжджаючи комунiвськi поля верхи, бачив його на Абiссiнських горбах, той розорював iх до рудоi глини, щоб вони могли набратися од вiтрiв снаги та сили за зиму.

Одинокий орач на горбах здавався маленьким i впертим, скидався на вiчного польовика. Його вiз стояв пiд горою, нацiлений дишлом у мокре небо, наче ще мав там якусь надiю. Коли ж починалася мжичка, холодна й сiкуча о цiй порi, орач напинав на голову мiшечка ворком i тодi зовсiм зливався з рудою землею, так наче й нiкого не було за плугом, наче конi самi орали те безплiдне поле – самi, без нiкого…

Лише в надобiдню пору сюди прошкував через чужi межi Лук’ян – бився проти вiтру, як птиця, з сiрим вузликом, у важких чоботях, що облипали тванюкою, – мабуть, приносив для орача гарячi обiди. Доки Данько обiдав пiд возом, той напинав на себе мiшечка ворком, ставав до плуга й орав те неродюче поле далi, й тi завзятцi билися там геть за Покрову, аж як забiлiли снiги. Забрали i Мальвину десятину на самiм челепочку…



Привiяло Денiкiнський рiв, прибрало його заростi в бiлi, урочисто-печальнi намiтки. Лише дурман порозкривав жабкуватi коробочки та нiби журився, що не встиг розсiятися. Спокiй i бiлизна, од якоi болять очi до сльози i порожнiе душа… Здiймаеться парок над кiньми, легко бiжать сани, що вцiлiли ще вiд пана – чудернацький витвiр зимовоi фантазii. Цього недiльного дня Клим Синиця iде до Глинська з якимось нез’ясовано-тривожним i чистим почуттям. Мальва нiби перебралась на iншу планету, далеку й недосяжну. Везе для Мальви кожушка на глинську пошту…

У Глинську пахло солом’яними димами.

Поспiшав на службу Пилип Македонський у довжелецькiй бекешi, пiдбитiй однотонним хутром. Поземок вiдгортав полу, хутро виднiлося вогненно-руде, на полу мiг пiти i його власний песик, якого закидали непмани камiнням в останню осiнню тiчку з ненавистi до хазяiна. Непманськi крамнички стояли забитi наглухо, на декотрих – залiзнi жалюзi опущено цього разу вже, мабуть, назавше. А на ярмарковому майданi вiтер цiеi ночi зiрвав дашок iз комунiвського рундучка, на полицях якого тепер не скоро появляться червонi головки сиру щонайменше всеевропейськоi слави.

Комунар завiз на пошту посилку, вручив самому поштмейстеровi, Харитон Гапочка поцiкавився, що в посилцi, поставив на нiй штемпель глинськоi пошти i сказав, наче мiж iншим, що кожушок може в дорозi пропасти, мовляв, тепер не та пошта, що була колись, за царя.

Банi дзвiниць, що стоять на рiзних горбах та мовби перебувають у вiчному протиборствi, були мовчазнi, заiнеенi, та, напевне, щомитi готовi вдарити на сполох у разi потреби. Максим Тесля, чоловiк раннiй, розчищав стежку од ганку до ворiт райпарткому. Млинове колесо вмерзло в льодах, не лопотiло, й вiд того було якось незвично в цьому закутку Глинська. Буг також зальодiв, i тепер по ньому вiльно снували маленькi та жвавi люди в дублених чорних та бiлих кожушках, наче змiшалися водне сажотруси й мiрошники.

Тесля донедавна також ходив навпростець, через лiд. Вiн зважився на це чи не ранiше за всiх, коли лiд ще прогинався i трiщав пiд ногами. Тепер лiд заглибiв i стрiляв у морознi ночi, будив Глинськ од зимовоi сплячки. Клим Синиця в’iхав у саму снiгову хмаринку, що ii здiйняв Тесля бiля ворiт. Ще довго не гасли iскринки. У Глинську починалася люта зима, а з нею i голод на паливо. Райпарткомiвський ожеред, що стояв у подвiр’i, вже був засмиканий до живого, по його бiлiй шапцi сьогоднi вночi пробiгла лисиця.

Тесля добрав стежку й повiв комунара грiтись iз дороги. У будинку було натоплено i тихо, як у вусi. В коридорi зовсiм по-домашньому почував себе велетенський фiкус. Вiн не вмiщався у Снiгурiв, то цiеi осенi, ще до морозiв, Тесля перевiз його сюди. Нехай поживе тут до весни. Сам також перебрався до райпарткому, хоч мiг би те зробити й ранiше.

Коники Клима Синицi, затепленi строкатими рябчаками, простояли майже пiвдня у дворi райпарткому, а iхнiй господар iз Теслею, Рубаном та iншими, час вiд часу розглядаючи свiт крiзь маленьку проталинку, яку хтось прохукав у бiлiй i чудернацькiй квiтцi вiконця, сушили собi голову, як сотворити новий Вавилон замiсть старого. Коли проталинка затягувалась iнеем, пiдходив хтось знову, хукав, i так це тривало до сутiнкiв, доки Тесля не запалив мiдноi лампи з бокатим склом.

– Ми не вiдступимо нiзащо, навiть якби на те пiшло цiле наше життя, – твердо сказав Максим Тесля.

Надворi здiймалася хуга. Конi самi зайшли в затишок. Тесля всiх заспокоiв тим, що у подвiр’i стiжечок, i нiчого страшного, якщо одну нiч iм доведеться внести соломи й заночувати на райпарткомiвськiй постелi. Адже ж мусять вони доуявити собi ту грандiозну споруду до кiнця, бо ж то мае бути не мiф, а жива реальнiсть звичайних людей.




Частина друга





Роздiл перший


Коли Савка Чибiс знiмае гойдалку в передчуттi зими, то в’язки над прiрвою вже стають холоднi, як мерцi. З того починаеться пiзня вавилонська осiнь, куди й хотiлося б перепровадити вас iз нетопленого Глинська, тим паче що подiбнi часовi змiщення дозволяли собi й до нас. О тiй порi, про яку йдеться, днина на днину падають у Соколюкiв щiльно, як скиби одна на одну. Нема нi просвiтку, нi перепокою, звичайне мирське життя нiби зчужiло для них, а затурбований Вавилон неначе одiйшов у минуле. Вдень i вночi тяглися пiдводи на Журбiв, вантаженi цукровими буряками, тяглися вiдчайдушно i сумно, за тими ж возами, в яких конi кволенькi, мiсили тванюку чоловiки; чимось те скидалося на велетенський похорон осенi, але ж нiхто не занепадав духом на ньому, нiхто не сумував, бо ж то мало обернутись у грошi за каторженну працю. Соколюки не сiяли своiх бурякiв, не мали до них рук жiночих, i далекi гудки цукроварнi лише нагадували братам про цей прорахунок. На що вже Явтух, так i той поставив палубки на воза й випер кiлька пiдвiд до Журбова одним махом, тепер посиплються йому грошики в хату, як манна з неба. Недарма ж казано, що в будь-яку працю ще належить вкласти бодай крихту вигадливого розуму. Тож i орав Абiссiнськi горби глибоко, пiд буряки, а про руки жiночi вже доведеться подумати взимку, десь по Йорданi, коли засилають сватiв до заранi обраних долею вавилонянок. Поки що обидва не мали на прикметi нiкого. Лише Данько котроi ночi все ще крався примарою серед бiлих комунiвських богiв.

Додому повертався пiзно, натомлений, забрьоханий, похапки вмивався i пiсля вечерi не роздягаючись падав посеред хати на помервлений околот, якого Лук’ян уносив iз клунi, щоб удосвiта витопити ним пiч. «Хоча б роззувся!» – подумки нарiкав Лук’ян. Уже з напiвсонного ледь стягував чоботи, якi потiм мив, просушував пiд комином, а вранцi ще й здобрював дьогтем, аби не пропускали води. А проте не було випадку, щоб Данько був тим бодай трiшечки розчулений, вiн сприймав ту послугу, як щось належне. «Ну i вдача в мого братця!» – щоразу кривився Лук’ян, заходжуючись бiля чобiт. Обидва обцаси на них були викривленi в один бiк – у лiвий, а носи змiщенi вправо – то вiд ходьби по Абiссiнських горбах, вiд ходьби в борознi в одному i тому самому напрямку. Як не доглянеш чобiт такому чоловiковi, коли б навiть той i не доводився тобi братом.

Лук’ян також не байдикуе. Надто в тi днi, коли попри все iнше ще випадае пекти хлiб, а те трапляеться наприкiнцi кожного тижня. Хлiба iдять багато, одному Даньковi ледве стачае буханця на день, та ще Фабiян пiдвечiркуе, та й Прiся прибiгала позичати хлiба мало не через день, а до вiддання була зовсiм ненадiйна…

Запах вечерi переповнив хату, прирiкаючи на тяжкi муки кота Тирана та Мушку, яка самими бiльмами зазирала з сiней у прохиленi дверi. Але про божих тварин цього вечора було забуто, обидва брати не могли з’ясувати для себе нi спiльно, нi кожен зокрема, чим скiнчиться i як далеко зможе зайти iхнiй рiшенець щодо вавилонськоi чередницi, рiшенець, котрий виник чи не пiд впливом Мальвиних вiдвiдин. І все ж Лук’ян бiльше схилявся до того, що третя людина в хатi iм не завадить, лiжко з двома горами подушок, мовляв, все одно стоiть незаймане, а коли людинi е де спати, то вважайте, рiдний братику, що iй i жити е де, оце тiльки що вона дiвка i може вчепитися за котрогось iз них, за це одне Лук’ян потерпае, але ж хiба ми, братику, не мужчини, хiба ми нездатнi владати собою настiльки, аби не дозволити собi якесь халеп’я. Данько дивився на все з бiльшою пересторогою, що й властиво для старшого, навiть натяку на залицяння до Даринки вiн не потерпить нi за собою, нi за Лук’яном, вони обидва мусять розглядати ii тiльки як наймичку, а, не приведи господи, не якось iнакше. Так собi намовили один одного, намуштрували, а коли полягали спати, то чудно було обом – Лук’яну на лежанцi, а Даньку на околотi, що наступноi ночi вони вже матимуть спiвбесiдницю – на лiжку, а подушки туманiтимуть не там, де зараз, а на скринi, бо ж Даринцi стачить одноi подушки.

Вранцi Лук’ян вигнав до череди Козу-дерезу, iхню невеличку корiвку з усмиреним заблокованим телятком, що мало гарнi бiлi нiжки, i не дав Даринцi анi свиснути по-хлоп’ячому, анi сказати що-небудь образливе на iхню адресу, а вклонився iй i мовив найввiчливiше:

– Даринко, ти знаеш, що ми нинi двое, як два перстки на однiй руцi, i нема в нас нiкого рiднiшого за тебе.

Даринка засмiялась, у неi був гарний хлоп’ячий смiх.

– Ну ж i рiдня ми з вами – через тин навприсядки. Коли вже хочете знати, то нема для вас нiби нiкого рiднiшого за Прiсю. Там i дiток, кажуть, половина ваших.

– Пусте, Явтушковi вигадки. Прiся не може стати для нас ближчою, нiж е. А ти можеш, Данько просить, i я прошу.

– Це ж як?

– А так, перебратися до нас на постiйно. Ну, як би тобi сказати…

– Наймичкою? – спохмурнiла Даринка. – Не дiждетесь цього.

– Нi, просто Даринкою.

– Для кого? Для тебе чи для Данька? Тебе я не полюблю, Данька менi страшно. А обидва ви менi навiщо, свiт великий, виберу собi, кого схочу, як пора надiйде.

– Ось ти яка, Даринко?

Зблиснула очима i пiшла, а Лук’ян оторопiло зачинив ворота вiд того ii зловтiшного погляду.

Данька вже не було, той не засипав. Лук’ян зодягся теплiше, бо вийшов до Даринки в самiй вишиванiй сорочцi, i лугом пiшов на Татарський вал до Фабiяна за порадою. Колись татарви тут полягло тьма-тьмуща, хатина Фабiянова вся в заростях деревiю, шипшини i таких дрiмучих будякiв, яких Лук’ян зроду не бачив. Латка городу вся була в соняхах, теж велетенських, насiння з них випили горобцi, що хмарками лiтали над Вавилоном у всi епохи, порожнi голови соняхiв були добрим посвiдченням Фабiяновоi прихильностi до цих вiчних мешканцiв Вавилона. З вiконця його хати було видно Прицьке як на долонi, а з ним iще маловiдомi Лук’яновi села.

– О боже, як ви високо забралися.

– Колись тут стояла фортеця, а коли кармелiти спалили ii, мiй пращур склав собi цю хатину. Їй уже рокiв зо триста-чотириста, а то й усi п’ятсот.

Знаючи схильнiсть Фабiяна до перебiльшень, Лук’ян не став йому заперечувати, до того ж фiлософ був зайнятий дуже серйозним дiлом: творив розп’яття для прицькiвського хреста. Це замовлення вiн пообiцяв виконати до храмового свята, вже взяв невеличкий завдаток i тепер не може спiзнитися. Саме прорiзував Синовi господа бога уста, котрi пiсля страти, як вiдомо, вже нiчого не сказали тлiнному людству.

– А сам ти вiруеш?

– Можливо, що був такий чоловiк. Мiж iншим, дуже близький до нашого брата, холера б його взяла. Ну, тiльки потiм апостоли спотворили цей образ. Взагалi, Лук’яне, нема нiчого страшнiшого за апостолiв. Вони все перебiльшують i все перекручують. Бiльше остерiгайся апостолiв, нiж самих богiв. Ти нiчого не захопив iз собою? Бо так менi лiньки сходити вниз.

Лук’ян виставив на верстак пляшку, поклав граночку сала i гарний окраець хлiба з учорашньоi випiчки. Фабiян негайно припинив боготворення, знайшов чарочки в старенькому миснику, i недовершений Син Господнiй мiг тiльки позаздрити на iхнiй снiданок, за яким, серед безлiчi свiтових проблем, знайшлося мiсце i для Даринки. Фабiян погодився взяти дiвку на себе, бо знав, що мае майже мiстичний вплив на скривджених та необлаштованих.

Цього ж таки вечора Фабiян пiднявся з Татарського валу до вiтрякiв, тут уже стояв його цап, мрiйливий та замислений, чекав на череду, що здiймала куряву i здалеку скидалася на татарськi полки – надто дружними порядками йшли вiвцi.

– Де тиняешся, ледащо? – запитав Фабiян, на що, певна рiч, вiдповiдi не одержав, в очах цапа був лише пустотливо-запобiгливий вираз, яким цап благав не заважати йому виконати свiй обов’язок: очолити череду i привести ii в село тим велично-урочистим кроком, на якому розумiеться лише вiн один серед тiеi бездушноi ратi.

Отож, коли череда дiсталася вiтрякiв, цап залишив свого господаря й очолив ii, а Фабiян зачекав на Даринку, яка поверталася ще з кiлькома пiдпасичами на добрiй вiдстанi вiд череди. Вела на налигачi чиесь телятко, либонь, одне з тих, якi все норовлять вiдбитися од череди й заночувати в полi, в чередi е кiлька таких виродкiв, котрi ще не нюхали смаленого вовка.

– Приходив до мене Лук’ян, прохав, щоб я переговорив з тобою, отож я й кажу: ти мусиш iти до тих люциперiв, вже ж напевне котрийсь iз них вподобае тебе, не вiчно ж тобi бути вавилонською чередницею. А те, що ти еси оною, i заважае будь-кому з них стати з тобою до законного шлюбу. Але поволечки все владнаеться, Мальва Кожушна вже вiдiйшла вiд Данька назавше, а Прiсинi грiхи Явтух вигадуе, отож ти залишаешся единою претенденткою на тамтешнiй престол, лишень послухайся бувалого чоловiка, який, чого доброго, iще погуляе i на твоiм весiллi, коли запросиш…

Дядько Фабiян могли б не говорити про це так багато i з такою запальнiстю. Сьогоднi пiсля розмови з Лук’яном усе iй уявлялося, як вона порядкуе в хатi Соколюкiв, як шаткуе капусту, квасить яблука i кавуни, доiть покiрну Козу-дерезу, пере бiлизну, топить пiч, пiдставляючи обличчя радiсному запашному вогню, поливае квiти i, зрештою, почувае себе господинею, такою, як найiменитiшi господинi у Вавилонi, i навiть у недiлю, прибравшись у все святкове, сiдае на килимок i разом iз братами, в усякiм разi, з одним iз них, iде на ярмарок до Глинська а чи навiть до церкви на ушестя. Тут Даринка згадала, що вона не вмiе молитися богу, але то не яка бiда – попросить Отченашку, аби та навчила ii отченашу, i тодi все буде гаразд. Чудове, досi не вiдоме iй почуття огорнуло ii й не залишало цiлий день… Але з кожним кроком, як череда наближалася до iхньоi хати, якась ворожiсть пiднiмалася в дiвчинi до Соколюкiв.

– Коли ж ти прийдеш, Даринко?

– Може, й нiколи! – вiдповiла чередниця.

Але осiнь та злигоднi невдовзi загнали-таки Даринку до Соколюкiв. Вона прийшла до них у день храмового свята в розбитих постоликах, iз сиротами на голих колiнцях, поклала в куточку своi пожитки, якi вмiщалися в пастушiй торбинi, й винуватим, отим своiм хлопчакуватим голосом промовила:

– З храмом! Я прийшла… Як ви, не передумали?

Брати прийняли дiвчину, як належить. Згадували про ii жабеня, котре вона, хазяйнуючи тут, ненароком, звичайно, принесла з водою, воно ще довгенько жило в дiжечцi, й не могли пригадати, де подiлося…

Наймитування Даринки почалося з того, що Данько, почуваючи свою зверхнiсть, одразу ж загадав iй багато роботи, а сам тим часом почав лаштуватися на храмове свято, яке гучно справляють тут побiля дзвiницi. Вiдчинив скриню, дiстав iз неi жовтi хромовi чоботи, новенькi, один раз лише взуванi, старовинний верхнiй одяг – батькову спадщину, i без усякого сорому почав перевдягатися перед нею. А тим мав нагадати Даринцi, що вона тут наймичка, а не дiвчина, якоi варто соромитися. Лук’ян саме наглянцьовував шматинкою своi старенькi яловi чоботи й згоряв вiд сорому через таку свавiльнiсть брата. Нiби роблячи виклик Даньковi, вiн узяв свiжу сорочку й демонстративно вийшов переодягатись у комору. Данько засмiявся на те й умисне спустив спiднi штани, не ховаючи непристойного тiла.

– Тьфу!.. – сплюнула Даринка й прожогом кинулась iз хати.

Коли Лук’ян повернувся з комори, то не застав дiвчини й гнiвно напустився на брата, який усе ще стояв посерединi хати в спiднiй бiлизнi, але вже в чистiй, а стару мав пiд ногами.

– Ех i скотина ти, Даньку! А ще й на храмове збираешся.

– Ти мене хочеш учити? – обурено постукав себе Данько у волохатi груди. – Ах ти ж, кучерява слiпота! – i дав Лук’яновi доброго ляща.

Той не поступився, ляснув Данька по стриженiй шиi, i тут зчинився короткий, але нестримний бiй, пiсля якого Данько опинився в скринi сторч головою, а Лук’ян кулею вискочив у сiни без окулярiв. Сталося все це так блискавично, що обидва брати розсмiялися, не затаiвши один проти одного нiякоi злоби.

Даринка ж гадала, що то вони насмiхаються з неi, i ще гiрше заплакала в хлiвi, зiпершись на стовп для упряжi. Шлеi пахли кiнським потом i ще чимось неприемним, може, кiнськими мозолями-кривавицями, i Даринцi чомусь пригадалася ii Каштанка, пригадалося дитинство, приемною казкою пробiгли нiчлiги, пригадався Данько, який тодi був чи не найдобрiший для Даринки, з-помiж усiх чубатих задавакуватих парубкiв вiн один тодi не глузував з неi. А тепер його не впiзнати, вiд чого ж то воно так? Втерла сльозу i, сповнена гнiву, рiшуче пiшла до хати. В якусь мить зiбрала свое манаття до торбини i сказала iм:

– Будьте ви проклятi, аби я вам слугувала!

Лук’ян кинувся до неi, благав, тримав за руки – вiн один знае, як осточортiла йому ця хата, а Данько ще вагався, нахмурив брови, та, чуючи благання брата, прояснiв i собi пiдiйшов до Даринки. Пiдiйшов i остовпiв. Вiн ще нiколи не дивився на неi так зблизька. В очах аж палахкотiло сине полум’я, кожне ластовиннячко на вродливому, злегка кирпатому носику нiби тремтiло, надаючи всьому обличчю дивовижноi привабливостi, верхня губа з пушком надималася од гнiву i була нiжна, гладенька, пругка. Сказав щиро:

– Даринко, даруй менi, iй-право, я зовсiм забув, що ти в хатi. Я звик, що ми самi…

Лук’ян досить упевнено забрав од Даринки ii речi, а Данько найчемнiше взяв бунтiвничку за руку й посадовив на лавi. Дiвчина майже ненароком пiдвела погляд на маленький портрет Шевченка, обрамлений вишиваним, але запиленим рушником, i десь у душi обiзвалося в нiй: «Наймичка…» Нi, не наймичкою почувала себе Даринка в цю мить. Їй видалося, що вона скорила братiв своiм гнiвом, i вiднинi або ж почуватиметься у цiй хатi господинею, або пiде геть, знову тинятися помiж добрими i лихими людьми. Рвучко висмикнула свою руку з Даньковоi, пiдвелася iз лави i якусь мить стояла горда, сповнена гiдностi i влади над ними. Обидва брати вiдвернулись, щоб приховати вiд неi й один вiд одного свое сум’яття, коли не свою скоренiсть. Вони разом вийшли iз хати з непевним почуттям – не то сорому, не то тривоги.

Вибравшись на вулицю, йшли мовчки, кожен нишком роздумував про Даринку. Їхнiй сусiд Явтух стояв за ворiтьми у вишиванiй сорочцi, в чорнiй камiзельцi, тiй самiй, яку не доносив колись пан Родзiнський, а ще нап’яв кожушка i стримано вклонявся з комiра братам Соколю-кам: доброго здоров’ячка! Вони вiдповiли йому посмiхнувшись: Явтух стовбичить отак за ворiтьми кожне свято, кожноi недiлi, показуе людям вишивану сорочку та камiзельку з чорного кастору, а колись-бо дiйде i до штанiв (за тi грошi, що Бубела дав на штани, купив гуньку Прiсi), i до чобiт дiйде, i до пояса у два кольори, до всього – вiн-бо такий. Хоч, до речi, вiдсутнiсть того всього не заважае Явтуховi вважати себе за гарного господаря. Щоправда, вiн нiкому нiчого не позичае, але й сам не знае, що таке позички, бо мае все свое: плуга-п’ятерика, млинка, воза i все iнше, необхiдне до зарiзу навiть у найменшому господарствi. Явтуху припало чимало землi – на дiток, i вiн тепер уже не дiждеться, щоб тi пiдросли, аби загнати i iх у борозну. Як тiльки це станеться, то Явтух випередить багатьох, i цi, нещаснi, вклонятимуться йому до землi. Цього дня, коли Вавилон святкуе Михайла, об’iдаеться i пиячить, геть забувши про святiсть дня i про освячену церковцю-вапничку[9 - Дзвiницю бiлили вапном.] на пiвнiчних вiдрогах гори, бiля цвинтаря, Явтух довше звичайного вистоюе за ворiтьми й приховуе злиднi, мрiе про тi часи, коли вiн поставить у своему подвiр’i грiзнi машини, котрi зiтруть на порох бундючний Вавилон i все пiдкорять йому, Явтуховi, тiльки швидше б виростали дiти – для землi.

Його невсипуще око повсякчас пильнувало за подвiр’ям Соколюкiв, навiть обiдати вiн сiдав проти вiкна, з якого добре видно маеток Соколюкiв. Недарма там повелося говорити: «І не повилазить тому гаспидовi». Явтух знав усi iхнi статки, аж до курей i пiвнiв. Сьогоднi вранцi вiн зовсiм несподiвано для себе виявив там Даринку. «Як? Чому? – обурився. – Експлуатацiя чужоi працi?» Але ж, матерi його ковiнька, чому ж вiн не додумався до цього ранiше i не забрав Даринку до себе? Коли Соколюки поминули його подвiр’я, Явтух, хоч як йому не хотiлося показувати кому-небудь своi штани в такий день, тихенько вiдхилив у парканi штахетину й, озирнувшись, чи нiкого нема поблизу, скрадливо, злодiйкувато пiрнув у сусiдське подвiр’я. Прочинив сiнешнi та хатнi дверi й постав на порозi так раптово, що Даринка здригнулася зi страху:

– Це ви?

– Я, небого, я. А що ти тут робиш? Наймитуеш? Оцим жеребцям, оцим скнарам, що морять себе голодом i тебе заженуть на той свiт? Іди краще до мене, не наймичкою, а так… Нянькою для дiток…

– Навiщо менi вашi дiтки! Колись своiх матиму…

– Без шлюбу, без вiнця, без весiлля?..

– Ну, а якщо я тут уже господиня? – манiрно пройшлася по хатi Даринка.

Вiн глянув на ii мiцнi, беручкi руки. О, скiльки цi руки могли б зробити для нього, коли б вiн догадався привласнити iх ранiше! Скiльки бурякiв вони могли б зростити для Журбова! А то ж грошi, чистий капiтал…

Пiшов додому радитись iз Прiсею, яку не вiдпустив на храм. Гризота була на душi велика, то нi за що нi про що побив Прiсю, нiби й справдi та була винна, що Даринка у Соколюкiв, а не у них, Голих… Прiся вибiгла з хати боса, напiвроздягнена – в чому стояла бiля печi й, рятуючись од Явтуха, метнула до Соколюкiв. Щонайвартiше, нiколи не плакала при тому, а завше смiялася i нарiкала на свого Явтуха, застерiгаючи Даринку вiд такоi долi, як у неi. Ноги в Прiсi збуряковiли вiд холоду, груди ледь вмiщались у кофтинi, обличчя розслабле i вiд того все сяяло добротою – була десь на четвертому чи на п’ятому мiсяцi. У хатi в Соколюкiв тепло, затишно, вже й не хотiлося б iти звiдси, але майже слiдом прийшов Явтух, принiс чоботи, кожушка з хустиною, перепросив ii, озув, зодяг i повiв додому, також нарiкаючи на долю:

– Не дай бог кому такоi жiнки, як у мене. Досить один раз проiхатись iз нею на хурi – i вже набуток… – сплюнув собi пiд ноги.

Зате повiв ii з таким вавилонським шиком, наче вони разом приходили сюди в гостi. На храмi вже заспiвали…

– Прiсю, а пригадуеш оту пiсеньку, якоi ти спiвала менi, коли ми пасли овець у Тисевича, будь вони проклятi?..

У Прiсi голосок гарний, то заспiвала йому тоi пiснi стиха, бiля ворiт.

Пасла, пасла чередоньку на пашницi
Та нарвала красних макiв у пшеницi,
А вже тii краснi маки облiтують,
А до мене гарнi хлопцi завiтують.
З усiх гарних я виберу найкращого,
Козаченька смiливого, путящого…

– А що вона тут знайде?

– Хто?

– Даринка! Чи ти вiчно думаеш про себе?..

– Здоров будь, Явтуше!

– Не будькай менi, не будькай! Он уже звелися дiти.

Щось у хатi гупнуло, дзенькнуло, розлетiлося на друзки.

– Глек! – вигукнула Прiся i метнулася до дверей. А Явтушок iй услiд докiрливо:

– Якоi спiвають старi, такоi цвiрiнькають молодi. Хе-хе-хе!

Пузатенький глек iз квасолею стояв на полицi, пiд самiсiнькою стелею, а вони, капоснi, билися подушками i зачепили його. Квасоля розкотилася по хатi, то тепер по бубочцi усi восьмеро, i мати заодно, визбирували ii, i то завше: тiльки вона до Соколюкiв – так нещастя в хатi або в полi. Того дня, пригадуете, як Прiся купала тих люциперiв, Явтушок двiчi перекинувся зi снопами, з доброго дива, на рiвнiй дорозi…



У цей час бiля щойно освяченоi вапнички уже весь Вавилон гомонить про Соколюкiв. Дотепники перепитують братiв, кого з них вiтати: старшого, меншого чи обох поспiль? Вiдколи стоiть Вавилон, ще такого дива нiхто не знав, аби два брати та мали одну приймачку. Тим часом дiвчат у селi хоч греблю гати, щоправда, багатих мало, бiднi ж як маки цвiтуть. Нi, нi, це клятий Лук’ян щось перейняв вiд штундiв – шаленiли набожнi тiтусi, проклинаючи всiх богiв, окрiм Ісуса – единого пана i бога, i шкодуючи, що у Вавилонi нема своеi парафii, щоб на грiшникiв наблагати прокляття перед вiвтарем.

Стiльки пiдступних запитань, недоброзичливих поглядiв обрушилось на Данька та Лук’яна, що брати не добули свята i, не звiдавши як слiд храмового хмелю, примчали додому, щоб спекатися Даринки. Умовились вибачитися перед нею i спровадити назавше, щоб зразу ж i припинити всiлякi пересуди. Але досить було iм вiдчинити дверi й ступити до хати, як одразу спало з них оте навiття Вавилона.

У хатi немов посвiтлiшало, всi темнi закутки зникли, долiвка була потинькована i скидана в’яленим зiллям, яке Даринка знайшла в клунi, не стало павутиння, з образiв i портретiв знято пилюку, а сама винуватиця цього обновлення мила в ночвах косу, запахавши хату любистком. Брати перезирнулись i не посмiли сказати iй анi слова. Потiм довго стояла перед пожовклим вiд часу дзеркалом-осколком, вмурованим в стiну, й розчiсувала м’яку косу з дивними прозолотками, якi викарбувало на ii головi чередницьке лiто.

Неспокiйна нiч настала для всiх, коли в куточку замовк цвiркун, зачувши тривожне людське дихання. Данько, як завжди, постелив собi на землi, для того внiсши з клунi великого холодного околота, Лук’ян простелив для себе полотняне ряденце на протопленiй лежанцi, а Даринку, як i було умовлено напередоднi, впрохали зайняти лiжко, переклавши на скриню цiлу гору подушок, не бездоганно бiлих, занадто великих i тому зовсiм не придатних пiд голову – кожна подушка годилася б хiба що для левеня[10 - Мiфiчна iстота з лев’ячою головою (з народних казок).], тому всi й користувалися маленькими ясиками, заношеними, але дуже зручними для голови. Пiсля сутички, яка сталася вранцi, нiхто з братiв не посмiв роздягатися до бiлизни при свiтлi. Даринка ж навiть пiсля того, як Лук’ян пiдiйшов до каганця й погасив його, не стала роздягатись – у неi не було доброi сорочки, тихо прилягла на постiль у верхньому одязi, котрим прикривала свою ветху кошулю. І тут Лук’ян згадав, що в скринi залишилося чимало бiлизни, яка, напевне, прийдеться на Даринку. Мати дбала про бiлизну, тож не стлiвати добру задарма в скринi. Вiн вичекав, доки Даринка заснула, тодi тихенько злiз iз лежанки до брата, аби порадитись iз ним, бо той мiг бути i проти цього.

– То що – з богом чи як? – запитав пошепки Данько, як тiльки Лук’ян прилiг бiля нього на околотi.

– Ну, чим вона нам, Даньку, заважае?

– А людям? – буркнув Данько.

Ще довго шепотiлися на околотi. Лук’ян, так i не сказавши чогось певного, а лише посiявши сумнiви, пiшов на лежанку. Там зняв окуляри, поклав на карнизику i вже не мiг заснути. Синi звабнi вогники Даринчиних очей усю нiч палахкотiли над Лук’яном, наче далекi зiрки, й випромiнювались десь аж у серцi.

Пiсля цiеi ночi все Даринчине подобалося Лук’яновi – ii ластовиннячко, знадний пушок над верхньою губою i навiть ii басовитий, але по-своему м’який голос. Адже в жодноi дiвчини Лук’ян не чув такого дивного голосу.

Наступноi ночi, коли брат захропiв долi на всi заставки, Лук’ян прошепотiв до неi:

– Даринко, ти спиш?

– Не спиться, – стиха вiдповiла Даринка.

– Я там поклав тобi пiд подушку свiженьку сорочку.

– Я одягла…

– У скринi ще е сорочки, носи. Вони нам навiщо?

Даринка чепурилась сама, а бiльше чепурила хату, в якiй непомiтно ставала господинею. Перетерла закопчену пiч, пофарбувала ii в жовтогарячий колiр, а коминок розписала такими павичами, що обидва брати аж терпли вiд захоплення. Даринка не крилася, призналась iм, що бачила тi витвори не так уже й далеко звiдси – в хатi Мальви Кожушноi. Мальва все те вмiла робити сама, а Соколюки не ймуть вiри, бо ж жоден не побував у Мальвинiй хатi. Зiнгери неохоче показували хату чужим, i Данько лише зараз подумав про те, що Мальва мала його за чужого.




Роздiл другий


Сьогоднi до Вавилона добувся на своiх санях-глабцях Клим Синиця. Бiля вiтрякiв конi пiрнули в снiговину, з якоi ледь вибрались. Отченашка, що тепер за вiтряного сторожа, вичумлившись iз вiтряка в кожусi, сказала, що такоi лютоi зими, як ця, не пам’ятае. До хати Зiнгерiв дiстатись iще важче. Прикидало вуличку в деревii, засипало i подвiр’я по самi вiконця, вiв туди лише манiвець, пробитий вже хтозна-ким. Синиця подумав: хтось, проте, не забувае Кожушну. Мав передати старiй листа вiд Мальви, що прийшов на комуну. Мальва скаржиться, що тут, у Вавилонi, Бонiфацiй перечитуе чужi листи. Чудна! у Глинську те з успiхом робить до Бонiфацiя сам начальник пошти, колишнiй поштмейстер Харитон Гапочка. У того пристрасть до чужих листiв уроджена. Стару звичку Гапочки засудив райпартком, але ж той, напевно, не може iнакше, хоч i робить це тепер обережнiше, витонченiше. Конi з глабцями комунар залишив бiля сiльради на виконавця Савку, а сам побрiв тим первопутком до Кожушних.

Савка прикрив коней рябчаками, вчепив для них опалку, а сам засiв у глабцi – не на козли, а на задне сидiння, i розсмiявся, уявивши себе бозна-яким паном. Вийшов i Бонiфацiй, доскiпливо оглядав глабцi, вимацував, деякi деталi вимiрював п’яддю, докопувався до тайни тiеi забутоi нинi моделi, в якiй легко коням i зручно, затишно людям.

– От би тобi, Савко, такi власнi сани!

Савка ж iнших саней i не зазнав, окрiм грушевих санчат свого дитинства. Але що може порiвнятися з ними, коли витягнеш iх на найвищу гору i потiм очманiло летиш на них у бiле вавилонське дно. Савка пам’ятав Бонiфацiя на тих дитячих гульках. Хлопчина також появлявся з санчатами, тримав iх за поводок, а по всьому сходив iз ними з гори, боявся розбитись. Загалом Бонiфацiй для Савки ще з тих пiр – чи не найбiльша вавилонська загадка. Нинi й сам Вавилон нiби в якомусь незбагненному лабiринтi: стежки, стежки, стежки – сорочi, собачi i людськi. Тi, людськi, перший прокладае Савка, потiм iх утоптують школярики, далi бабусi чимчикують ними на оденки, а за тими немiчними бабусями, яких пiснява та холод гонить по Вавилону, уже вiльно ходять собi всi iншi тутешнi мешканцi.

«Чортi-що… Дорогу пробивають найслабкiшi, хоч мало б бути все навпаки», – думае Савка, засiвши у Климових глабцях.

Секретар чмокнув, клацнув язиком – та так хвацько, що луна пiшла, – збагнув, видно, як робити тi сани, i рушив був на обiд, у цьому вiн точнiший за сiльрадiвськi ходики. Але Савка зупинив його, прибрав рябчаки з коней, зняв опалку, сiв на передку i подав глабцi. Все це тривало якусь хвилю. Бонiфацiй не встиг навiть отямитися, вiдмовитись, залiз на задне сидiння, i Савка повiз його через Вавилон.

Хто бачив Бонiфацiя в глабцях, той нiзащо не мiг би повiрити, що це вiн. Сама гордiсть та гiднiсть запанували ним. Вiн анi не повернув голови в жоден бiк, навiть коли вiталися з ним, а лише глядiв перед себе в худорляву Савчину спину, на якiй видималися лопатки. Савка також поводився з гiднiстю, не дозволяв собi озиратись на Бонiфацiя й тим ганьбити його, як дещо випадкове чи недостойне, тiльки коли пiд’iжджали до двору, запитав:

– Ну, як тобi там?

– Свiт переiначився, Савко… Коли я буду правити Вавилоном, то неодмiнно заведу собi такi сани. З козлами i з пружинами на задку.

– А хто ж на козлах?

– Ти, Савко, тiльки ти. Хто ж iще…

– Давай, прав. А я вже згоден послужити тобi. Хоч виконавцем, хоч кучером… – гиготiв Савка.

Бiля ворiт Бонiфацiй злiз, наказав Савцi зачекати на нього i неквапом пiшов до хати, як великий пан.

Там, у теплiй господi, Бонiфацiй обiдае, а тут, на передку, пронизуе наскрiзь вiтерець, форкають запушенi памороззю конi. Савка знову поклав на них рябчаки та все позирав на хату Кожушних, чи, бува, не вийде звiдтiля Клим Синиця. Не виходить, мабуть, частуе його стара Кожушна за доччиного листа гарними наiдками – гречаними лигунами з салом або ще чимось. І досi славиться ii кухня, яку Орфей Кожушний, мандруючи по свiтах, щоразу доповнював якимись небувалими тут вигадками. Вiн сам готував таку собачатину по-маньчжурськи, що запахував нею усе пригiр’я, але, окрiм нього самого, бiльше нiхто не торкався тiеi осоружноi страви. Цей же Бонiфацiй не терпить жодних вигадок, до страв людина звикае, як до днiв, але сумнiву не могло бути, що борщ зараз мав гарний, iз баранячим порiбрям, а на друге були вареники з капустою – те повiдомив Савцi iще зрання: «Сьогоднi замовив Зосi вареники з капустою». Савка саме пiк на снiданок картоплю у грубцi – також славна рiч! Та якби не щодня, а бодай через день.

В’язки стоять на горi, причаiлись у бiлiй тишi, а сама гойдалка перепочивае на сiльрадiвськiм горищi. У Савки ключi до гойдалки й до дзвiницi, i секретар мав би на те зважати.

Бонiфацiй не появлявся. Савка пiдготував виiзд, сiв на передок, та нараз у нiм спалахнула люта злiсть на Бонiфацiя. Вiн миттю перебрався на задне сидiння, встромив у стояк на передку батожилно з доскоцьким батiжком i голосно розсмiявся.

З’явився Бонiфацiй iз Зосею на дверях. Вона у фартушку, невеличка, на останнiх днях.

– Здрастуй, Савко!

– Здорова була, господине.

Бонiфацiй чекав, щоб Савка звiльнив йому мiсце.

– На козли! – показав Савка, вiдкинувшись на сидiннi.

– Не дури, Савко.

– Ще одне слово – i пiдеш пiшки. А я буду iхати за тобою назирцi, аби не втiк.

Бонiфацiй ще повагався, тодi пiднявся на передок, витягнув батога, розправив вiжки, нокнув на коней.

– Хочу побачити, як ти правитимеш Вавилоном… – розсмiявся Савка на теплому луб’i.

Бонiфацiй заскреготiв зубами, але кланявся всiм, хто бачив цю дивину – височенного на високому передку. Зате Савка – паном дiло, хоч i голодний, як iнколи бувае голодний цап Фабiян.

Клим Синиця засидiвся в Кожушних, напевне, мае там гарний обiд, то Савка вирiшив i собi пробитися туди. «Сходь!» – сказав вiн Бонiфацiю, коли той привiз його до сiльради, пересiв на козли й поправував на занесену снiгом вуличку. Опинившись у теплiй хатi та припрошений Зiнгеркою до столу, на якому парували в макiтерцi гречаники з салом, отi самi пизи, Савка подумав, як все-таки гарно облаштований свiт i як добре, що не всi люди в ньому – Кармелiти. По тому, як Савка напав на гречаники, комунар збагнув, що виконавець добряче зголоднiв, i пiдсипав йому з макiтерки, чим занепокоiв Зiнгерку до краю. Щоб якось зупинити це марнотратство, стара впадала бiля Клима:

– Їжте, Климе! Пийте, Климе! Зовсiм ви мене розчулили цим листом. Податися в таку далечiнь! В Орфея вдалась, в Орфея. Той усе життя никав по свiту. Вона ж бо i народилась без нього… Їжте на здоров’ячко. За Савкою i поспiти важко. Савка вiчно голодний…

– Сьогоднi ми з Савкою наступаемо на ситих, – сказав Клим, пiдбадьорюючи виконавця.

Зiнгерка не мала жодного способу врятувати бодай рештки гречаникiв (для себе), то висипала йому все з макiтерки. А зате, вставши iз-за столу, Савка поцiлував iй ручку, чого не здогадався зробити i сам великий комунар. А то ж i е вавилонське виховання…



Уночi до Соколюкiв прийшов Савка Чибiс, постукався у вiконце супроти печi; коли йому вiдчинили i вiн зайшов до хати, весь бiлий, завiрюшний, то засмiявся в потемках (вiн любив посмiятися невпопад), а далi сказав, що iх обох викликае до сiльради уповноважений нагально, цю ж хвилю мусять збиратися i йти з ним.

Засвiтили каганця. Савка знову зареготав, побачивши в лiжку Даринку.

– А чому вночi, Савко, що, день малий?

Виконавець сидiв на лавi, лузав соняшникове насiння, йому заборонено давати будь-якi пояснення, вони самi мають здогадуватись, чому iх викликають, якщо душа часнику не iла, то й не буде смердiти. Савка ухилявся як тiльки мiг, i Соколюки по сутi нiчого не вивiдали вiд нього.

Вони збиралися неохоче, стогнучи, зiтхаючи. У Данька заклякли руки вiд страху, i вiн довго не мiг узутися, халяви випорскували з одерев’янiлих пальцiв. Прохав шевця пришити до халяв вушка – не пришив, а грошi здер добрi.

Коли Даринка зачинила за ними сiнешнi дверi i всi трое вийшли на вулицю, Савка сказав, що тепер вiн мусить забрати ще й Явтуха.

За кiлька хвилин виконавець вивiв переляканого сусiда, котрий нiяк не мiг втрапити застебнути кожушка на дерев’яних гудзиках. Явтух запитав Соколюкiв:

– Що сталося? Знову когось убили?

Соколюки промовчали, розцiнивши це як злiсний натяк. Вибрались на Вавилонську гору, до будинку Тисевича, де мiстилася деякий час волость, а нинi сiльська Рада.

Застали тут усю вавилонську багатину: Матвiя Гусака, Артема Буга, обох Раденьких – Хому та Федота, Петра Джуру, власника трактора, – цi живуть у самiм Вавилонi i прийшли сюди пiшки, хутiрнi дiдичi приiхали на санях, за ними посилали мiлiцiонерiв, що прибули з Глинська.

Високий, вихудлий у в’язницi й гнучкий, як саме нещастя, ходив помiж викликаних Кiндрат Бубела, щойно обкладений «експертом»[11 - Податок, який накладався на куркулiв (мiсцеве).] у двi тисячi карбованцiв: «Люди добрi, за весь хутiр не взяти такоi суми, якби спродати навiть усе до дрантиночки!» Повчав iнших стояти мiцно, не викладати грошi на лопатi, бо хто поспiшить викласти перший «експерт», того обкладуть другим, а там i третiм, тим глинським супостатам вiрити не можна, вони висотають iз нас усi жили i пустять старцями по свiту, i тодi не стане на землi iще одного Вавилона, пiде вiн прахом без них, вавилонських господарiв.

На ганок вийшов Павлюк-батько, теж iз хутiрних, вiн тримав найкращу кузню в окрузi, заграбував ii у пана Родзiнського, коли розбирали економiю, надiрвався, вантажачи велетенське ковадло з колодою, вiдтодi так i жив iз грижею, раз по раз запихав ii у своi нутрощi, а вона вивалювалась усе загрозливiше. Ось i зараз розхвилювався до краю, притримував лiвицею грижу, перехнябившись усiм тiлом на один бiк, потiм скрушно надiв сиву шапку на сиву голову.

– Скiльки? – разом добiгли до нього три сини – Онисим, Махтей i Роман, каторжани кузнi.

– Пiвтори тисячi, як льоду, – махнув вiльною рукою Павлюк i крiзь притихлу громаду став пробиватися до саней, щоб там угамувати бiль.

Вiн лежав у санях, а дiдичi обступили його: «Ну, ну, Созоне, розкажи, як воно там робиться?» Павлюк лежав горiлиць, дивився на замерзле, крихке, як перший лiд, небо i все шепотiв:

– Пiвтори тисячi… пiвтори тисячi…

Покликали в сiльраду обох Раденьких – Федота i Хому. Вони пiшли, мов на плаху, згинцi, ще на ганку познiмали шапки, вклонилися мiлiцiонеровi на дверях, так наче щось могло залежати i вiд нього. Колись це були бiднi люди, мали гончарного круга i слiпого коня, котрим возили своi вироби до Глинська, пiсля землеустрою кинули гончарювання, поставили спершу одного вiтряка, а це бралися за другого – майстри були до всього великi, вiдкрили шорню, стельмашню, вже замахнулись було на трактора, а там i на молотарку, самi наробили цегли i склали хату на двi половини, майже таку, як була у Тисевича, – жити та бути, аж раптом цiеi ночi Савка у вiкнi…

Тримали Раденьких довше за iнших. Старший, Федот, кiлька разiв уклякав, благав представникiв влади зглянутися на його дiток, яких мав чималенько. Погрожував, що приведе iх сюди, а собi заподiе смерть. Менший Раденький дiтей не мав, але розплакався не так за себе, як за брата.

Уповноважений райпарткому був Клим Синиця, вiн знався з Раденькими по козiвських та глинських ярмарках (глину продавали у тому ж ряду, що й горшки), але нiколи не сподiвався, що се тi самi Раденькi, ще недавнi вавилонськi бiдаки, власники одного-единого слiпого коня, про якого говорили тодi: вiн такий слiпий, що не може вiдрiзнити козiвського ярмарку вiд глинського. В сiльрадi було натоплено, а Клим Синиця ходив по кiмнатi у шкiрянцi наопашки, але через безрукiсть Раденькi не впiзнали його. Той продавець червоноi глини мав обидвi руки, був лагiдний, добрий хлопець, а цей, товариш уповноважений райпарткому, – непохитний i невблаганний, знав iхнi прибутки краще за них самих (не поступався жодним карбованцем вiд названоi суми: п’ять тисяч з подвiр’я, або кожному свою половину).

– Чим же ми гiршi за Бубелу, за Матвiя Гусака, за iнших? – почав було Федот хапатися за останне, але менший Раденький заспокоiв його i майже непритомного вивiв на ганок.

Коли вони назвали суму, Матвiй Гусак засмiявся, а Павлюк перестав стогнати на своiх санях, забув про грижу.

Пiсля них пiшов за «експертом» Петро Джура. З тим розмова була коротка, тут зважувалось на хвору Рузю i на те, що його трактора наймала сама комуна, коли виходив з ладу локомобiль.

– Трактор ще живий?

– Живий.

– Не продав?

– А навiщо? Хiба вiн у мене iсти просить?

– І довго ще будеш його тримати?

– Заки не здохну.

– Може, вступиш у комуну? З трактором.

– Нi, Климе, хочу бути вольним.

– Запишiть йому пiвтисячi.

– А не мало? – то фiнiнспектор iз Глинська, з душею холодною, як у вужа.

– Досить з нього для початку.

– Це ж на скiльки рокiв? – запитав Джура, дрiбно постукуючи пiдошвою об пiдлогу.

– Не внесеш до Нового року, експропрiюемо твого трактора. Баста! Іди, Джуро, i думай, що тобi краще. Або з нами, або з ними… – показав за дверi. З тим i вийшов, наче однаково йому…

Пiсля цього покликали Явтуха. Той зайшов, радiсно зворушений, жвавий, майже щасливий. Це насторожило Клима Синицю. Оглянув Явтуха, оцiнюючи: все тi ж легендарнi штани на ньому – що з цього брати?..

– Ви писали заяву на Соколюкiв?

З Явтуха спало те романтичне, вiн боязко зиркнув на iхнього дядька Панька Кочубея, котрий сидiв тут, по лiву руку, якоi насправдi не було, вiд Клима Синицi.

– Писав старший мiй син Івасько пiд мою диктатуру. Я сам писати не вмiю.

– Ви певнi, що це наймичка в них?

– Так, чистiсiнькоi води наймичка. Панько Гарехтович можуть пiдтвердити, дарма що доводяться дядьком для них, iм тобто.

– У третiх, – уточнив Панько Кочубей.

– А я хiба сказав – у перших?

– Можете йти, товаришу Голий. Ми зважимо на вашу заяву.

– Як то йти?! – обурився Явтух. – А цей самий, налог на мене? Хiба я у бога теля з’iв, чи що?

– Не будемо вас обкладати.

– Як то не будете? Гей! Хоч для годиться що-небудь.

– Чоловiк ви середнього стану, дiток багато…

– Я середнього стану?.. Вперше чую. Який же я чоловiк середнього стану? Я найвищого стану, який тiльки е.

– Ти? – пiдвiвся Кочубей, зачеплений такою неправдою. – Та я ж у тебе ще жодного кабанця не заколов. Який же ти лицар без сала?

– А льоха з поросятами? Це ж факт? Я прошу зважити на це, товаришу райпартуповноважений. А потiм олiйку б’ю двiчi на рiк. Яке сало в пiст, коли е для приварку гарна конопляна олiйка?

– Середнякiв не обкладаемо, товаришу Голий. Ідiть. Обкладаемо лише мiцних середнякiв. І то не всiх.

– А мене обкладiть! Благаю вас! Я мiцний. Мiцнiший за iнших…

– На скiльки?

– Ну, хоча б на два карбованцi. Одного маю при собi зараз.

– Радянська влада не може йти проти закону.

– Я дозволяю. Чуете, я дозволяю!

– Нi, годi! – Клим Синиця отим рвучким, раптовим рухом лопатки пiдбив на лiвому плечi шкiрянку, яка сповзала.

Явтух, майже плачучи, подибав на ганок. Скривджений, обмерлий. Коли вийшов, кiлька облич наблизилось до нього. Одне належало Лободi з хутора. Інiй упав на кiнчик вуса.

– Скiльки? – запитали разом.

Явтух розiгнув на пiднятiй правицi два пальцi:

– Двi?..

– З такого злидня? – вжахнувся Лобода.

– Де ж правда? І на дiток не зглянулись?!

Явтух заплакав i пiшов геть, у цiлковитому розпачi вiд того, що його не обклали «експертом». То був розпач людини, котра поки що нiчого не досягла, незважаючи на майже надлюдськi зусилля. Мулько i тiсно Явтуху в середняках, тодi як iншi якось ураз переступили через це мерзенне «сословiе».

Клим Синиця впiзнав обох Соколюкiв, посмiхнувся, чи то видалося iм, ловко пiдбив шкiрянку отим рвучким рухом лопатки. Дядько Панько не виявив до них жодних родинних почуттiв, навiть не запропонував сiсти, хоч усiм iншим, за винятком хiба що Явтуха, вiн не вiдмовив у такiй люб’язностi. Коли сюди викликали Бубелу, Кочубей не знав, де його посадовити, а перед Раденькими сам був ладен стояти, аби лиш вони сидiли. Ще б пак, кабанцiв чистив у них безперестанно, платили вони йому за те щедро, особливо коли повертався до тих кабанцiв удруге, вже як колiй. До сьогоднiшньоi ночi вiн чудово сполучав високi обов’язки голови з цiею своею улюбленою професiею, до якоi мав рiдкiсний хист. Навiть комуна вдавалась до послуг Панька Кочубея, його запрошували туди двiчi-тричi на рiк, i там вiн уже сягав вершини. Комуна платила йому за кабанцi сиром, кожного разу вiн привозив двi-три головки. Тепер платитиме грiшми. Те, що Клим Синиця зараз так пильно розглядав iх обох, примусило Кочубея здригнутися, холодна краплина скотилася йому iз карка на спину, ще кiлька таких краплин, i Панько зовсiм обiмлiе. Вiн намацав те найслабкiше мiсце, затулив долонею, як затуляють рану, тодi сказав Климу Синицi:

– Це, Климе Івановичу, отi самi Соколюки, моi солом’янi родичi, хай iм грець. Ще малими спалили Вавилон, а тепер дядька заженуть на той свiт. Один конокрад, а другого Бозею прозивають. Таке рiдкiсне сполучення. А це iще утнули – взяли до хати одну дiвку, ту, про яку дописав Явтушок. Даринка хто вам: дружина чи наймичка?

Клим Синиця востанне бачив iх на Абiссiнських горбах, коли вони билися там до першого снiгу, i хоч що б думав про них iхнiй дядько, але в нього вони викликали спiвчуття i навiть захоплення. Коли б у його комунi були всi такi заповзятцi, то вона напевне ствердила б себе надовго. Зараз вони теж стояли безневиннi, безпорадно-наiвнi, понищенi Паньком Кочубеем, i Клим Синиця не мав до них жодного зла – нi класового, нi людського. Вiн лише запитав не без iронii:

– То котрий iз вас конокрад, а котрий Бозя?

Дядечко змiряв iх таким прискiпливим оком, що мовчати далi не було змоги.

– Дядечко щось не те кажуть, – промовив Данько. – А загалом – то я конокрад, а вiн – Бозя. Так, дядечку?

Данько вже давно не тримав за вуздечку краденого коня, а Лук’ян навiть забув, як вiдчиняються дверi в хатi пресвiтера.

Тут Клим Синиця довiдався про iхнiй майновий ценз: п’ять десятин поля на двох, конi своi, не краденi, плуг-п’ятерик, вiз, корiвка, два пiдсвинки, кури, голуби, самогонний апарат, жорна, ступа (товкти пшоно), терниця для конопель i наймичка. Твердий план хлiбозаготiвель i зустрiчний план виконали, до созу, який ще восени пробували заснувати тут, вступати вiдмовились, хазяйнують самi, полiтично неблагонадiйнi. Цього лiта побували у глинськiй в’язницi. Така характеристика, напевне, справила б неабияке враження на будь-кого з уповноважених, складав ii Бонiфацiй наперекiр головi, маючи намiр скомпрометувати Панька Кочубея з допомогою родичiв i колись-таки зайняти самому мiсце голови. Панько Гарехтович засовався на лавi, коли Клим Синиця начитував майно його родичiв, вiн учув пiдступну руку хитрого Бонiфацiя, цього покидька босих кармелiтiв, котрi один час правили Вавилоном iз Бердичева, там i досi стоять руiни iхнього кляштора. Самого ж Клима Синицю така прискiпливiсть Бонiфацiя просто обурила.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-zemlyak/lebedina-zgraya-zeleni-mlini-zbirnik/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Вавилон по-ассирiйськи означае Ворота бога. (Примiтка автора.)




2


Менша половина хати.




3


Перша вода з новоi криницi.




4


Афоризми належать карфагенському фiлософовi Магону, чиiми книжками про землю захоплювалися в давнину.




5


Воли темно-коричневоi мастi.




6


Кiннi приводи до молотарок та сiчкарень.




7


Народна назва хвороби вiд тривалоi верховоi iзди без сiдла.




8


З Лесi Украiнки.




9


Дзвiницю бiлили вапном.




10


Мiфiчна iстота з лев’ячою головою (з народних казок).




11


Податок, який накладався на куркулiв (мiсцеве).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения